Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Коли він кликав його: "Урхане!", той тут же підіймав голову, уважно дивився на нового господаря і пряв ушима.
Зараз Андрій неспішно трюхикав на своєму Урхані по дорозі на Канів. Виїхав зранку, отож увечері гадав бути у своєму місті.
Мороз трохи спав, пом’якшав порівняно з учорашнім днем, але коневі було весело бігти, не жарко, та й Закри—видорозі було не холодно. Правда, кілька раз він все—таки зіскакував зі свого бахмата — пробігтися дорогою, бо весь час сидіти не те що холодно, а якось просто нудно.
їхав і думав про вчорашню свою суперечку на людях з гетьманом Дорошенком. Що Дорошенко його знає та любить, він у цьому не мав сумніву — адже саме він, Андрій Закривидорога, бився поряд з гетьманом майже весь час, кілька раз урятував його від ударів іззаду і тільки під кінець опинився в оточенні двадцяти татар — і ті ледь не порубали його на капусту, та кольчуга порятувала. Якби не кольчуга, то, напевне, й кісточок не знайшли б Андрієвих. А так знайшли його — проколотого та простріленого кілька разів, і знахарки відшіптували його оце майже чотири місяці. Знав Дорошенко, що він живий, то він просто так дражнився, нагадуючи людям про Андрієві заслуги перед козацтвом…
Їхав козак Закривидорога, пісню мугикав про веселе козацьке життя: ні пан на роботу не жене, ні жінка голови не морочить, тільки турок чи татарин перейти дорогу хочуть, та не боїться їх козак… Сам цюю пісню придумав, сам її й виспівував…
За пісні, за хоробрість та ще за справедливість любив Андрія Закривидорогу козацький люд на чолі з самим гетьманом Михайлом.
Не було над Андрієм пана, не мав він і жінки, а коли не був на Січі, то жив у матері — козачки Мокрини Закривидорожихи.
Уже було під вечір, коли бахмат Урхан застукав копитьми по дніпровій кризі. Чернеча гора підіймалася поряд із іншими горами, виглядаючи свого козака. Радісно кінь заіржав, передчуваючи відпочинок і рідну домівку. Над хатами підіймався мирний димок, і Андрієві потеплішало на душі і посвітлішало на серці, коли він усе це побачив.
— Агей, козаче! — почулося ззаду.
Андрій Закривидорога озирнувся. Побачив кілька вершників, що їхали за ним із Ліпляви. Він навіть пізнав з одягу — це були вояки королівського стражника Сондецького. Коли билися при Білій Церкві та Рокитно—му, дехто з них воював разом з козаками. Та й Сондецький — теж.
Що їм треба? Андрій зупинив свого Урхана. Вершники швидко наближалися. Ось вони вже поряд.
— Козак Андрій Закривидорога?
— Ні, турок, — насмішкувато відповів Андрій. — Звісно ж, козак, і, звісно ж, Закривидорога!
Якби був не просто козаком, а гетьманом, то їздив би не сам, а з почтом.
— Маємо доставити вас до пана королівського стражника, — сказав передній з вояків і тут же оголив шаблю.
— Якої ще холери? — поцікавився Закривидорога. — Що, може, королівська мость прислала мені належну оплату за те, що я дір повне тіло нахапав, захищаючи Річ Посполиту та її людність?
— То нам невідомо, — сказав передній з вояків. — Нам звелено стріти й доставити козака Закривидорогу до самого пана Сондецького.
— Щось я не бачив тебе ні при Рокитному, ні при Білій Церкві. Скажи панові Сондецькому, що я зараз поїду до мами, а за півгодини по тому заїду й до нього. Мішок на гроші брати чи як?
— Нам велено доставити вас негайно, — сказав передній.
— Цілий день чекали, ще півгодини почекаєте! Нічого з вашим Сондецьким не станеться, — безтурботно мовив Закривидорога і повернув коня в напрямку до Чернечої гори — там була хата його матері й кількох сусідів.
— Стуй, козаче! — пролунало ззаду.
Та Урхан уже не мчав по дніпровому льоду, а летів, мов птаха.
— Стуй, збойнику! — гукнув хтось інший з тієї вояцької компанії.
Андрій зупинив коня і повернувся лицем до вояків королівського стражника Сондецького.
— Це ж хто назвав чесного козака збойником? Люди Сондецького тут же оточили Андрія.
— Оддай шаблю й пістоля, — сказав старший. — Нам велено доставити тебе без зброї.
Закривидорога миттю окинув оком тих, що його оточили. Семеро!
— Ану, тихо! — гукнув він і тут же пришпорив свого Урхана. Кінь захропів, став дибки і стрибонув убік, видивившись своїм оком найзручніше місце, де можна було проскочити.
Він таки проскочив і помчав, гулко вибиваючи копитами барабанний дріб по дніпровій кризі.
І втік би зараз козак, та тут свиснув над головою аркан…
…Отямився він через кілька хвилин, коли його, зв’язаного по руках та ногах, обеззброєного, везли, перекинувши перед сідлом. Гулко стукотіла крига, хтось із вояків Сондецького гукав: "Доганяй, доганяй! От, пся крев, і не наздоженеш!"
У Закривидороги боліла шия й голова — шия після аркана, а голова — після удару об кригу. Але він усміхнувся — втік від бандюг королівського стражника його бахмат, його Урхан… Правда, всміхнувся на мить…
— Ану, пустіть, — прогарчав він.
І тут же почав дригатися, намагаючись, хоч і зв’язаний, вирватися і стрибнути на лід. Але його тримали міцно.
Андрій напружено думав над тим, як би його вирватися з халепи. Єдине, що давало якусь надію, так це те, що втрапив до рук не турків чи татар, а все—таки християн. Сондецький добре пам’ятає, хто такий Андрій Закривидорога…
З Сондецьким Андрієві пощастило стрітися цього ж таки вечора. Королівський стражник і справді добре пам’ятав, хто в бою під Рокитним кілька разів урятував від смерті самого Дорошенка…
— Але якщо ти думаєш, буцім мої люди привезли тебе сюди, щоби я щедро й приязно нагородив тебе за заслуги в битві проти невірних, то ти тяжко помиляєшся! — глузливо натякнув Сондецький, пригладжуючи котячий вус великим пальцем правої руки.
— Ну, коли так, то тоді просто відпустіть мене! Я маю потрібну мені нагороду, більше не треба, — відповів Андрій, розминаючи руки, які затерпли були після мотузів.
— Нічого, нічого, трохи посидиш. Спішити нікуди!.. Якщо ти думаєш, що найбільша для тебе нагорода — то любов гетьмана, то ти тяжко помиляєшся!
— Пан коронний стражник надто повторюється. На двадцять чи тридцять слів зацний пан Сондецький уже двічі вжив виразу, що я тяжко помиляюся. Чи то пан інших слів не має в голові, то нехай їх у мене попросить — я підкину!
— А яких би ти слів мені підкинув, Закривидорого, — цікаво знати!
— Ну, хоча б таких: я би просив пана Закривидорогу пробачити мені й моїм драбам хамське поводження з заслуженим козаком! То — як?
— То — вельми гарно сказано, — коронний стражник знову мацнув вуса. — Але якщо ти, Закривидорого, маєш надію, що коронний стражник Сондецький повторить твої слова, то ти тяжко помиляєшся!
— Пан коронний стражник має жахливо мало мислів у голові, бо знов і знов повторюється — вже втретє! А ми ще й не розпочали розмови!
— От якраз і почнемо!.. Але ця розмова буде вельми неприємна для драба, який насмілився вчора на раді в Переяславі плескати дурним язиком проти ясновельможного короля і всієї нашої могутньої держави!
— У Переяславі драбів не було, і говорились там розумні речі. Якщо вже зайшла мова про чийсь дурний язик і про драбський розум, то — то є не в Переяславі, а у Каневі, і не вчора, а оце зараз!..
— Закривидорого! — ревнув Сондецький, аж котячий вус його повернувся наїжаченим хвостом у бік Андрія. — Мої люди чули твої слова про те, що треба відділитися православним од Польщі й утворити свою державу—республіку!
— А якщо найяснішому королеві Сигізмунду так тяжко турбуватися за нас, а якщо ми завдаємо йому тільки клопоту, а якщо король перетворився на старця й не має чим заплатити тим, хто обороняє його державу од ворога з півдня й зі сходу, — то що тоді чинити? Тільки відділитися від корони, пане Сондецький!
— За такі думки, що скеровані на підрив і розкол нашої держави, треба стинати голову! — Сондецький ударив кулаком по столу.
— То й зітніть тим, хто підриває й розколює державу! Адже то ви змушуєте українців косо дивитися на—поляків, бо ж ви забороняєте чи переслідуєте нашу віру, бо ж ви не даєте нам розвивати свої мистецтва й науки, бо ви на шию людові скрізь понасаджували польських осадників, панів! Ану, якби ми, козаки, отакого понасаджували вам, то що б то було у ваших серцях?
— Драб не має того гонору, що має шляхтич!
— То так вам здається! Драб теж має гонор! І якщо ви не подбаєте про єдність душ, то тяжко вам доведеться!.. Вас же ненавидять люди повсюди на Вкраїні! Ненавидять, пане королівський стражнику! Це ж не від підлості наших дум, а від…
— Від чого? Кажи негайно!
— Від підлості ваших дій! Які ваші дії — такі й наші думи, пане королівський стражнику!
— Усе ясно, Закривидорого! Істинне тобі прізвище дали — Закривидорога! Крученою дорогою йдеш, та довела вона тебе до кари! І якщо ти думаєш, що викрутишся, то тяжко помиляєшся!
— О! Четвертий раз тим же горохом по стіні, пане стражнику! А чи не дозволите вас величати не стражником, а страшником!
— Що — страшно на мене дивитися?
— Ні! То вам на нас дивитися страшно, пане Сондецький!
Королівський стражник тут же гукнув:
— Гей, варто! Негайно вкиньте цього збойника, цього ворога держави до пивниці — хай у льоху подумає, в який бік покотиться завтра його голова!
А кінь—бахмат Урхан прибіг до хати під Чернечою горою і заіржав під вікном. І Мокрина Закривидоро—жиха вийшла з хати сина свого стріти. І побачила тільки коня…
Пішла вона в хату, одяглася, винесла з повітки їсти коневі. А той їсти не хоче, хропе, все хоче щось сказати, та не може.
Сіла тоді Мокрина на Урхана — і поніс він її по своїх слідах аж до Дніпра.
А там, на Дніпрі, побачила вона при світлі місяця багато слідів від кількох коней. Побачила й слід від аркана, що зміївся на снігу. Угледіла й те місце, де її Андрійко впав на кригу з коня…
Потім опустилася на коліна і при місяці розглядала слід від однієї підкови. Там було викувано квітку ромена. Десь уже бачила Мокрина таку квітку… Згадала — та це ж підкова коня Станіслава Закаблуковського, що позавчора мов би випадково заїздив до хати і все допитувався, а куди ж то міг би поїхати Андрій…
Ясно! Все це — справа рук людей королівського стражника Сондецького. Бо ж Закаблуковський якраз і служить у нього.
У кам’яному льоху було темно, хоч в око стрель, і холодно. А ще — самотньо. Нікого, крім Андрія Закри видороги. зараз тут не було.
Андрій ходив по льоху, звикав до нього. Не раз доводилося сидіти в темницях.
