Волинь - Самчук Улас
З тилявецьких дітей не було нікого.
Володько мовчки повернув до учительчиної кімнати. Там чистенько, пахнуть квіти, на стіні чітко тикає білий годинник з тягарками, жовтим мідяним вагалом, прикрашений квіточками-незабудками.
— Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти мене? Не хочеш книжок? Я ось тобі тут, подивись, скільки приготовила. Наші рускіє биліни... Ось про богатиря Іллю Муромця, ось...
— Ааа! Я то знаю! — аж викрикнув Володько.— Я вже знаю. Він був на службі у Володимира Красного Сонечка і воював бісурменів та збив з сімох дубів великого Солов'я-розбійника... Але дайте... Я ще раз прочитаю...
— Ну, бач,— каже вчителька,— Ти знаєш вже більше, ніж я думала. Ах, ти мій синочок!..— вирвалося у неї і вона обняла Володька і міцно поцілувала в чоло. Після довго гладила його по голові. Володькові соромно і ніяково. Вона назвала його синочком. Хіба ж він її?
— Ти, Володику, не маєш на мене гніватися. Я не хотіла тобі щось кепського зробити. О, ні... Ніколи... Я знаю, за що ти на мене сердишся, але я тепер сама шкодую, що так тоді випало. А Ганка також гарна дівчина. Вона казала, що у неділю прийде до мене... Хочеш, можеш і ти прийти...
— Ні... Я не гніваюся. Ет... То не те... Я... У нас... У мого дядька пішов на війну Василь... Від нього нема вістки... Я не знаю... У неділю мене, напевно, пошлють пасти худобу.
— Ну, як хоч. Матимеш час — зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко. Матимеш на олівці, на пера, на ручки... Скажи свому татові і мамі, що учителька їх вітає, і будь завжди добрий та слухняний.
Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцілував учительку в руку і відійшов. Учителька провела його на ганок.
Як йому було прикро. Прикро тому, що він так довго сердився на свою учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього і попросила вибачення. Йому було б куди приємніше, коли б це він зробив перший... А так...
Хведот не чекав на нього. Коло магазину звідкись вертається Ганка. Вона не тут мешкає. Вона мешкає по тому боці школи на долині.
Зустрілись не вітаючись.
— Гершкова Теся обіцяла мені пошити блюзку на Великдень, а ще до сьогодні не пошила...— каже Ганка.
— Чому? — питає Володько.
— Каже, праці багато. А що мені до того... Мені в неділю треба піти до учительки... У чому я піду... А ти ще ходиш до школи?
— Ходжу. Сьогодні послідній день. Хіба не знаєш?
— І я ходила б. Дід посилають за вівцями... У нас їх щось з шестеро є. Тата мого таки вбили...— і повісила голову.
— У первих боях? — запитав Володько тільки тому, що не знав, що сказати. І вона мовчала. Тихо.
— Мабуть, піду...— сказала нарешті...
— Треба йти,— сказав він. Обоє повернулися і відходять. Володько щось пригадує, обернувся і гукає:
— Ганкоо!..
— Чогоо?
— Почекай. Ось я маю тут пуделко. Мені дала учителька, але нащо воно мені... Візьми.
Ганка усміхнулася й взяла. А після розійшлися. Цілий день до вечора думав за Ганку.
Знов гонив товари пасти. Цього літа паринина на "придатку" під тилявецькими городами, тому не має нічого спільного з угорщанами.
Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з відром до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не видержала і трісла. Шубовснув у воду і захлинувся. При цьому викрикнув.
Першою почула мати, прибігла, затошніла, наробила лементу, стрибнула, як була, у воду і вирятувала.
З клуні летів розхристаний батько. Схопив хлопця на руки і почав гойдати. Обличчя його червоне. Тіпав Володьком з усієї сили, поки не полилась ротом вода. Володько живий. Але усі його дубочки були знищені. Батько не вважав його пралю за необхідну. Все одно нічого з того не вийде. Дубочки повиривав і повикидав. Засохли навіть ті, що вже вчіпились були в землі за живе і зрослись з нею. Краше хай ростуть у лісі, на своїх місцях, там де їм треба рости.
Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володькової самопевності. Він перестав ходити дерти кубла, перестав дряпатися по дубах, уникав товариства, а особливо німого.
Натомість він заліз у гущавину книг. Ці славні, тихі приятелі оточили його зо всіх боків, розгорнули перед ним необмежені обрії і манили кудись — далі, все далі у безконечність, під зоряне небо, на степ розлогий, на моря та океани у борню з буревійними хвилями. Там хвилі, мов гори, котять і б'ють об скелі, об граніт. Там блискавки ріжуть олив'яні хмари, січуть їх легко на кусні і вітровими рухами розкидають, куди хочуть. Там грім клекоче, мов мільйон орлів якоїсь незнаної породи.
Ах, який широкий світ! Як далеко можна йти, як багато можна бачити. Туди! Он... Геть, геть туди!..
У ті самі дні, коли поля починали сіріти, коли вилазили зі своїх схованок серпи, коси, грабки і люд хрещений знов збирався знімати дари великої землі, в ті дні шляхами потягнули на схід перші валки "галіціянів".
Сухі, спокійні, з впалими очима, у солом'яних капелюхах, чоловіки. Тихі, байдужі жінки. "Вісьтагей!" — підганяли вони свої конята, запряжені у довгі з будами вози.
На возах усякий домашній крам. За возами тягнуться корови. Ці потужні, гарні тварини, що є цілим багатством втікачів, виглядають дуже сумно. Підбиваються, кульгають і не зводяться.
— Ви звідки, люди, їдете? — питає Матвій.
— Еее, пане Газдо... Най не казати... Здалека...
— А куди?
— А ци знаємо куди? До Росії... Туди... ген... Володько пригнав корови додому. На подвір'ї віз з будою. Віз не "наш", галицький. Пара худих, тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру конюшину. Коло воза, з напухлими ратицями, корова сумно дивиться великими байдужими очима на жінку, що сидить коло неї на землі, обгорнувши босі ноги спідницею. На руках у неї дитина ссе цицьку. До полудрабку воза підвішена плетена з лозини колиска.
Матвій стоїть коло кіпця, що насипаний над ямою, яка тимчасом править за льох,— з відром у руках і поважно розважає з "газдою". Це старший, жилавий, високий чоловік, що дивно вимовляє літеру "о. У нього виходить вона м'яко, аж свище. Він каже: "Я сі находив... Я сі наробив..." Дивно.
Володько дивується, що говорить зовсім по-нашому, от тільки кілька таких дивацьких змін. Але що там дивуватись. Ось навіть тилявчани деякі слова інакше, ніж дерманці, вимовляють... А то ж "австріяки".
Матвій все на генералів нападає.
— Ота, чуєте, нечисть проклята. Це вони нам Росію продають, сукини сини... Коли б не "змєна", думаєте, що наші відступили б? Ніколи! Він б'є "снарядами", а наші чим? Сухарями? Не даром Ніколай Ніколаєвич в морду кількох набив. Мало повісити мало. Німець газою душить, огнем палить, а наші... Ет! Тьху, та й годі! Порядки такі в Росії!.. Сухомлинова якогось дали...
І Перемишль, кажете, здали?
— Напевно, здали. Ми ось вже два тижні по дорогах... Ая...
— А скільки крові за нього пролили... Ех...
Прийшла дівчинка. Маленька, щупла, років дванадцять... Ноги брудні, порепані. Тонесенькі, мов патики, литки. Обличчя бліде, обвітрене, волосся вилиняле, аж біле. Одні очі гарні, живі, великі і розумні.
Вона видоїла корову, процідила молоко, принесла горнятко матері, а сама також ще теплого від корови кварту випила.
Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього Хведот. Мати варить в хаті вечерю. Сонце зовсім спадає й обіцює сховатися за велетенські черешні, що ростуть на городі Івана Пустяка.
Майже щовечора Володько з Хведотом біжать на город, який колись виміняв батько у Тизя. Там зародили рясно грубезні черешні. Чужі діти лазили перед вечором туди ж, м'яли під черешнями овес і обривали ягоди.
Володько має і тепер бігти на черешню, але соромився сказати дівчинці, щоб і вона з ним пішла. Нарешті відважився. Та згодилася.
— Можна мені, мамо, піти з сим хлопчиком нарвати ягід?
— Іди, доню... Але чекай...
Мати відложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв'язала і подала дівчинці. При тому щось їй шепнула на зухо.
— Добре! — кивнула дівчинка головою.
І вони обоє побігли. Володька дуже кортіло побалакати з "австріячкою". Він ще ніколи не розмовляв з людьми з австрійського царства. Вона, напевно, знає тих мадярів, що ріжуть, вішають...
Одразу подряпалися на черешню. Володько не їв ягід, як звичайно... Він рвав їх до кишені з наміром віддати дівчині, яка взяла фартушок, щоб "нарвати мамі". А вже скоро стемніє. Багато не нарве. Треба ж їй допомогти...
При цьому він її ввесь час розпитує. Про мадяр, як вони одягнені, як говорять... Далі про школу. Як там у них вчаться? Чи вона вже ходила до школи? Так. А до якої групи. Ага. У них нема груп... Класи... Ага, добре. А якою мовою вони вчаться? Руською? Володько аж зрадів. От це так. У Австрії й по-руськи... Дивно... Видно, по цілому світі "руський язик" первий... А з яких книжок? Яка читанка? Чи "Сєятєль" книга друга? Ні... А чи знає вона "Дедушка Федот",— стіхотворенія таке... "Пісмєцо от унука получіл Федот"...? Ні? А "Стрекоза і муравєй"? Це басня Крилова... Або Пушкіна "Люблю тєбя, Петра творенье"? Також ні? . Ну, а що ж вона знає?
Яке розчарування. Вона знає: "мова рідня, слово ріднє"... Це Вороб...
—— Ха-ха-ха! Як, як? Мова рідня?.. Як це ти казала? — реготить Володько, аж за ягоди забув...— То це ж не по-рускі!.. Де ж це по-рускі? Це ж по-мужицьки, по-простому, по-хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас ні! У нас по-"настоящому"...
Город чудний, город древній,
Ти вмєстіл в свої конци...
І посади, і деревні,
І палати, і дворци...
Зрозуміла? Це ж по-рускому. Так говорять у Росії, там десь, отуди... Хм... Росія... То вона, мабуть, зовсім і не знає, що то Росія...
— Ти кажеш, Росія... Не Росія, а Росія... Ох, то государство... Велике государство. Наш цар перший у цілому світі. Володько купив картину, де намальовані усі царі.
— Там "наш" перший...— Ніколай Александровіч імператор і самодержавец всеросійський. Другий німецький, такий з вусами догори — також порядний цар... І аж третій "ваш"... Але старий... Борода така смішна... Як він зветься?..
— Цісар Франц-Иосиф...
— Хм... Як дивно... Цісар... Хм... "Мова рідня, слово ріднє"!.. Хм... А хто то, кажеш, написав?..
— Такий поет Воробкевич... Пані учителька казали, що найбільший наш поет Шевченко...
— Зовсім неправда. Я таких поетів і не чув... Це-не рускі поети. Рускі це: Пушкін, Лєрмонтов, Кольцов, Нікітін.
— Ой, ні...— пробувала сперечатись дівчина...— То, може, російські...
