Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Крізь розчинені двері стрибали світлові плями і ковзалися на замшілих стінах. У коридорі — нікого!.. І тоді він підкрався до дверей, гуркнув ними й тут же замкнув на засув.
Шум у його камері на мить ущух, а потім десятки ніг, кулаків і плечей забарабанили у обковані залізом двері:
— Холе—ра! Ґвалту!..
Тепер уже Андрій Закривидорога спокійно зачинив і сусідню, "музикальну", кімнату, неквапливо замкнув двері на засув і пішов коридором, шукаючи виходу. Він запам’ятав напрямок, він бачив, з якого боку спускалися зі смолоскипами стражники пана Сондецького. Козацька доля привчила Андрія до відчуття простору навіть у повній, цілковитій темряві. Він міг ходити в печерах, відчуваючи не тільки камінь перед носом чи перед лобом, а й прірву, що за півліктя розверзлася під ногами…
Він повільно, неквапливо йшов угору і вперед, знаючи твердо, що коли тут є вхід, яким зайшли його вороги, то має бути й вихід. Ясна річ, що при виході може стояти стражник або й два. Отож треба бути обережним і треба умудритися роззброїти їх голими руками…
При виході стражник був один. Він стояв на тлі зір і дослухався не до того, що могло долинути з підземних лабіринтів в’язниці, а до гомону біля огорожі замку. Андрієві надто легко вдалося приголомшити цього вояка. запхнути йому в рота його ж шапку й забрати зброю.
Поклав зомлілого стражника неподалік од себе і став прислухатися до розмов у дворі замку. Почув голос матері:
— Якщо моєму Андрієві щось там причинилося, пане королівський стражнику, то я не Знаю, що зроблю!
— Нічого не сталося! — озвався пан королівський стражник. — Сидить собі та думає над дурними своїми словами…
І знову — тиша. Тільки десь під небом мов щось видзвонює. Мов пливе в небесах невидимий людям Дніпро і на ньому ось—ось почне лускати крига…
Минула якась. чверть години. Зомлілий стражник заворушився…
— Та де ж вони і досі бродять? — запитав хтось незнайомим голосом. Запитав по—польськи.
— Мусили б уже вийти, — сказав пан Сондецький. — Ось я зараз пішлю вниз вартового… Вартовий!
Тиша. Ніякої відповіді.
— Хол—л–лєра! Він, певне, з ними пішов до темниці…
Заскрипів сніг. Це до входу йшов сам королівський стражник пан Сондецький.
Ось він пройшов повз Андрія, став на відстані простягнутої руки і загукав:
— Сторожа! Ви де там так довго?
Тиша… Десь там у замкненій камері біснуються вояки Сондецького, але сюди не чути. Ех, узяти б оце зараз і самого Сондецького, заткнути йому рота — та й туди!
І вже засвербіли були руки в козака зробити панові королівському стражникові те ж саме, що й вартовому при дверях, а потім відтягти його вниз та вкинути в "музикальну" камеру й замкнути. Хай би прохолодився та подумав при нагоді над своєю поведенцією. Та згадав Андрій, як нещодавно під Білою Церквою та Рокитним бився "всцєклий" пан Сондецький! Хоробро бився, нічого не скажеш! Хоч і завдав зараз Андрієві тяжкої кривди, але бився добре!..
— Сторожо! — знову гукнув Сондецький.
— Ну, чого ви так кричите? — подав голос Закривидорога.
Якби він гукнув, якби він стрельнув, пан Сондецький так би не підскочив, як підскочив він, почувши спокійний голос козака над вухом. Сондецький підскочив і, мов опука, вилетів з дверей.
А вслід за ним з оголеною шаблею вискочив Андрій і вигукнув:
— На герць, холерний пане королівський стражнику!
— Який ще в холери герць?! — оговтавшись, але все ще тремтячим голосом озвався пан Сондецький. — Я звелів тебе випустити!
— На герць! — не вгамовувався Андрій.
— Синку! — закричала Мокрина і побігла по снігу назустріч Андрієві. Ось вона підскочила до нього і повисла на його шиї, цілуючи козака у щоки, в очі, в носа, лоба! — Синку мій золотий, дитино моя малесенька!.. Не треба герцю, ходімо додому! До мами, до коника Урхана!..
Місяць дивився згори на людей, що стояли і сміялися біля замку.
— Ось так! — сказав Андрій. — Як настане день, то нехай ваші люди повернуть мені зброю, мою люльку і мій кожух!
І він разом з сусідами та однодумцями швидко, не озираючись, пішов у напрямку до Чернечої гори, до чепурних малих хатинок, що притулилися під засніженими деревами.
Весело рипів сніг, зорі на небі аж щулилися від того рипу—рипіння.
— От бачте, пане Єжи, — промовив пан Ігнаци. — Я слушно підказав вам думку випустити цього збойника! Навіщо вам замість одного ребеліянта мати їх аж сто?
— Холера! — озвався пан Сондецький, весь час озираючись і не розуміючи, яка це його думка так мучить. Нарешті, він згадав:
— Чекайте! А куди поділися мої люди? Мов крізь землю провалилися!..
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ про баталію (тільки вже словесну) між простим козаком і гетьманом
— І як ото кажуть у таких випадках пани поляки? Прагнонл бим врешцє познаць тло всіх ваших загадкових справ, панє ребеліянте!
— Для чого?
— Про всяк випадок. Чи як кажуть пан Сондецький: гдибись пжез якийсь час не бил, панє ребеліянте, юж при моїм боку, жебим вєдзял, же до мнє, а нє до цєбє людзе, а головно козакове, майом претензіє.
— То це для того, пане гетьмане, ви покликали зараз мене до себе, щоб моє вухо потішити польщизною! — запитав Андрій Закривидорога. — То, може, пан гетьман війська запорозького ще й признається мені, що він давно молиться вже на бога католицького?
Дорошенко бахнув кулаком по столу. Але бахнув не так сильно, щоб стіл розколовся. Стіл тільки гойднувся, та на миснику в сусідній кімнаті щось забряжчало. Пожалів гетьман стіл. А може, й козака пожалів.
— Сидиш оце, пащекуєш язиком — наче юшку сьорбаєш, — повільно почав говорити гетьман густим—густим, низьким, як хурдига підземельна, голосом. — А не відаєш того, що уже на Варшаву й на Краків веселенька вісточка полинула од найяснішого пана Сондецького: в Переяславі на раді козаки про окрему від Речі Посполитої республіку українську речі ведуть! То є заклик до ребелії! Невже після такої вісті король і сейм підуть нам назустріч? Після таких вістей він, ясна річ, не захоче підтвердити наші привілеї та права!
— Ну й дідько з ним, — озвався Андрій Закривидорога, хотів навіть плюнути, та згадав, що в гетьманській світлиці плювати є гріх. І взагалі, плюватися гріх чи в хаті, чи на людях. Ото хіба що ворогові в пику плюнути — то не гріх, то навіть богоугодне діло! — Якщо ми уповатимемо тільки на королівську та сеймову милість, то гріш нам ціна, пане гетьмане! Ось у нас шабля — ось у нас і права! Ніхто їх нам не дасть, доки ми їх шаблею не здобудемо!
— Дипломатом бути треба, пане Андрію!
— Та вже ж — додипломатничалися! Уже сам гетьман війська запорозького свого козака польщизною вітає, руського слова сказати чи то соромиться, чи то боїться!.. А як на людях виступає, то в кожному слові — уклін низенький у варшавський бік!
— Разом—бо б’ємося проти бусурманів за віру християнську… — спокійно відповів Дорошенко.
— Тільки віру цю християнську кожен по—своєму розуміє!
— А ти що — хотів би поляків православними поробити? — усміхнувся гетьман.
— Якби хотів би, то не казав би про відділення від них!..
— Сказав… Вискочив, як Пилип з конопель!.. Інші ж мовчали!
— Мовчали, — погодився Андрій. — Але то не означає, що люди так не думають, як я. Був би я гетьманом і сказав би оці слова, то вся рада б гукнула: "Волимо!"
— Ну, почекаємо, коли ти гетьманом станеш, а тоді й побачимо, що в тебе вийде з тими словами й думками…
— Побачимо!..
Дорошенко підвівся з—за столу, почав ходити по світлиці — здоровий, сіроокий, лицем грізний, очима добрий, словами важкий, усміхом легкий. Махнув лівою рукою, мов шаблюкою, — про інше зараз буде розмова. Андрій підвівся був зі свого стільчика — гетьман рухом руки наказав сидіти. Ну, сидіти — то й сидіти!..
— Не питаю про твоє здоров’я, козаче, бо бачу, що сила до тебе повернулася… А ще після того, як ти видряпався з канівського замку і ледь не вкинув туди самого Сондецького…
— Хотів я його туди вкинути, та не хотів шуму на всю Річ Посполиту. Отож точно сам круль приписав би мені ребелію!
— Отже, здоров’я до тебе повернулося. І ясність мислі — теж. Отож хочу доручити тобі дещо, козаче Андрію!
Андрій мовчки дивився на гетьмана. Гетьман важко опустився у широке крісло, воно зарипіло. Подивився на Андрія своїми ясними світлими очима з—під чорних, густих, волохатих брів. Закривидорога опустив очі.
— Навесні цього року турки мають висадитися зі своїми військами на молдавській стороні… Далі вони підуть до Бугу, Чичаклії, Дніпра, Конки, займуть обидва береги Лиману. Вони мають намір, поки польське військо воює в Лівонії та на Балтиці, побудувати на півдні нашої землі фортеці. Побудувати за кілька тижнів — і залишити там свої залоги. Польський круль вимагає, щоб козаки йшли воювати на Балтику й Лівонію. А ми під всіма приводами відмовляємося від такої честі — нам треба боронити свій край… Я тобі кажу це не як простому козакові, а як людині, близькій до мене… Ми не пішлемо своїх людей на північ, бо нашими невеликими силами треба стримувати ординців, які пішли за Кантеміром і колотяться проти нашого друга Шагіна—Герая. І нам же треба не дати туркам будувати фортеці в північному Причорномор’ї. Те, що їм не вдалося здійснити під час походів (пам’ятаєш Хотинську війну?), вони хочуть надолужити в такий спосіб!.. І це — страшне діло! Якщо їхні фортеці будуть побудовані, то, вважай, усе Чорне море в їхніх руках! І при тому — "мирно"! Зараз же у них з королем Сигізмундом мирний договір!..
— Так, розумію, — відповів Андрій. — Але при чім тут я?
— А при тім, що ти поведеш туди, до Бугу, двадцять сотень наших козаків. Назустріч туркам вийде регімент брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького, але вступати в бойові дії він не буде. Мирний же договір!.. А ти, переправившись зі своїми сотнями на той бік Бугу, будеш потроху скубти й лякати турків. Треба, щоб вони й на хвилину не забували, що опинилися між двома вогнями… Я ще спробую домовитися з Шагіном, аби він і татар своїх надіслав з недружніми намірами щодо турків… Головне, пане Андрію, змусити турків дурно простояти ціле літо, а потім погнати їх на Ячаків… Ну, не силою, звісно, гнати, не кровопролиттям, а мирненько, гарненько…
— Як? — спочатку не второпав Андрій.
— Ану, подумай, сотнику!
— Я не сотник, я простий козак.
— Будеш сотником. Оберуть козаки. А я призначу полковником.
