Волинь - Самчук Улас
Я не знаю... Може, то московські... А звідки я знаю... Я в Росії не вчилася... Я знаю наші, руські, або українські...
Западала ніч. Гуторячи діти злізли з черешні. Володько вперто захищав рускіх поетів і дівчинка, як гостя, здалася перша. Він підійшов до неї, притримує свою, набиту ягідьми, кишеню.
— На,— каже.— Я нарвав у кишеню трохи, їсти мені не хотілося. Я кожний день їм ягоди. Дай, я пересиплю тобі у хвартушок. Вони у мене ще подавляться.
Дівчина наставляє фартушок. У нім з кварта черешень.
— Ну, добре. Але ти маєш взяти за це гроші... Володько поспіхом висипає з кишені ягоди і не чує її. У них є досить ягід... Ось ще там у рівчаку дві черешні. Одна чорна, друга червона. Добрі ягоди. Дівчинка тиче йому в руку монету...
— Еее, ні! — засоромився Володько і ховає руки за спину, відступаючи назад.— Нащо мені то? Сховай. Ви в дорозі.
— Ну, то я не візьму ягід... Не візьму. Мама казали...— Вона хотіла силоміць втхнути йому гроші.
— Ні, ні, ні! — аж кричить хлопець і почав тікати.— Цих грошей у нас навіть ніхто не візьме. Це ж австрійські.
— Ні! Це три копійки...
— Три копійки! То ж ті ягоди навіть копійки не варті.
— О, варті. Тут багато.
— І добре. Шкода, що темно. А то ми б нарвали більше. Дівчина вперлась. Володько тікає навколо черешні. Вона за ним. Кружляють так...
— Все одно, не візьму! їй-бо! ні! Не можу! — аж кричить він засапавшись.
— Ну добре,— зупинилась дівчина.— Черешня при межі. З сего боку твоє, чи з сего?
Володько не розумів одразу, в чім річ.
— З цього,— каже він.
— Ну так он ті гроші. Дивись! — і кинула їх у пашню.— Завтра найдеш! — крикнула і швидко, швидко побігла.
— Ах, ти! — вирвалося у Володька. Він чувся ображеним. Додому не йшли разом.
Дома Настя доварює вечерю, порається з мисками. Зараз, мовляв, зійдуться всі, а вечеря мусить на столі бути. Володько підійшов до матері.
— Мамо.
— Ну, чого тобі?
— Та дівчина закинула у наш овес три копійки.
— А то ж нащо?..
— А випало їй... Хотіла... Тримала в руці, якось махнула і випало... Мамо!
— Ну, що ти хоч? Бач, я бігаю, а ти причепився.
— То ж у них, може, більше й не було.
— Чого?
— А тих грошей.
— Ах, хлопче... Чого ти від мене хоч?.. Не маю часу...
— Я хочу. Дайте мені три копійки... Я віддам їй, а завтра найду...
Мати зупинилася і здивовано подивилась на хлопця. Він стоїть перед челюстями печі, що в ній на купі жару догоряє кілька трісок. Відблиск згасаючого полум'я б'є в його обличчя, освітлює поважні, блискучі очі.
Насті робиться чомусь дуже приємно... Усмішка сама собою зійшла на її тонких сухих устах. Вилиняле її обличчя ледь торкає світло з печі, але Володько піймав усмішку.
Іншим разом вона, напевно, кричала б на нього за "такі витребеньки". Тепер ні. Поставила повну по вінця мису гарячої юшки на столі, підлізла на лаву і рукою сягнула за образи. Там у шматинці зав'язані кілька срібних і мідяних монет — її збереження.
Виняла плескатого, стертого трояка і подала хлопцеві. А він мимохіть схопив ту руку і поклав на ній голосний цілунок. Було ж у хаті темно. Ніхто не побачить таких пестощів. А хіба ж не варто поцілувати ту руку, що так часто била його, гладила по голові, а найчастіше захищала? Цей намір виринув у нього раптом. Не міг же сподіватись, що мати так легко, без слова докору про марнотратство, дасть аж три копійки. Приємно засоромившись, він схопив гроші і стрімголов вибіг з хати.
На дворі підбіг до чужої жінки. Та, видно, втомлена.
Дитина вже спить у колисці, а сама сидить над нею і куняє.
— Тітко,— каже несміло хлопець. Жінка не спала. Ксмзді дзеленьчать і падають на дитиву... Втома брала її і завазала у сон.
— Що тобі, сину? —— підняла аоволі розчухрану голову.
— Ваша дівтана... Ми були... Ні. Вона згубила ось три копійки. Я знайшов... Ось візьміть їх...— І Володько швидко, вткнув жінці монету, ніби вона гаряча була, а сам побіг.
Він побіг до батька. Той виходив з садка і, розмахуючи руками, пояснював галичанинові:
— У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все добірна. Ми не садимо усякого сміття. А рядків таких поки п'ять. Несила, знаєте, усе нараз. Вісім різних сортів... Все колись на продаж піде. Цього року на Спаса своя "хрукта" буде. А там он за свининцем школку завів. Тут місце на будучу хату. Тим часом баба тут усякого зілляччя — рожі, пова, сяке-таке натицяла. Я того не одобряю, але що ж... Вона, бачте, квітку любить. Цієї весни знов вісім дичок защіпив. Росте у нас то... Добре росте. А по наших запустах,— ото вийдеш з мотикою, не полінуйся, копни і дичку на втіху маєш... А люблю я це діло. Господарку люблю, аби на чому. Це вже на третьому місці гніжджуся...
— Ая, ая,— похитував головою галичанин.— Садочок маєте файний. Файний... І я сі також був посадив, та...—— і махнув рукою.
— Матвііію! А клич там людей!
Це Настя з порога гукає. Матвій збільшує кроки. Він знає, нащо кликати. Коло копанки хтось хлюпається. Там дівчинка втікачів щось пере.
— Володьку! Кликни дівчинку. Ходіть з нами, дещо гарячого сьорбнем, — каже Матвій.— Тітко! Ходіть до хати...
— Еее, людоньки! Не можу з дітинов... А саму не лишу. Комарі так тнуть.
Настя меншу мисочку витирає, наливає повну юшки. Коли прибіг Володько, вона каже:
— Віднеси це тітці, дитино... Не розхлюпай. Він узяв. Ступав уважно й обережно. Миску держить обома руками за вінця. У руки пече. Приніс і поставив на землі.
Після побіг по хліб і ложку.
— О, кохана дитинонько! Ох, єк тобі дєкую... Та й мамці і таткові най Бог здоровєчко пішле... Горячого давно не ілам. Дві неділі в дорозі. Дай тобі Боже щастє й здоровлє. Параню!
Параню! Ходи, дитино, зі мнов їсти... Сама стільки не подужаю..,— кликнула вона на свою дівчину.
Та присіла і обидві почали їсти. Газда їв у хаті з Матвієвою родиною. Хведот їсть на голу окремо. Володько не має де сісти за столом, тому їсть перед столом стоячи. На комінку світиться невеличка; третій номер, лампочка без гакла. На пінах ледь помітні балухаті тіні.
Сувора, невблаганна ніч навалилася на цілий мир. Земля вгрузла у її чорну глибінь. Заснули люди, звірі, рослини. Тиша сторожка, мов птах, таємно й підступно ховала останні хвилини "спокою", бо коли б хто, припавши вухом до землі, міг почути її тремтіння, ніби там десь хтось тяжкий і неухильний твердо ступав над народами й державами.
Сплять на хуторі Матвія. І тільки перша зірниця розлила пожежу над Жолобецьким лісом, а за городом запідпідьомкали перепілки, втікачі почали рухатись зі сну. Газда ладнав свою "фіру", газдиня вкладала дітей, щоб могли, їдучи, спати.
І коли Володько встав, двір був порожній. Лиш у тому місці, де стояли коні, парував ще свіжий гній.
— Куди вони поїхали, тату?
— Хто знає. "У глуб" десь...
Голос Матвія непевний. Він ввесь у обіймах якогось внутрішнього неспокою. Часто, вийшовши ранком, він грізно подивлявся туди, де сонце заходить.
Шляхом їдуть і ідуть "фіри". Люди у солом'яних капелюхах привітливо і щиро здоровлять: "Слава Йсу Христу". Матвій спочатку не знав, як відповідати.— "Дай Боже і вам здоров'я", казав. Після навчився.— "Навіки Слава!" — промовляв.
По селі гострий наказ прийшов: вся молодь "до окопів". Кожна родина мусить дати одного робітника. Мають їхати закріпляти границю. Там десь коло Радзивилова треба вкопати в землю кількамільйонову руску армію.
Шарварок великий по селі. Жнива на носі. Хліб поріс, мов очерет. Бракує робочих рук, а тут і тих, що є, відривають.
Матвій шле Василя. Настя велику торбу харчів "рихтує". Пече коржі, різники сала в капустяне листя загортає.
На вулиці чекають підводи. Велика юрба дівок і парубків-підлітків пішки вибирається за село. Жарти, сміх, дотепи. Молодь весело вирушає з села.
Від Василя знов прийшла чутка. "Жив і здоров", як і завжди, тільки ще з більшим підкресленням просить посилки. Просить сухарів, "бо їсти зовсім не імєєм чево".
Одарка напекла для нього мазурків з петльованої нулівки на маслі та яйцях... Зі сльозами на очах віддавала Єлисеєві пакуночок. Той іде на пошту... Але чи "получить" він все? Хто те знає. То ж у тій Германії, кажуть, брукву сушену на потеруху труть і з того хліб печуть. Як же "вони" "йому" такі мазурки пропустять.
Наступили жнива. Пашня поросла вище голови, а зерно, якого навіть старі люди від прадавна не пам'ятають. Жито буйне, як ліс. Колосся — п'ядінь ціла. Пшениця лягла від тягару. Овес аж дзвонить. Навіть молоденький Матвіїв садочок наївно вродив і нелітні яблуньки дали плоди зовсім подібні на всякі інші — плоди раннього юнацтва.
Матвій брав цього літа над міру. Поле, мов лютий пан, скувало кайданами по руках і ногах своїх рабів. І тільки сонце здійметься, тільки роса дозволить класти покіс — родина вся, нлече в плече, при праці.
— Шляхом все "фіри" йдуть.
— Людоньки, людоньки! Нащо ви все тото робите? Ой, пустять його козаки з димом, ой, пустять.
— Ну, хай пустять, а на полі не сміє клякнути. Умер би чоловік, дивлячись, що такий хліб на полі гине...
Не вірив Матвій, щоб "наші" отак себе осоромили, щоб край цей чудесний мадярві на поталу дали. Він вже думу привабливу пестив, що надходить нарешті час, коли можна буде зняти з плеч своїх тягарі боргів, бути чистим, свобідним з своїм куснем хліба у своїй хаті.
Часом у неділю збирав бабню на нараду. Збирав усю ту "погань", якої колись "терпіти не міг", і розгортав перед ними плани. Мовляв, зародило, ціна кругла на пашню пішла, сипнемо пудами зерна і заплатимо готівкою — на ось, мовляв, на стіл купу тисячок, зібраних нами на наших ланах.
Бабам та рада "по нутру". Їх гордість господинь досягла найвищого місця. Чоловіків нема... Дарма! Вся честь на них ляже. Ті "кров лили", а ці землю тисячками сплачували, до пуття привели. Це можна буде ціле життя чоловікам "у вічі цвіркати".
По двох неділях вернувся від окопів басиль. Чорний, з опаленою на носі шкірою, що лущилась, з довгим вилинялим волоссям. Володько розпитує його, як там йому поводилось, але Василь оповідає неохоче.
— От другий раз сам підеш і побачиш. Як накормлять тебе чаєм з цегляним хлібом,— не бійсь, не захочеш танцювати.
Спали у нашвидку збудованих будах. Працювали ввесь час у лісі. Заробив чотирнадцять рублів, але додому тільки половину приніс. Все на харчі пішло, бо "казьонного" мало.
Дома озимина вже зібрана.
