Меч Арея - Білик Іван

Якби було супротивно, о, якби було супротивно!..

— Що жде мене взавтра? — тихо спитав князь.

— Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повісити вбогого юдея, то я ліпше тобі все... Не гнівайся, світлий... Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний... Римляни завтра мати-ймуть гору... Вай-вай... Убога моя голова після сього... Ліпше було б за першим разом віщувати, вай-вай...

Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за річкою. Може, юдей і мав правду, бо на горбі з протилежного боку Мауріакуму горіло стільки вогнів, скільки Богданові ще не доводилося бачити в усіх ворожих таборах разом.

Коли Гатило зайшов до полотки, ні юдея, ні Вишати там уже не було, тільки в паркому повітрі й досі смерділо їдким чадом калмакового зілля, викликаючи в Гатиловій голові неприємні думки. Що ж сталося з Гейзом і де його рать? Адже по суті се заради них, своїх західних єдинокревців, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорії... Але ні Гейза, ні навіть вістей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову — нею він ніколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справді візьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..

Він гукнув челядників й послав зібрати всіх відьмаків, які тільки є серед раті.

— Русинських! — нагадав він. — І Вишаті речи, хай прийде.

Вишати челядник не знайшов, але відунів прийшло аж п'ятеро. Всі були старі й сивобороді, мов поважні чільники родів. І Гатилові чомусь почало здаватися, що сі відьмаки мусять порадувати його чи бодай утішити. Один з дідів, наймолодший, тримав за роги торішнього барана. Гатило кивнув їм до полотки, та найстаріший відун сказав:

— Чинити-ймемо требу тут, надворі. До вогнища. Двоє з них повалили барана, третій перерізав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кілька разів метнувся в різні боки й упав.

— То є добре, — сказав старійший відун. — Лежить головою до річки. Там латини.

Коли з барана стягли скору, старійший розстелив її на землі й почав уважно вивчати. Але нічого не сказав, тільки бородою повів убік. Докруж зібралося чимало можів, які боялись навіть голосно дихати. Гатило спитав старійшого:

— Що повідала скора?

Відьмак обтер ніж об навої постолів:

— Не все на віку радіти, княже. Й почав розтинати білу тушу. Витягши печінку, він подивився до вогню й гримнув на можів:

— Не застуйте світла!

Можі розступилися, й старий сивобородий відьмак сказав:

— Печіння добре. Втішишся, княже.

— Що буде взавтра? Як утішусь?

— Те відають, сливінь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобі є того, що-м повідав? Гляньмо на серце.

Він дістав ще теплий круглий м'яз, і серце теж уселяло надію.

— Де варила?

Челядники принесли два великі й закіптюжені мідні казани й налляли їх водою. Відьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усі відійшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотілося.

Під опівніч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунічному морі й лягла набік, старійший відун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнім варивом, і декому від того свербіло в горлі, та ніхто й не подумав осквернити святу требу. Всі, хто знову посходився до княжої полотки, сиділи на охололій землі й пильно стежили за рухами відьмаків.

Давши м'ясові прохолонути, старійший склав його в одне варило, тоді всі п'ятеро всілися коло нього й почали відділяти м'ясо од кісток. Розімліла баранина була піддатлива, й найстаріший відун заходився ворожити по кістках. Богдан стояв над варилами й жадібно ловив кожне слово й кожен рух дідових вус і брів. Старійший відун промовляв, і Гатило то хмурнів з виду, то полегшено зітхав, то скреготав зубами, то знову зітхав, бо начувся багато й утішних, і прикрих, і радісних, і сумних слів.

Місяця того-таки в наступний день

Удосвіта ввесь руський табір уже був на ногах і, коли з-за лісу на довгому горбі зійшло сонце. Великий князь київський Богдан Гатило чинив требу перед раттю. Йому подали трьох білих півнів, і він одтяв їм голови: двом з першого разу, третьому ж тільки з другого. То теж було знамення, й Гатило підніс угору скривавлений меч:

— Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти, Юре Побіднику, вам урікаю сю кров, і хай буде так, як схочете ви, кому требили і вітці, й діди, й прадіди наші в землі Руській. Хай буде воля ваша!

Його слова було чути далеко, й можі стояли, слухали князевих слів і чекали зову. Нарешті загула довга мідна труба Великого князя, по ній озвалися труби інших князів та боляр. Гатило сів на свого сірого яблукатого й поправував униз. Сієї миті почулися труби та роги в римсько-готському стані. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу возів, дійшов до рову, якусь мить постояв, удивляючись туди, де височів наїжачений списами ворожий табір, і простяг руку назад.

Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком на кінці, Гатило піднявся на стременах і далеко метнув її в бік ворога.

— Князь уже почав! — щосили гукнув до ратників старий конюший Вишата. — Потягнім, дружино, по князі!

Повітря знову розтяли ляскітливі мідні згуки, переростаючи в могутню бойову пісню, від якої в можів стискалися щелепи й зводились на переніссі широкі густі брови. Повільним кроком сходили вони стежками, що лишались поміж окопами глибокого й широкого рову. Спершу йшли пішці й ставали кожен під бунчук свого зверхника чи князя. Й коли рів проминули останні можі, за ним густою хмарою посунули комонники. Збуджені загальним галасом і підсвідомим чуттям, коні заливисто іржали й ставали дибки. Передні косували більмами на глибокий рів, але йшли й ішли, покірні волі вершників.

На тому боці відбувалося те саме. Римляни й готи також залишили табір на горі й сходили вниз. І звідти линули тонкі виляски мідних труб і рогів, а можі руські сторожко вдивлялися в ту веремію й чекали миті, коли вдруге загудуть їхні труби.

Пославши вивідців до самої річки, Гатило вже знав, яким ладом битиметься ворог.

— По ліву руку латини, по праву готи, а посередині всі инчі, — сказав десяцький.

Гатило розіставив свої полки так: по праву руку, навпроти римських легіонів, — східні готи Видимира, Велімира, Тодомира й Ардаріка; всі вони підкорялись князеві Ардарікові. Посередині став з руськими полками сам. Проти русів були ті, що вивідця їх назвав "усі инчі", тобто підвладні римлянам слов'янські дружини. На лівому краї Гатило поставив сіврів, і деревлян, і лугарів, і полки неслов'янських язиків під бунчук князя Годоя.

— Ти-с боявся стати супротиву кревних своїх, — сказав він вождеві готів Ардарікові. — Я ж іду й не страхаюся.

Ардарік схилив очі додолу. Та він не почував себе винним. Гатило мав свої плани щодо потойбічних слов'ян, а то вже зовсім різні речі.

Великий князь київський наказав знову густи, але римляни чомусь не відповіли на виклик. Незабаром з-од їхніх лав прискакали до самого берега на конях двоє нарочитців. Богдан упізнав учорашнього молодого сла. Другий був новий — ще молодший за сього.

— Патрицій Ецій кличе Аттілу перейти на наш бік. Якщо ми стояти-ймемо так, то не зможемо стрітися. Між нами річка, світлий царю.

Богдан відповів через тлумача Костана:

— Речи велеміжному Ецієві, що Аттіла просить його на свій бік. Учора ми смо вже вволили мольбу Еція, хай таки він уволить нашу.

Нарочитці повернули назад, а Гатило подумав, що міг би таки й уволити волю Еція. Вишата сказав:

— Мілко є. Він не відає.

То була істина, Ецій і справді не встиг виміряти глибину річці й тепер боїться: пустить свої легіони на той бік, і гуни переб'ють їх ще в воді.

З сього можна було б скористатись. І коли римські нарочитці з'явилися на протилежному березі вдруге, Богдан відповів, що згоден переправитися через річку, хай лишень римляни та готи відійдуть аж до свого стану. Незабаром латини прискакали й повідомили волю зверхника:

— Патрицій Ецій згоджується!

У ворожому таборі заграла сурма. Гатило скликав своїх князів та боляр і звелів пропустити комонників уперед. Усе робилося швидко: списоносці та мечники розступилися, в проходи ринула кіннота й умить переправилася на той бік Мауріакуму, за нею бігцем подалися пішці. Й доки римляни та готи перешикувалися, комонники полетіли на них. Такого блискавичного кидка ніхто в римському таборі не сподівався. Руська кіннота раптом ударила в середину, в ту саму середину, якій Ецій найменш довіряв і яку й поставив туди, щоб мати її під пильним оком лівого та правого крила.

Тут мало хто й чинив опір. Гатило завчасно посилав до вождя гальських аланів, бана Санка, ябеду, й Санко відповів дуже прихильно. Так само було вчинено й із жупаном Сватоплуком, який двічі спробував гостроти руського меча й не хотів утретє, й з вождями поморських вендів-слов'ян. Тепер уся середина ворожих полків змішалась і завирувала, й доки лівий римський та правий готський краї спам'яталися й повернули свої коп'я туди, надійшли пішаки руської раті. Вони не давали римлянам і готам зімкнутись водно. Підвладні Гатилові готи Ардаріка скліщилися з першими лавами римських легіонів, готи мусили битись окремо проти численної раті деревлян, сіврів, лугарів та всіх інших, кого вів уперед п'ятдесятишестирічний князь Годой.

Комонники Гатила відтиснули назад, аж під саму гору, де тепер стояв порожній римський табір, воїв бана Санка, Сватоплука та решти слов'янських князів і жупанів і поволі гнали їх поза готськими лавами конунга Теодоріка до берега. Одні хапали їхнє оружжя, інші скидали вершників з коней, і вої, що допіру становили середину ворожої лави, тепер уже мало нагадували військо. Тільки молодий жупан Міровой, що так підступно повівся з рідним братом Хладівоєм, кричав до своїх воєвод і сотників не піддаватися проклятим русам і стояти на смерть. Але одна вдало кинена палиця вибила його з сідла, строщивши руку.

Міровой, ухопивши меч здоровою лівицею, спробував ударити в спину бана Санка, що нагодився під удар, однак Санко ще міг упоратись із людиною без правиці. Міровоя, накинувши йому зашморг на шию, потягли до берега.

Римляни під проводом самого Еція билися спокійно й розважливо, як і належить уславленим легіонам уславленого полководця. Ардарік із Велімиром, Видимиром і Тодомиром щосили тиснули на закуті в цупку скору та залізо римські лави, але дістати середини, звідки керував Ецій та його помічники Літорій і Ромул, так і не могли.

Один за одним падали під ударами коротких римських мечів лави білобривих остроготів.