Волинь - Самчук Улас
— Ааа, сто-сот чортів ув вашу ма'!..— Стоїть, очима сірими водить навкруги, розчухрана його сива грива має на вітрі.
А ті кляті, ті розпрокляті... Доганяй їх. Але коли б тільки піймав кого... О, Соловей жартів не знає. Як звезе кого через спину коромислякою, як обамбурить... Клякнеш одразу до землі.
Але завзяті вояки цього не лякаються. В скорім часі Соловеєва хата перетворилася у неймовірну фортецю Перемишль. Воєнні операції набирають особливого гарту. Збивають снігові "укріпленій", стягають "крепосні орудія". Одерадівці готові життя своє віддати, а не піддатися. Соловей безрадний. Не хватає добірних побажань, босий ганяє по снігу з коромислом... Навіть до старости зі скаргою звертався.
— Ооота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в'язи позвертало. Бодай би вам руки потрощило!..
До справи встряває Соловеїв син Овсій. Цей з батьком "на ножах", але далі терпіти нема сили. Бої набирали таких розмірів, що їх жертвою ставали всі плоти.
Овсій скидає попругу, засідає десь за кутом і коли "наші" входять в запал наступу, а германці вперто захищаються, вибігає зненацька з засідки. Горе тому, хто попався у його цупкі, жилаві руки. Все одно, хто — германець чи "наш". Не розбирав. Ліпше буде Содому і Гоморрі в день страшного суду, ніж хороброму оборонцеві "Перемишля" у Овсієвих руках.
Одначе це не дуже впливало на хід боїв. Овсій врешті-решт також діставав досить. Одно те, що його плоти являли собою дуже сумну картину на землі, було для нього доброю нагородою за своє нечемне обходження з хоробрим воїнством.
І нарешті Перемишль "впав". Школи в той день не було. Учнів поставили в пари, сказали взятися за руки, втицьнули кожному в руку клаптик трикольорового паперу і повели "слухати благодарственний молєбен".
О. Клавдій говорив про "наших непобідимих героїв", які здобули найбільшу твердиню ворога.
Володько слухає з натхненням промову священика. Вій уявляє собі ту твердиню такою, як та у Дубні, яку здобув колись зі своїми козаками хоробрий Тарас Бульба.
У скорім часі з'явилися у школі великі барвисті картини з написом "Бой рускіх под Перемишлем". Володько ще більше переконався в хоробрості рускіх. На картині купа москалів, які буревієм, майже один другому по головах, мчать у "штикову атаку". Лиця їх суворі, сильні. На плечах гора вояцького знаряддя. Напроти них в купі, де намальована потрощена гармата і забитий ворожий кінь, в неладі втікають австріяки. Рускі колють ворогів "штиками", з боку наскочили козаки, які січуть їх шаблями, мов капусту.
Одночасно з цими картинами з'явилися книжечки про хороброго донського козака Кузьму Крючкова. Сам вісімнадцять німців забив. Коли напали на нього прокляті нехристи,
Кузьма Крючков сік їх шаблею. Але шаблю вибив йому ворожий кіннотник. Хоробро відбиваючись від ударів, козак колов ворогів списом. Не стало списа, козак стріляв. Шістнадцять ран дістав могутній герой, але ворогів знищив.
У "госпіталі", де лежав Кузьма Крючков, велика метушня. Всі хочуть побачити неймовірного козака. Сама цариця довідалась про чини хороброго і забажала його відвідати та обдарувати подарунками. Козак дістав з рук цариці святу ікону і портрет царя з власноручним підписом. Коли цариця запитала, які він має ще бажання, козак відповів: "Скорей на фронт, чтоби умєрєть за вєру, царя і атєчество".
Читали ці книжечки у школі, читали по хатах. Жінки слухали і жахалися, чоловіки кліпали очима і довго розмахували руками, вихвалюючи такого надзвичайного козака. Навіть Матвій зворушився, але чомусь у нього вирвалось: "еее, може, такого козака зовсім і не було"...
Володько аж гнівався за це на батька. Як то не було? Раз про нього так докладно написано. І станиця, де родився, і ім'я його батька та матері. Як би то так дурили...
— Дурять,— не згоджувався батько.— Багато дурять. Он у японську війну тільки й писали, що "наші" б'ють, наші беруть в полон, наші наступають, а що вийшло... А чому? Бо брешуть, бо неправдою хочуть народом правити... От воно...
Такі розумування батька Володькові не зовсім до вподоби, хоч він проти них не може нічого сказати. Може, й так... Хто його знає... Війна — річ не проста, раз там стільки людей убивають.
Ще перед Різдвом прийшла звістка, "що Кузьмів зять Василь поляг у первих боях". Також дуже прикрі відомості про Єлисеєвого Василя. Матвій навмисне їздив до Дерманя і те, що почув, було дуже сумне. Хто його знає, чи жиє. Пішов у бої під Варшаву і не відомо, де подівся. Про Хомового Мирона було "звєсно", що "впав". Під Варшавою у атаці від німецького "штика" погиб. Товариш один, що ранений на поправку прийшов, на власні очі це бачив. А про Василя невідомо нічого. Чи погиб, чи в полон попав. Це було ніби в лісі, так десь над ранок. Кажуть, німці несподівано напали. Сім лав скосили кулеметами, але вони йшли без кінця. Василь ніби знаходився у "зводі", який пішов у протинаступ. Це було на взліссі, і німці оточили їх. Василь ніби сховався у дуплявій липі, але невідомо, що далі, бо від того "зводу" осталося тільки двоє людей.
Володько ніколи не плакав, але, слухаючи оповідання про Василя, не міг стримати сліз. Йому було надзвичайно шкода
Василя. Він виразно уявляв собі його в бою, де "свищуть кулі, рвуться снаряди". Навколо купи мертвих, а між ними, певно, і Василь. Той, який колись найбільше пестив Володька, той, який колись, коли Волоцькові вдарив кінь у око, казав: "Ну, все було б добре, тільки кепсько, що так знівечило нашого Володика. Ти мій маленький цвяшечок"...
Володько добре пам'ятає ці слова. О, він їх ніколи не забуде... Ні, ні!
І Мирон упав. Шкода і цього. Колись мало не бився з батьком за гній, але то було колись. А тепер... Боже... А таки здоровило був... Рудуватий, міцний карк зі срібними волосинками. Великий хвалько... Але все-таки, як писав колись Василь: "на одной кроваті спаді, вмєстє за родіной дальокой тужілі". Дивно, що за "родіной тужілі", ніби Саратов їм не "родіна", ніби то не за неї цілу, велику, безмежну вмирати йшли.
Сам Хома почув вістку, мовчки підняв правий кулак і витер очі. А лівою шапку зняв. Після за великого морозу коні запріг і п'ятдесят верстов до Дерманя поїхав, щоб з "очевидцем", як було ділр, поговорити. Очевидець Кулешник, однорічник Мирона, і оповів усе, що знав про німця, про "штика", про кров, що ротом і носом хлинула з нього. Бондарець вернувся назад і голова його посивіла подвійно.
А про Василя ніяких чуток. Навіть Кулешник нічого не знав. Знав, що первий "звод" пішов у контратаку, а що далі? Хто може сказати. То ж, чуєте, війна.
Одарка всі ночі проплакала. То ж був її перший, добрий, працьовитий, розумний. Люди його любили і він людей. Може, в полон попав? О, Боже! Та ще й до німців. Чому якраз до німців, ах, чому?! Кажуть, то самий крутий народ. То ж вони будуть його мучити, катувати. Того доброго привітливого з синіми ясними очима хлопця, який навіть нікого поганим словом не назвав, худобини не образив.
Плаче Одарка, так плаче, що Господи. Почав їй навіть ввижатися. Боялася у темноті сама лишитись. Ввижався їй обвішаний торбами, як жебрак, обдертий, голодний, з впалими очима. Мамо! Так і чула це слово. Ти родила мене, ти ночей не спала, кормила, доглядала. Вирятуй мене!...
А Єлисей недільними ранками старого дідового, у шкіряних політурках, "Каноніка" до рук брав і тремтячим протяжним голосом акафист Ісусу Сладчайшему вичитував. Читає книгу, а сльози по рудій бороді спадають. Давав і на молебен, але хто знає, чи живий. Навіть не знаєш, чи записувати в "Грамотку", чи ні. Сестра Палажка від плачу червоні очі мала, чорні одяги носила. Після очі розболілися і мусіла звернутися до лікаря.
— Останній раз, люди мої, бачила в Здовбунові,— оповідає крізь сльози Одарка.— Перед Різдвом пише він, наш голубчик: "любі і дорогії мої папаша і мамаша. Наше ученіє уже скінчилося і ми, такого-то й такого числа, будемо через Здовбуново на германський фронт їхати. Приїдьте, то зобачимося".
Як же не поїхати. Напекла я, що могла — мазурків на маслі, курочку (тут Одарка сякає у запаску носа і витирає очі). Боже, Боже! Взяла, чуєте, ковбаси, шинки, запріг старий коні і нас троє — "він", я та Палажка, виїхали. До Здовбунова 16 верстов, а тут Заверюха така знялася, що світа не видно. Дорогу замітає, свище, реве... Конята ледве-ледве тюпкають. Приїхали ми туди... А на станції москалів... Господи! Ані стати нема місця. А поїзди все їдуть, все їдуть. А "їх" там сердешних повнісінько понабивано. Одні туди, а другі назад. Тяжко ранених везуть... Ох, що я там надивилася. Серце окипає, як згадаєш. А надворі аж пече мороз. Москалі їдуть, руками вимахують — прощай, мамаша. Я плачу, Палажка плаче, старий тупцяє валянками по морозі. Людей, як і ми, з усіх сіл понаїздило. Матері падають.
І що то там за "позіція", і нащо та, чуєте, війна? І нащо там того народу стільки — тьма-тьменна, як хмари, як води. Все, кажуть, на Варшаву.
Дивимося ми, розпитуємо, коли то 151-й полк їхатиме. Чекаємо, день тягнеться, мороз дошкулює, ноги одмерзають... Боже мій милий! Вечір приходить, ніч, а його нема. Нема та й нема. А я цілісінький день рісочки в устах не мала, і не кортить нічого... Навіть забула, що їсти тра... Все очікую, все жду. Цілісіньку ніч в товкотні, в тісноті на зачовганій підлозі просовались. Світає, день... А його нема... А що, як вони вже проїхали? А може, в дорозі задержались. Хто його знає. Старий все розпитувати ходить. Кажуть чекати, приїде і 151-й. Але коли. Ми вже й стояти не маємо сили. А додому не хочеться. Здається, до смерті чекала б на нього, хай краще вмерти, аніж не бачити.
Ждемо ще день. Вечоріє. Старий турбується за коні. Овес вийшов, сіно вийшло. Ще померзнуть на морозі. Почав він розпитувати скрізь у вищого начальства, кондукторам у руку — тому карбованець, тому два... Кажуть почекати ще і перевели нас до якоїсь теплішої хати, а коні також десь там під накриття затягнули.
Йде найвищий начальник. Старий шапку зняв: "Ваше високоблагородіє! Скажіть, прошу вас, чи буде сьогодні 151-й полк їхати".— Та три рублі йому в руку тикнув. Взяв той три рублі і десь побіг. Каже, зачекайте. Побіг, думаємо, і три рублі побігли, але ні... Видно, якась чесна людина (хай йому Бог дасть здоров'я)...
