Меч Арея - Білик Іван

Висидівши цілий вечір і півночі в ліщиннику, Людота тремтів од холоду й голоду, бо ж не взяв із дому й окрайця хліба.

Коли комонник у темній гуні проминув його й подався клусом у бік Білгорода, Людота й собі потрюхикав за ним. Так він біг аж до самої Либідь-ріки, насилу переводячи подих, тоді лише дідо Славута, чи хто там, притримав коня за повід, і Людота зміг оклигати після виснажливої біганини.

Довкола було морочно й страшно, якісь тіні раз по раз шугали в нього перед носом, але сорокадворічний коваль; переконуючи себе, що то йому тільки ввижається, плював через ліве плече й рячивсь у темряву, де їхав ступою комонник.

А той звернув у берег і почав долати повноводу річку бродом. Людота, недовго думавши, подався й собі слідком, хоч стояла тільки половина місяця квітного й вода була різучо-холодна. Перепливши на той берег, коваль скинув із себе мокру потерту гуню, трохи викрутив її й, наслухаючи, поплентав далі.

Комонник тримався берега недовго. Там, де Либідь-ріка вигиналась коліном навколо княжого села Можі Ловчі, він звернув улівуруч і пошарудів лісом. Людота насилу встигав за ним, бо ліс видався густий і темний, хоч в око стріль. Та за годину чи скільки дерева порідшали, почався дубняк. Отже, дійшли-таки до Діброви. Якщо люди гомонять, то так воно й мусить бути, марно язиками не плескатимуть.

Коло глибокого яру кінь раптом перестав гупати, й Людота здогадався, що дідо зсів із коня. Довелося йти обережно, надзвичайно пильнувати. Й Людота скрадався, мов тать розбійний. Єдиним знаком у пітьмі було форкання — кінь здимав із трави росу, й коваль ішов на ті згуки, тримаючись трохи обіч.

І раптом мало не крикнув од переляку. Зовсім поряд обізвався чийсь голос:

— Стяти голову такому!

— Кревний мені, — заперечив інший, і Людота впізнав діда городиського Славуту.

— То коли кревний? Маємо ж однаково щось діяти. Людота знав, що говорять про нього, й лякавсь одного — щоб старці не вчули його. Виходить, тут їхня схованка. Як же діждатися ранку? Й чи той другий так і стерегтиме тут і день, і ніч?

Але згодом у темряві зашаруділо, хтось кректав, підводячись. Людота пождав, поки шарудіння втихне. Наважився ступити крок тільки тоді, коли в лісі почулося гупання двох коней. Він почав обережно скрадатися до того місця, де, на його думку, допіру сиділи старці. Руки наткнулися на товстезний стовбур дуба. Людота помацки обійшов його. Десь тут має бути схорон. Але де? Дупло або ще щось.

Дуб видавався неосяжним, і кожний дотик відлунювавсь у Людоті морозом поза спиною. Але на висоті випростаної руки він і справді налапав дірку, дупло. Серце шалено закалатало. Людота спробував засилити в дупло руку, та не міг дотягтись.

Він почав облапувати шерхку стовбуряку, — може, сук де є, чи гілка, чи каменюка під ногами. Й тільки знайшов собі виступень, як мара посіла його ззаду й накинула на голову щось волохате й тепле. Людота зопалу крикнув, мов несамовитий, бо то міг бути тільки лісовик, а він забув, не мав часу створити йому требу, входячи в його володіння. Та почувся хрипкий старечий голос, і коваль упізнав діда Славуту:

— Ах ти, невіголосе!..

Обійми в діда були цупкі. Може, іншим разом Людота й випручався б, напевно-таки б випручавсь, але зараз на нього напала дивна слабість. Голова й плечі в нього були заповиті м'якою довгополою гунею. Людота чув, як дідо сповиває йому руки круг тулуба цупким мотузом, і нічого не міг зробити, щоб якось відтрутити старого. Він знав, що то силу йому випив лісовик, і тільки винив себе, й ганив за необачність, і майже добровільно давав себе скручувати. Й коли верва [37] міцно сповила гуню на голові його й на руках і дідо заходився крутити її далі, до ніг і під коліна, Людота, лежачи на землі, раптом почав задихатись. Він засіпався в смертельному жаху, засудомивсь од браку повітря, ноги зігнулись у колінах і щосили випростались.

Людота метався й качався по траві, сапаючи й задихаючись, і хрипко стогнав. І навіть не помітив, коли верва розмоталася, бо вже був майже непритомний.

Очумався від гострого, сливінь лютого повітря, що підступило йому до серця. Все тіло сіпалося й колотилось, а груди працювали, мов продерті ковальські міхи, й у голові стугоніло, наче великим молотом били в порожнє кувадло.

Нарешті Людота звівся на лікті й нестямно роззирнувсь. Докруги було темно, й тільки під чорним стовбуром дуба ледь вирізнялася світліша пляма. Коваль звівсь на неслухняні ноги й пішов туди. Дідо Славута лежав нерухомо. Певно, Людота, сіпнувшись у передсмертній тіпаниці, так штовхнув його, що той одлетів аж до дерева. Голова дідова й справді була вся в слизькій крові.

Простоявши над ним, Людота раптом кинувся втікати. Невидима в темряві гілка пружно відкинула його назад, і він боляче забив праву руку, відлетівши майже до лежачого. Тоді коваль нахиливсь і притулив йому до грудей вухо. Серце не билося.

Людота встав і почав обмацувати залізний стовбур дуба. Він обійшов лісового велета раз, і вдруге, й утретє й насилу знайшов той круглий отвір. Але дупло здавалося ще вище, ніж тоді, й коваль довго й уперто ліз на гілляку. Нарешті здерся й зашилив руку в дупло. Зашилив глибоко, й ледве дістав рукою те, що мав там дістати. Він і не подивився на довгий важкий предмет, загорнений у цупку полотнину. Скоса блимнувши на сіру пляму нава, Людота чимдуж дременув геть. Біг довго, роздираючи обличчя й руки гострим гіллям. І тільки на взліссі став. Ноги самі привели його в берег. А може, й страх, бо Людота знав, що за ним женуться всі лісові чорти й перевертні, й дідова ще тепла душа лопотить у молодому весняному листі...

Коли дістався Городища, ворота вже були відчинені. Людота, не дивлячись на приворітника, дерев'яними ногами пройшов усередину й подався до своєї хижі. Славка стурбовано звела на нього чорні брови. Певно, чатувала коло хвіртки цілу ніч, але коваль, нічого не сказавши їй, подався до хати, взяв під полом свій останній меч, загорнув і його разом із щойно добутим і вийшов, одтрутивши Славку. Тоді таки глянув їй у вічі. Певно, мав досить страшний вигляд, бо жона дивилася на нього, наче на мерця. Він потер брудною долонею обличчя, вернувся до хижі, взяв у пазуху чималий окраєць хліба сірого й знову ступив до дверей.

— Здобув єси?..

Людота кивнув і лише промимрив:

— Я... не жди...

Після сього майже два місяці, день крізь день, ішов у тому напрямку, де заходило сонце, проминув багато країн і чужих язиків, побував у Галлії й на тих ланах, де сталася велика битва, й нарешті, після багатьох поневірянь, здогнав рать князя київського Богдана Гатила аж у землі авзонській. І скільки лиха людського, й скільки голоду й холоду зазнав у дорозі, й скільки разів мусив діставати з ганчірки свій любовно поцяцькований, загартований у рижієвій олії меч, аби здобути шматок хліба чи оборонити себе від ворога о двох та чотирьох ногах, — про се знав тільки він сам...

Двома днями потому, як меч Юрів таким несподіваним чином опинився в його дісниці. Гатило, скликав своїх ратеводів й оголосив їм, що вранці вирушають у путь. Серед князів та боляр запанувало радісне пожвавлення. Нарешті Гатило відмовивсь од незрозумілої впертості Все воїнство знало про меч, бо такої новини до княжої полотки не припнеш навіть за найбільшого бажання. Отже, попереду стольниця городів стольних, і кожен уже бачив себе в Римі, й кожен мріяв про нього й нетерпляче виглядав того далекого ранку, до якого були ще цілий вечір і ціла ніч.

Тоді Гатило звелів покликати собі високого сла римського й несподівано для всіх сказав Левові Першому:

— Я йду на Русь yсп'ять.

То було страшенною несподіванкою не тільки для русичів, а й для папи Лева, й він не зміг навіть слова мовити на таку заяву, лише стояв і кліпав старечими очима.

— Бич Божий оминає Вавілон, — сказав Гатило. — Я не хочу брати його. Я не зрину до основ хороми ваші, й лінгваріуми [38], й марморяні пам'яті цісарям вашим, і відунам, і ратеводам. Хай се чинять инчі. Рим-город має доволі ворогів, і ти, соле, сам відаєш, хто то є. Вони брали вже вас, а я не піду. Але стережіться мене! — Голос його здійнявсь угору, й аж наче полотка Вишатина хитнулась: — Речу: стережіться. В моїй дісниці тепер лежить меч Юра Всепобідника, якого ви кличете Ареєм. Пильнуйте, бо я знову можу вернутись yсп'ять — і тоді не буде Вавілонові спасу від меча того. Де ступить нога коня мойого, там трава не рости-йме!

Гатило вийшов з намету сам, а в наметі ще довго панувала тиша.

Сонце схилилося над верхами Альпів, порослими буком і полудневими борами. На лівому ложі великокняжої полотки сидів княжич Юрко. Син сьогодні вперше сів, і то було добрим знаком і полічбою. Гатило підійшов до Юрка й ласкаво ляснув його по зарожевілій щоці, тоді зробив п'ять кроків і стомлено ліг на свою постелю. Навкруги гомонів табір, а тут, поблизу, люди розмовляли пошепки. Новина приголомшила всіх. Богдан, уявивши собі вираз облич їхніх, усміхнувся, й важкий сон так і здолав його з тим усміхом...

— Княже!.. Та княже ж, речу!..

Гатило ледве розплющив обважнілі повіки. В наметі було поночі, та він таки впізнав старого кравчого князя Годоя.

— Що є стало?

— Ось вийди...

Гатило здивовано підвівся. Годой не хотів казати чогось такого, що бентежило його, й Великий князь київський скосував на хворого сина. Той, певно, не спав.

Уже надворі Годой пошепки звірився:

— Жона...

— Яка?

— Ота латинка. Сидить у Вишатиній полотці. Речу їй: князь опочиває, але вона й не слухається...

Богдан Гатило, стенувши плечима, подався туди, де чорнів гострий верх Вишатиної полотки. Там світилося двоє горілець. На м'якому ложі сиділа римлянка, імператорова сестра Юста-Грата Гонорія.

Гатило вперше почув про доньку західнього римського імператора, нині вже небіжчика Констанція, давно — ще коли князь Годой ходив слом до Теодосія, а безвусий Хрисафій намовляв київського сла отруїти свого володаря. Юста-Грата Гонорія змалку жила в царі-городі Константинополі разом із братом, а коли брат водінням Пульхерії сів на стіл у Римі, то забрав із собою й сестру Юсту.

Та стіл римський вельми хиткий, і, щоб усидіти на ньому, треба мати неабияку спритність, а Юста росла й гарнішала з кожним літом. Коли її виповнилося шістнадцять, імператорів двірець на Палатині став скописьком жонихів.