Меч Арея - Білик Іван

Сотник для годиться помулявся, тоді глянув на місяць і сказав королевому братові Горватові:

— Піду гляну... Треба навідати сторожу свою.

Горват-Гернот підозріливе зіщулив очі, але не зрушив із місця. Він увесь вечір сидів похмурий. Учора Тодорік Бернський натякнув йому, що княгиня Гримільда мислить їм зле. На сестру він уникав дивитись, але в бік Гатила позирав частіше, ніж би й самому хотілось, і щоразу на думку спадали старі домашні підозри. Що ж має означати той знак із перснем у вовчій шкурі? Гатило теж мовчав і був зовсім несхожий на того щирого хлібосільника, яким видавався минулі дні. То хто ж із них двох — він чи сестра?

Горват-Гернот намагався перезирнутись із братом, але король новолунгський жваво гомонів із хитрим вельможем Войславом і навіть не дивився в бік брата свого.

Тільки Гатилів брат Волод інколи кидав погляд у бік нього та княгині, й Горват не міг уторопати, що знакують оті його зиркання. Тупа неприязнь ізбурювалася в Горватовій душі на Волода, й він не знав, як себе повести.

Захоплений болісними здогадами, Горват і незчувся, як за столами порідшало. Він обмацав пирувальників очима й так і не второпав, де зникло стільки люду, й коли, й хто то такі. Тепер найбільше здавалося новолунгів, і се трохи заспокоїло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд свої, якось та буде. Сестра теж бавилася зі своїм Яренем. Горват-Гернот дивився на небожа й не міг угадати, в кого той удався: в сестру Гримільду чи таки в Гатила.

Малий Ярень побіг до вітця свого, зліз йому на коліна, посидів хвилю й пересів до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичів — і великого, й малого, були однакові чорні брови й довге, до пліч, теж чорне волосся. Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матері. Гримільда взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав і зиркав на свого незнайомого дядька через стіл навскоси, й Горват-Гернот не міг позбутися набридливої думки, що Гримільда говорить малюкові саме про нього.

Княгиня й справді шептала княжичеві:

— Того мовчуна видиш?

— Виджу.

— Хто то є?

— Вуйко мій.

— А ти його любиш?

— Ні.

— Пощо?

— Бо сердитий.

— А страхаєшся його?

Шестирічний опецьок випнув груденята:

— Я нікого не страхаюся, бо мій отець найдужчий за всіх!

— Коли не страхаєшся, то піди й дай ляпаса тому мовчунові...

Малюк завагався. Вихваляння — одне, а дати ляпаса рідному вуйкові — зовсім інша річ.

— Таки страхаєшся, — глузливо докинула мати. Шестирічний княжич випорснув їй з рук, оббіг довгий стіл і став за материним братом.

— Ей, — сказав він йому. — Анум нахилися!

Горват-Гернот здивовано нахилився до небожа, малий замахнувсь і щосили вдарив його кулачиськом по носі. Якусь мить обоє дивились одне на одного, однаково розгублені й злякані. Горватові з роз'юшеного носа цибонула кров, заливаючи бороду й дорогу одіж. Він раптом схаменувся й ухопив малого небожа за довге волосся. Над столами повисла мертва тиша.

— Се вигадка твоєї матері, недоноску! — закричав Горват-Гернот, вихопив меч із піхов й одним ударом відтяв княжичеві голову — аж теліпнулась у його руці на довгому чорному волоссі. — В сьому домі вино дороге, платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрі!

Він гойднув і кинув хлопчикову голову Гримільді через стіл навскіс, але не докинув. За столами знявся неймовірний ґвалт. Княгиня ж сиділа й широко розплющеними очима дивилася під ноги, де лежала, заплутавшись у довгому скривавленому волоссі, голова її сина.

Горват-Гернот, переделавши гамір, крикнув:

— Я-м відав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!.. Виймайте мечі й щербіть їх об голови руські!

Новолунги похапалися, в кількох місцях спалахнули сутички. Русинів було мало, принаймні менше, й можі короля Гана-Гунтера посіли їх зусібіч. Дехто люто лаявся, кілька впало між столами, й новолунги насідали. Гатило, який у сей час був у хоромі, вискочив і взявся за голову. Гості, що їх він привітав у своєму вогнищі, повелися, мов останні таті. Він прогримів голосиськом:

— Поляни! Русичі!..

І в сю мить з-від будівель налетіли можі сотника Яреня. Якщо в кожного новолунга був меч, то Яреневі можі кинулися в бій повністю зоружені: в калантирях і кольчугах, у шоломах і при червлених щитах. І покотилися голови новолунгські, й повітря раз у раз протинали крики вмираючих.

— Я-м рік учора Горватові! — крикнув до Гана-Гунтера Тодорік Бернський.

Король ошалів:

— Рік єси, та не дорік! Тепер я відаю, який з тебе друг. Охищайся!

Він витяг меч і схрестив його з Мечем Тодоріковим, який змушений був боронитися.

Горват-Гернот, вихопившись на стіл, просто між посудом побіг до Гатилового брата Волода, який ще не знав, битися йому чи закликати до розуму. Новолунгський же князь напосідав, мов шалений лев, і незабаром протнув Володові груди. Гейзо, молодий жупан з-за Райни, бився з Ратибором, князем Білгородським. Ратибор тиснув і заганяв супротивника між столи, та раптом наступив на чийсь труп, і нога звихнулася, й рука йому теж схибила.

Гейзо ж скористав з того й відтяв Ратиборові голову з відвалом. [44]

Та не встиг зрадіти своїй перемозі, як навстріч йому виступив старий кравчий, князь луганський Годой — простоволосий, із довгим сивим оселедцем на тім'ї. Й молодому жупанові довелося відступити. Годоїв меч дістав йому горлянки саме між столами, де лежав перетятий Ратибор.

Поляни тисли й тисли новолунгів, оточивши їх з трьох боків. Тепер січа велася далеко від весільних столів, закиданих трупами.

Тодорік Бернський поранив Гана-Гунтера в живіт і там і лишив лежати, сам же зчепився з Горватом-Гернотом.

— Казав єси, що-с ти наш друг! — між ударами меча гукав королевий брат.

— Казав єсмь, але не я-м почав, а ти! І тебе я також протну, як і твого брата, хоч ти й друг мені!

— Лише словом не паскудь! — лютився Горват-Гернот і рубав, і підрізав, і робив несподівані випади вперед, щоб дістати в'юнкого й дужого бернця кінчиком двосічного меча.

Обоє знали один одного, й оружжя один одного теж знали, й тому герцеві, здавалося, не буде ні краю ні впину.

Русичі тисли й тисли з усіх боків, новолунги йшли всп'ять. Та, підкоряючись голосові Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до воріт, і вибігли в окольний город, і тепер відступали назад, стримуючи полян. Одначе, коли збігли з гірки й почали задкувати головною вулицею до городської Полудневої брами, з Перунового пагорка їх ударили нові можі.

Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засіли в будівлі приворітній, і тільки окремі пари й досі змагалися серед просторого двору, й ніхто не втручався в сі поєдинки.

— Паліть будівлі! — кричав хтось, але ніхто не палив, і всі знову насідали в двері та вікна, й січа буяла й на ґанках, і всередині. Подвір'ям бігали нажахані молодиці й дівчата й кричали дужче за самих можів, які билися й помирали на їхніх очах. Котрась тонко голосила, тримаючи на колінах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток і рвала волосся. Гатило ж стояв на ґанку з оголеним мечем і тільки дививсь. Й аж коли новолунгів загнали до будівлі, він мов прокинувся.

Князь і досі не знав, що ж викликало сю несподівану бійку. То мало бути справою рук його жони Гримільди, але княгиня стояла обіч і тільки в розпачі заламувала руки. Невже вона-таки?

Дворищем бігали, вигукуючи нестямні слова, можі з кривавими смолоскипами в руках, тут і там лежали поранені та вбиті, Гатило ж не знаходив у собі сили підняти меч. То було якимось насланням, і в голові йому маяли окремі слова, перекошені від болю та люті обличчя й невпинний ляскіт оружжя.

Тодорік Бернський нарешті здолав охопленого шалом і люттю Горвата-Гернота. Він ударив його під праве нижнє ребро, коли той спробував досягти його краєм меча й поточивсь уперед, не зустрівши супротивника, якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне коліно, тоді сперся на меч і спробував підвестись. Але була вражена печінка, й він знав, що то вже край. Узявшись обома руками за довге вруччя, він так і стояв, поклавши знесилену голову на хрестовину. Тоді зімлілі руки сковзанули вниз, і, забагривши блискуче лезо свіжою червоною кров'ю, він упав набік, не випускаючи лезо з скривавлених долонь.

Тодорік Бернський, важко сапаючи, подався до воїнської. Русини вже пробилися всередину, й тепер бойові крики чулися приглушені й мов несправжні. Гримільда прочнулась. Піднявши з землі голову свого малого сина, вона здерев'янілими ногами попростувала туди, де ще точився бій, обережно переступала через трупи й ішла. Повз неї пробігав молодий між зі смолоскипом. Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками в смолоскип. Між оддав і побіг далі, Гри-мільда ж нахилилася й стала навколішки. Біля неї лежав, одкидавши руки, Горват-Гернот. Вона приклала вухо йому до грудей. Брат ще дихав, і серце билося в грудях.

Княгиня піднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах була зненависть і біль. Вона заходилася повільно засмолювати йому киплячою смолою й очі, й рот, і ніс. Горват судомивсь і пручався, та незабаром утих. Княгиня встала, повернулася до святкових столів і заходилась освітлювати трупи смолоскипом, який тріщав і порскав жагучими краплями. Знайшовши свого старшого брата, вона заварила й йому вуста. Але Гано-Гунтер і не ворухнувся. Він був мертвий.

— Гатиле! Дивися! — пролунало в неї. за спиною. — Глянь, як жона твоя мучить своїх братів!

То був Тодорік Бернський. На його поклик прибіг Великий князь і ще кілька вільних од бою можів.

— То є демон! — кричав Тодорік. — Перевітниця! Вона згубиліа стількох витязів, щоб упитися їхньою кров'ю!

— Перевітниця!.. — залунало зусібіч.

Тодорік підійшов до Гримільди, яка й досі стояла навколішки над своїм старшим братом, й одним махом розтяв її навпіл.

Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так і впала додолу. Тодорік проказав:

— Аби-с убив тую перевітницю зразу, живі були б усі оті можі…

Великій князь київський, упустивши меча, згорбився й повільнім хитким кроком подався через двір до хорому. В усьому дворі була моторошна тиша — й у дворі, й у воїнській, де добили останнього новолунга.

Й тільки собаки в городі вили, відчувши кров, якої тут давно не чути було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний місяць, який сідав за Щекавицею, набачившись такого жаху.

В ЛІТО 453-Е

Місяця травного

Й знову настала пора весняного буяння, й знову вдяглись у молоденьке липуче листячко берести за Хрещатим Яром, вівтарі вивели з княжих кошар овець на першу зелену пашку, й кияни, загнані холодом у хижі, виходили на повітрі й задирали голови: з-поза Либідь-ріки на Оболонь летіли сірі гуси, білі лебеді та журавлі, летіли з країв ірійських, де ніколи не буває холодів, і в усі пори цвітуть квіти й дерева, й у всі дні сяє сонце.