Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

Тим часом надійшла вже пора вставати. Я зліз із горища й почав був спускатися сходами; але, проходячи повз дівчачу кімнату, побачив, що двері там відчинені, а Мері Джейн сидить перед своїм старим саквояжем і пакує речі - очевидячки, збирається їхати до Англії. Але в ту хвилину вона нічого не пакувала,- на колінах у неї лежала зібгана сукенка, а Мері Джейн, затуливши обличчя руками, плакала. Мене живий жаль узяв, як я це побачив; та й кожного на моєму місці узяв би. Я увійшов до покою та й кажу:

- Міс Мері Джейн, ви не можете байдуже на чуже горе дивитися, я теж часом не можу. Скажіть мені, чого ви так побиваєтесь?

І вона сказала. Це все через тих негрів - так я й думав. Вона казала, що подорож до Англії втратила тепер для неї майже всю свою принадність; вона собі там місця не знайде, пам՚ятаючи, що матір навіки з дітьми розлучили; а тоді ще дужче заплакала, сплеснула руками й промовила:

- Ой лишенько тяжке! Подумати тільки, що вони ніколи більше одне з одним не побачаться!

- Побачаться, не пізніш як за два тижні побачаться,- я знаю те напевне! - скрикнув я.

Маєш! І незчувся я, а ті слова вже злетіли мені з уст. Та не встиг я й оком змигнути, як вона охопила мою шию руками й почала просити, щоб я проказав те ще раз, і ще раз, і ще раз!

Тут я зміркував, що зопалу бевкнув язиком зайвого і через те скочив на слизьке. Я попросив у неї дозволу трохи подумати; а вона тим часом аж горить з нетерплячки - сидить переді мною така збуджена та гарна й така радісна та вдоволена, як людина, що їй тільки-но зуба видерли. Тож і почав я з усіх боків моє власне становище обмірковувати, та й кажу сам до себе: по-моєму, людина, яка дозволить собі сказати правду, коли її в тісний кут загнали, страшенно ризикує; проте зі мною ще такого не траплялося, тож сказати напевне, так воно чи не так, я не можу,- хто його зна! А все-таки мені так здається; а тут саме на таке заноситься, що цим разом, їй-богу, краще, та й безпечніше, сказати правду, аніж збрехати. Принаймні я на вус собі це намотаю, а потім колись обміркую на дозвіллі, бо все це таки справді дивно-предивно. Я такого ніколи не чув і не бачив. Ну, думаю, що буде, те й буде,- спробую я сказати правду, хоч це однаковісінько, що сісти на бочку з порохом та, підпаливши ґнота, чекати, що з того вийде. І я запитав:

- Міс Мері Джейн, чи немає у вас тут десь недалечко від міста знайомих, у яких ви могли б днів зо три перебути?

- Так, у містера Лотропа. А навіщо?

- Не питайте, навіщо! А якщо скажу, звідки я знаю, що негри знову побачаться тижнів за два тут, у цьому будинку, і доведу це, поїдете ви до містера Лотропа на чотири дні?

- Чотири дні! - вигукнула вона.- Та я можу там перебути й цілий рік!

- Гаразд,- кажу я,- мені треба тільки вашого слова. Я повірю йому більше, аніж чиїмсь заприсяганням на Біблії.

Вона всміхнулася й дуже мило зашарілась, а я сказав:

- Коли дозволите, я зачиню двері й замкну їх.

Потім вернувся на своє місце, сів та й кажу:

- Тільки не репетуйте. Сидіть тихо і вислухайте мене, як чоловіка. Я мушу сказати вам правду, а ви, міс Мері, повинні взяти себе в руки, бо новина ця - річ дуже прикра для вас і знести її буде тяжко, але іншого виходу нема. Ці ваші дядечки - зовсім вам не дядечки; це просто двоє шахраїв, справжня нечисть. Оце... найгірше сказав уже... тепер легше буде...

Певна річ, це її страшенно обурило; та я вже зрушився з мілини і шкварив навпростець, викладаючи все, що знав, а в неї від того в очах чимдалі більший гнів розпалювався; і такечки усе чисто їй розповів, починаючи з того, як ми того молодого йолопа здибали та підвезли його до пароплава, аж до того, як вона коло свого ґанку королеві до грудей припала, а він поцілував її тоді разів із двадцять,- отут уже Мері Джейн не витримала, та як схопиться з місця, та як спалахне на обличчі, мов небо на заході сонця, та як крикне:

- Ах, тварюка! Не гаймо ж ні хвилини, ані секунди - вишмарувати їх дьогтем, виваляти їх у пір՚ї, кинути їх у річку!

А я їй:

- Звісно. Але чи хочете ви зробити це перед тим, як до містера Лотропа поїдете, чи...

- Ох,- схаменулася вона,- що це я собі думаю! - та й знову сіла.- Не звертай уваги на те, що я тут набалакала, будь ласка, добре? - і, так кажучи, вона поклала свою гладеньку ручку на мою, та ще й так ніжно, що я ладен був скоріше вмерти, аніж переступити її волю.- Я ніколи не думала, що це мене так схвилює,- додала вона,- а тепер кажи далі, я більше не буду. Скажи мені, що слід робити, і як ти скажеш, так я й зроблю.

- Отож,- кажу я,- вони справжні паскуди, ті двоє ошуканців, і так уже мені випало, що мушу ще деякий час із ними мандрувати, чи хочу я того чи ні - про причину краще я помовчу. А коли б ви їх викрили зараз, мене, звісно, вирвали б з їхніх пазурів і мені було б добре; але існує ще один чоловічок, якого ви не знаєте, який через те вскочив би в тяжке лихо. Тим часом нам же треба його врятувати, чи не так? Звісно, що так. Отже, заради цього ми й не будемо зараз їх викривати.

І в цю мить мені набігла щаслива думка. Я раптом збагнув, як саме ми з Джімом могли б спекатися отих шахраїв: ото коли б їх отут до в՚язниці запроторити, а нам самим дати драла! Однак я не наважувався пливти плотом удень,- та ще й коли я буду сам на плоті,- не хотів я клопоту набиратися, відповідаючи на запитання зустрічних; через те