Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен
Десь під полудень прийшов трунар зі своїм помічником, і вони поставили труну посеред кімнати на два стільці, а решту стільців порозставляли рядами, та ще в сусідів позичили, тож усюди було повно стільців - і в передпокої, і у вітальні, і у їдальні. Я помітив, що віко на труні так і лишилося відсунуте, але в присутності сторонніх я не зважився наблизитися й зазирнути досередини.
Скоро почали сходитися люди, й обидва пройдисвіти посідали разом із дівчатами в передньому ряді, в головах у мертвого; і протягом півгодини гості низкою поволі проходили одне за одним навкруг труни, хвилину затримували очі на обличчі небіжчика, і дехто пускав сльозинку; все це відбувалося дуже поважно й урочисто, і лише дівчата та обидва ошуканці схлипували, похиливши голови та витираючи очі хусточками. Тільки й чути було, що човгання ногами по підлозі та сякання, бо, крім церкви, ніде так часто не сякають носа, як на похороні.
Коли в господі натовпилося повнісінько люду, трунар у чорних рукавичках, як звичайно, вельми обхідливий, іще раз оглянув усе навколо, то сям то там щось напослідок поправив, аби все було добропристойно й благородно; рухався він нечутно, наче кицька, і не мовив жодного слова; він проводив гостей на їхні місця, показував дорогу новоприбулим, звільняючи для них у натовпі проходи, й виконував усе те, тільки киваючи головою та роблячи знаки руками. Потім він став на своє місце коло стіни. Мені ніколи не доводилось бачити такої тихої, непомітної та улесливої людини; здавалося, що він такий же нездатний до усмішки, як і копчений окіст.
Вони позичили десь фісгармонію, щоправда розладнану, й, коли все вже було готове, одна молода жінка сіла й стала грати; фісгармонія страшенно вищала й кургикала, і всі співали хором, тож, мабуть-таки, в цьому товаристві єдиний Пітер справді раював, так я собі думаю. А тоді велебний містер Гобсон узявся до діла - розважно й урочисто почав він виголошувати промову; аж раптом з льоху долинуло одчайдушне скавчання; то був лише один собака, але він зняв таку несамовиту гавкотню, що пасторові довелося замовкнути й чекати, стоячи над труною; а пес не вгавав. Бий тебе сила божа,- нічогісінько не було чути, навіть і того, що сам думав. Становище вийшло дуже ніякове, і ніхто не знав, як із нього виплутатися. Проте довготелесий трунар і тут не розгубився, він закивав до проповідника, немов кажучи: «Не турбуйтеся, здайтесь на мене!» А тоді, трохи зіщулившись, почав пробиратися вздовж стіни; плечі його височіли над головами присутніх. А поки він пробирався, гармидер та гарчання чимдалі все гучнішали й ставали нестерпучі; нарешті, проминувши дві стіни, трунар зник у льоху. За дві секунди ми почули звідтіль важкий удар, собака ще раз чи два розпачливо дзявкнув, і вмить запала мертва тиша, після чого пастор провадив далі свою урочисту промову від того саме місця, де він її був урвав. За хвилю чи дві трунар повернувся назад, і знову вздовж стін кімнати пропливли його плечі; він прослизнув повз три стіни кімнати, а тоді випростався, приклав обидві руки до рота, простягнув понад головами присутніх свою шию до проповідника й прохрипів придушеним голосом: «Він упіймав щура!» Потім знову зігнувся й прослизнув попід стіною на своє місце. Було помітно, що та пригода завдала всім присутнім великої втіхи - звісне діло, їх брала цікавість. Такі дрібниці аж ніяк не обтяжують людини, проте завдяки саме тим дрібницям людина завойовує собі загальну повагу та любов. У цілому місті не було знаменитішої людини за отого трунаря.
Надгробна промова була пишна, але ж і довга-предовга й нудна; а потім король і собі устряв туди ж і почав верзти, як завжди, нісенітницю; нарешті й він замовк; тоді трунар почав підкрадатися до труни, тримаючи в руці викрутку. Я сидів, як на жару, й уп՚явся в нього очима. А йому те й не в голові, щоб заглядати під віко; він тихенько посунув його на місце й загвинтив надійно та міцно. Ох, і вхопив же я шилом патоки! Так я й не довідався - чи лишились гроші в тій труні, чи їх там більш немає. А раптом, думаю собі, хтось їх тишком-нишком узяв та й поцупив? Хіба ж я знаю, чи писати мені тепер до Мері Джейн, чи не писати? А якщо викопають труну з могили та нічого в ній не знайдуть, що тоді Подумає Мері Джейн про мене? Ет, хай йому грець, ще, чого доброго, кинуться мене шукати, впіймають та й запроторять у буцегарню. Краще вже я мовчатиму про це діло й нічого їй не писатиму. Тепер тут жахливо усе заплуталось. Намагаючися зробити краще, я зробив у сто разів гірше. Нічого мені було в чужі справи микатися! Бодай над тим і земля запалася!
Пітера поховали; ми повернулися додому, і я знову почав пильно вдивлятися в усі обличчя - ніяк не міг від того втриматись і заспокоїтися не міг. Проте з виразу тих облич анічогісінько я не вичитав.
Король того ж вечора робив усім візити й потішав усіх, удаючи із себе такого щиросердого, що куди твоє діло! Між іншим, він натякав усім, що його паства там, у далекій Англії, вже всі жданики поїла, на нього чекаючи; отже, йому слід поспішати: залагодити всі справи зі спадком та вертатись додому. Йому було дуже прикро, що доводиться так квапитись, і всім іншим було також прикро: кожному хотілося, щоб він прогостював якнайдовше, а втім, вони розуміли, мовляв, що то річ неможлива. Він казав, що вони з Вільямом, звичайно, заберуть дівчат із собою до Англії; і це теж припало кожному до душі: принаймні дівчата будуть забезпечені і, головне, житимуть серед своїх рідних; дівчата тішилися і так з того раділи, що зовсім забули за всі свої злигодні та все товкли й товкли йому, щоб розпродував усе якомога швидше, аби вони могли вже їхати. Бідолашні створіння так раділи й такі були щасливі, що мені серце стискалося з болю, коли я дивився, як їх за носа водять та баки їм забивають, а тим часом як я не мудрував - нічого не міг вимудрувати, щоб до тієї справи втрутитися та щось у ній змінити.
Щоб я з цього місця не зійшов, коли король негайно не вивісив об՚яви про продаж будинку, негрів та всього майна з аукціону
