Меч Арея - Білик Іван

З гурту гукнули:

— Хто йде?!

Один з райтерів, що не відставали од герцога, відповів:

— Свої! Син конунга Торісмунд!

— А-а! — закричали в гурті. — Торісмунд!!!

Кілька постатей метнулося до прибульців, один ухопив герцогового коня за повід, але Торісмунд ударив його мечем і повалив. Тоді хтось кинув сулицю й улучив герцога в голову. Торісмунд упав з коня. Знялася веремія. Доки інші билися з остроготами (бо Торісмунд потрапив саме до їхнього табору), один з-поміж райтерів ухопив ураженого Торісмунда за пояс, підважив собі на сідло й утік разом із ним.

Рештки розбитих готських дружин збіглися докупи незадовго перед тим, як на них натрапив Ецій. То було далеко на захід, гонь за п'ятдесят од укріпленого табору Гатила, й доки готи приводили до тями свого нового конунга, Флавій Ецій сидів, захищений двома десятками легіонерів, які виявилися серед готів. Страшенно хотілося й їсти, й спати, але їжі ні в кого з-поміж легіонерів не було, думки про сон старий полководець і не припускав, а в таборі панувала тиша і темрява, бо вогнів палити не наважувались. І тільки коні, негодовані й непоєні коні, форкали, виказуючи схованку людей, які зазнали страшної прикрості.

Вранці начальник римських легіонів подався шукати своїх. Він знайшов легіони на старому таборищі, але з кожної когорти залишилася жалюгідна жменька. Поле ж унизу було всіяне тисячами й тисячами людських і кінських трупів. Інший, бувши Ецієм, давно б уже кинувся на вістря власного меча, Флавій же відмовивсь од сієї думки ще вночі, сидячи між кованими щитами своїх двадцяти латників у готському таборі. Коли він себе погубить, Рим пропаде. Той, інший Флавій, імператор Валентиніан, — людина обдарована більше гонором, аніж талантом полководця й політика. Се була загальна думка всіх патриціїв і всіх вільних громадян Риму, й Флавій Ецій рішуче відкинув гадку про таку дешеву спокуту провини.

Та й чи ж така то вже провина — його вчорашня поразка? Він не зміг подолати гунів. А хто їх коли-небудь долав? Хто викличеться взяти в нього з рук жезл полководця?

Охочі, може, й знайдуться, й напевно-таки, знайдуться. Та хто вони? Флавій Ецій знав їх усіх до єдиного.

Зі сходом сонця вої вишикувалися в таборі, ще вчора такому тісному, сьогодні ж просторому й сумному. Ецій пройшовся разом з Літорієм та вцілілими легатами (Ромул загинув од ворожої сулиці) вздовж коротеньких лав, але в жодному вічу не прочитав собі осуду. Й се зайве переконало його, що прийняте рішення слушне. Хоч хай там що — а слушне.

З ворожого табору на тому боці річки пролунав оклик бойових сурм. Ецій гірко зітхнув. Тепер він не мав уже сили й сміливості відповідати на той гук своїми бойовими сурмами. Зачувся громовий ляскіт оружжя й стукання мечами в щити, й Ецій закусив губу. Він зайшов до намету, щоб якось порятувати себе від того гуркоту. Аттіла викликав його знову на рать, а він почувався — мов лев із перебитим хребтом: живий, а на ноги зіп'ястись не може. Ецій спробував звернутися до давніх кумирів землі Римської, бо, як і багато хто з римлян, не прийняв християнства ні душею, ні розумом. Але й кумири не хотіли вертатися в його серце, певно, й вони відштовхували Еція, згадавши про те, що він не родовитий римлянин, а зайда тут, самозванець з далекої Іллірії.

Гуркіт у супротивному таборі стих, а йому й досі вчувалися ті страшні згуки. Й він одітхнув тільки тоді, коли до намету ввійшов Літорій. Не дивлячись Ецієві в вічі, він спитав:

— Що мовити готам?

— А що?

— Прийшли од Торісмунда, нового конунга.

— Хто?

— Між його сестри граф Аквітанський та герцог Ангулемський.

— Речи, нехай вертаються... в свої Ланди.

— Я-м такоже се помислив.

— От і добре. Проси в Аттіли дозволу поховати згиблих.

Він так і сказав: дозволу, й Літорія те слово різонуло по серці, та він змовчав і вийшов.

— Готуй гінців до Рима! — сказав навздогін йому Ецій, але Літорій не відгукнувся.

По трьох днях, узявши в готів таля — сина сестри нового конунга Торісмунда та графа Еммеріка Аквітанського юного Валтарія, Гатило наказав зніматися, й ніхто не знав, куди проляже дальша путь царя гунів. Того-таки дня прибули нарешті сли від великого жупана Іспанії й Маврітанії Гейза. В нього трапилося непередбачене: цілий місяць над просторами Середземного моря вигравали шторми. Військо ж було майже все на тому боці, в Маврітанії. Лише тепер пощастило переправити його в Європу. Але пізно.

— Тепер готи вже вас не займуть, — сказав слам князь Годой, бо Гатило ходив як ніч. В учорашньому бою важко поранено княжича Данка. Молодший же син, ударений мечем у груди, лежить при смерті, й хто зна, чи топтатиме він ще ряст.

А Вишати вже ніхто не міг повернути. Його знайшли на полі боронному лише сьогодні вранці. Старий конюший, перший вельміж землі Руської, щирий мовчун Вишата Огнянич лежав на боці, прихиливши сиву голову, стрижену під макотер, до шиї вбитого коня, мовби заснув після важкої січі. Одна щока в нього була розітнута, але не від неї, а від глибокої рани сулицею крізь кольчугу загинув Вишата. Й тепер Богдан ходив аж чорний, певно, відчував якусь провину до свого старого друга й побратима.

Місяця липня

Гатило повів свою рать на захід, руйнуючи по собі всі тверді, які був узяв навесні: поки римляни їх відбудують, мине чимало років, а доти можна бути спокійним. Ецієві споглядачі й вивідники йшли слідом за його величезним обозом. Напрямок Гатилового руху свідчив про те, що грізний гун вирішив нарешті дати їм спокій і повертався додому. Зупинившись у Бургундському королівстві на сідмицю, він підтяг обози, взяв у Гана-Гунтера таля — його рідного брата наймолодшого, Гагні, князя Троцького, й переправився на правий берег річки Райни, де вже починалася його неосяжна імперія.

То було дивно, зовсім дивно, й Ецій, не знав, що й думати. Головні римські сили, його легіони, більше не являли собою серйозної армади. Кожен, перемігши в сій страшній битві, пішов би на незахищений, безпорадний Рим і здобув би його. Аттіла ж спокійно переправляв свої незліченні полки на східний берег Райни...

Й раптом прибув черговий меркурій. Перший полководець Рима взявся за голову. Аттіла несподівано звернув на полудень і долиною Райни, між Вогезами та Чорногорою [25] попрямував до головного перевалу, через Альпи...

Двох думок бути не могло. Якщо гуни подолають найвищу європейську гору, вони опиняться в Італії. Незначний загін римського війська в долині річки Пад не спинить їх, дарма що туди поїхав другий талановитий полководець імперії Літорій. Ецій також не зможе нічого вдіяти з тилу. Одне, що лишився далеко позаду гунів, у Полунічній Галлії, а друге — хіба можна завдати якогось відчутного удару такій силі недобитками легіонів, коли навіть готи повернулись додому, в Аквітанію?

Так і сталося. Гуни, здолавши перевал, сніговою лавиною посунули вниз. Головну твердь усієї Полунічної Італії, могутній город Медіоланум було взято, й то стало ключем до Риму.

В столиці Західньої Римської імперії знявся переляк. Ніхто з-поміж полководців, навіть легат Літорій не брався захищати город на Тібрі. Імператор Валентиніан Третій, якого двадцять шість років тому цар-город Константинополь посадив на престол, тепер звернувся, вже вдруге, до своїх протектантів — нового східнього імператора Маркіана та його міжноволодної жони Пульхерії.

Досвідчений у ратній справі Маркіан не вірив можливості спинити гунів, бо, крім полків, що валчилися й перемогли римлян та візіготів у Галлії, Аттіла мав ще й свіжі, незаймані, в Мізії та Паннонії понад Дунаєм. Але Пульхерія наполягла на своєму, бо, власне, вона, а не її напівписьменний між, була імператором Всхідньої Римської імперії. Константинополь, казала вона, не може собі дозволити, щоб гуни зайняли Рим. Якщо Аттіла се зробить, його наступний удар буде по священній стольниці Костянтина.

Грецьким тагмам, розташованим у Фракії й Іллірії, було наказано йти на допомогу Римові. Та в долині річки Сави тагми мусили зупинитись. Аттіла ще раніше передбачив усе й наказав великому боляринові Бориславу та своєму братові молодшому Володареві бути напоготові. Грецькі тагми, складені переважно з фракійців, волохів, готів та іллірів, не могли нічого заподіяти свіжим силам гунського царя. Та вони й не хотіли сього, бо дужче горнулися до гунів, аніж до Риму й Константинополя, й свідок тому — численні гунські —набіги через Дунай і Гемський хребет, у яких активну участь брали ті самі готи, й ілліри, й волохи, й фраки...

Богдан Гатило розташувався станом не в Медіоланумі, тісній кам'яній тверді, що пашіла в сю липневу пору, мов розпечений черінь, а на зеленому лузі край річки Мінціум. У його червоній полотці лежав важко поранений син Юрій. Римський меч так понівечив його, що він добру сідмицю був на грані життя й смерті. Але молодість і цілюще зілля руських відьмаків урятували його. Юрко ще не вставав на ноги, проте щоки юнака вже взялися живим червецем і в очах спалахували вогники, коли до намету заходив отець його, суворий володар землі від Райни до Ітиль-ріки й від Полунічного океану до моря Латинського та Гемських гір.

Спершу Юрій, оклигавши й згадавши свою останню рать, соромився, що дав себе здурити римському латникові. Тоді, помітивши у вітцевих очах іскринки теплоти й любові, сміливішав, юнацька кров брала в ньому гору, й він починав хвалитися:

— Кди-би не кінь мій ковзнув копитом по щиті залізному, я би-м не дався тому латинові вдарити мене, отче!

— Скільки поклав єси? — спитав Гатило, й син розчепірив пальці.

— П'ятьох, отче!

З отрока мав вирости добрий князь, і Гатило тепер уже не шкодував, що дозволив старшому, Данкові, взяти булаву князя косарського. Певно, така воля кумирів, щоб молодший, супроти поконові руському, сів на вітчий стіл у городі Києвім.

Данко за місяць, який провів на возі, зовсім одужав, нога йому, потята готином, згоїлась, він ще кульгав, але вже міг сидіти верхи й подався до свого коша на полунічному березі річки По за Медіоланумом.

Юрків навчитель ні на крок не відходив од свого пещеного. Він теж був у тій раті з княжичем і тепер карався думкою, що не зміг охистити Юрка, коли того посіло двоє латників. Старий косар і думки собі не давав, що розміняв десятий десяток і рука його вже не та, як була літ тому хоча б із п'ятнадцять.

— Знайди Юркові ліпшого навчителя, — жалібно дивився Гатилові в вічі Шумило.