Меч Арея - Білик Іван

Вона обкопувала єдину батькову яблуньку, а найменший син Людоти Ясько ловив за роги припнуту до пакола дідову рябу козу й намагався посмоктати її за дійку. Тварина тяглася й тріпала рогами, але малюка не била, й він знову починав ловити її за вим'я.

Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в горнчарню. Старий Велко сказав:

— Ховайся, бо вже двічі приходили дідові онуки правити тобі помсту.

Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других півнях насилу здолав перелізти в чужі завгороди, бо Славутині кревні, бачивши його, коли він минав Рудий тік під Городищем, не забарились прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вільно пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста — річ серйозна й законна. Тоді старий горнчар Велко, дивлячись на доччині сльози, наважився піти до Великого князя й розповів йому все. Гатило негайно дав Людоті гарну хижу в своєму просторому дворі й вирішив наставити його старим ковалем. То не була вира [40] за Юрів меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьої ж ночі месники з'явилися знову, Людота, відбиваючись од них, котрогось убив, і все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала відбутися подвійна.

Гатило наказав соцькому своєї стольної дружини Воротилові стерегти Людоту в дворі. Та чи ж довго могло так тривати?..

Нарешті Маас привів Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей, мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно не бачило ножиць і кошлатіло круг макотера довгими баранцями. Він був худезний і чорний, і Гатило знав, що то не з доброго дива й не від доброго життя. Ся людина зробила йому стільки, скільки не робив ніхто, вири ж не брала, й не було надії, що будь-коли візьме. Людота не погодився б і старим, ба навіть молодим ковалем сісти в княжому дворі, коли б не його страхи за жону та найменшого сина.

— Невільний єсмь нічого зробити месникам твоїм, Людото. Руський закон так велить... — сказав Гатило, й Людота тільки похмуро дивився в заслюджене вікно. Навіть не на князя, а в вікно, та се не ображало господаря. Він був у боргу перед ковалем і мусив щось учинити для нього.

З Людотиних постолів збігла додолу чорна калюжка розталого снігу. Князь мовив:

— Увечері сідай на мажару й їдь у Володарів город, брата мого молодшого вітчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.

Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рідні краї була прикра, та ліпшого навряд чи хто здатний вигадати.

— По сімох же літах вертайся, коли мати-ймеш хіть.

Кревна помста після семи років утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, він кинув:

— Поїду.

Й смерком, коли над Києвим городом кружляла завірюха й усе зціпила студінь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводі двох вершників стольної дружини подалася на полудень, щоб, діставшись Родня-городу, звернути понад лівим берегом річки Росі круто на захід. У мажарі сиділо четверо — погонич і городиський коваль із жоною та сином, а в задку лежало два міхи з житом і пшеницею для Людотиної родини та міх із вівсом для коней.

Місяця травного

Коли гайдарі прибули до Ворниці [41], городу стольного в Новому Лузі, реченому Нови Лунг, або ж Бургундія, почали танути сніги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й ніяк не міг розв'язати.

— Дай сюди, — сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарів, яких прислала їхня сестра Гримільда: — Йдіть у столову світлицю, вас там нагодують.

І коли гайдарі, вклонившись, вийшли, Горват сказав:

— Не до вподоби мені те, що ябеду склали, мов ганчірку, а не згорнули дудою. А де ж печать?

Печаті не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень.

Король Гано підняв його й подивився до світла:

— Матері нашої перстень виджу, брате. Впізнаєш?

— Упізнаю, — відповів Горват.

Вони розгорнули шкіряний аркуш. Пергамен був увесь ізмережаний чорними письменами, не схожими ні на латину, ні на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвів руками:

— Не втямлю прочитати письма сього. То суть руські четні різи.

Іншого ябедника в королевому дворі не було, бо Гано мав справу тільки з римлянами та готами, які теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли він дивився на химерні різки та кружальця, й він урешті сказав:

— А може, ті гінці втямлять письмен руських?

Він одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старіший — сивовусий гайдар.

— Я тямлю письмен руських, — сказав він і заходився четати послання княгині Гримільди.

В листі нічого страшного не було, тільки побажання довгих літ життя й запросини відвідати стольний город Київ, і брати впокоїлись.

Король сів на дубовій лавиці під вікном і знову зітхнув.

Горват спитав його:

— Що-с намислив робити?

— Не зле навідати сестру нашу, й Огняна...

— Гагні не є в городі Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.

— Тоді хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо... Торісмунд.

Ім'я нового конунга візіготського Торісмунда нагадало Горватові про те, що належить озиратися й на той бік, і в темній світлиці запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свічку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:

— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сікурда?

Король насупив брови.

— Се колись, — вів далі Горват, — міг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлії Полунічній.

— І що? — не втямив король.

— А те, що в усій Київській землі є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина — сестра наша.

Гано довго мовчав, тоді махнув рукою:

— Рідна сестра?

— Авжеж.

По довгому часі, зиркнувши, чи в дверях нікого немає, король Гано пошепки сказав:

— Дурниці. Сікурд — одне, а ми смо инче. Ми смо їй рідні братове.

— Братове... — глузливо повторив Горват.

— А й кревна мста вже вмерла... Дев'ять літ одтоді, й ніхто не схоче проливати кров, коли минули сім літ. А вже дев'ять...

Се якось переконало Горвата, й він потроху заспокоївся. Навіть спитав:

— Давай попоїмо?

Двоє челядників принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи міцним пивом, говорили про геть сторонні речі, мов і не було ні сестри, ні Сікурда, ні сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сиділи й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобі й схопив пергамен, який лежав на ріжку столу.

Він довго роздивлявся його до світла й навіть нюхав. Тоді гукнув у сіни:

— Ще дві свічі!

Й коли служниця Мілада принесла те, що він вимагав, і в світлиці стало добре видно, Горват простяг шкіряного листа братові. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.

— Що то є?

— Де?

— У руках твоїх.

— Скора, — відповів Гано.

— Яка? Чия скора?

Король подивився на нього й присунув собі свічник.

— Мабути, вовча...

— Вовча й є! — гукнув середульший брат і блимнув на двері. Тоді пішов причинив їх і, повернувшись до брата, сказав:

— Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись... Вовча скора, а в ній усередині отой перстень. Нашої матерії Перстень у вовчій скорі, ябеда не руркою, як по всіх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом... Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тоді Гатило ковтне обох. Тепер мені ясно, що хтіла ректи сими письменами сестра наша.

Горват ходив по кімнаті й чіплявся то за лави, то за стіл і люто блимав кудись на всхід, наче Гатило міг побачити його.

— Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тільки про людське око — Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свій!

Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранці зустрілись у столовій світлиці, думка здавалася нікчемною й дурною, й навіть Горват погодився з сим.

Король Гано-Гунтер сказав:

— Поїдемо до Києвого?

Але в Горвата ще не зовсім випарувалися вчорашні підозри, й він завважив:

— Тільки мусимо взяти воїв добру дружину.

Се була цілком прийнятна думка. Король у супроводі великої учти важить більше, ніж сам-один. Навіть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом і лагідніше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торісмунда...

По трьох сідмицях, коли геть зійшла крига з Райни-ріки й сніг лишився тільки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березі, Гано-Гунтер повів дружину комонників у гості до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинників брати з собою він одмовився — то таки дурощі Горватові, але дві сотні взяв.

У Ворниці лишився намісником його старший син та жона Брунгільда, й Гано їхав зі спокійним серцем: королева триматиме ввесь двір у залізних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях і сутичках сміливим можем. За місяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дісталися серця землі Руської — городу Києвого.

Княгиня Гримільда вже сідмицю виряджала на високі гостроверхі вежі біля Полудневих та Полунічних воріт трьох робів, і роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочиці, де схрещувалися два давні шляхи — Соляний і Залозний, давно сподіваних гостей. А їх не було й не було.

Восьмого дня вона сама зібралася на вежу над Полунічними ворітьми. Стояла довго, не відчуваючи втоми, лише підсвідомий острах млоїв її змучене серце — бува побояться й не приїдуть. По обіді вирішила трохи спочити, та тільки злізла стрімкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:

— Княгине-е! Їдуть!

Гримільда з завмиранням у серці побралася знову вгору.

— Осе! — гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.

Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожі сутулий між. З-поза стрімкої Щекавиці аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася довга верва комонників, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-під копит валувала курява, та її відносив пружний полудневий вітер.

— Їдуть, — сказав і сторожець.