Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Ходив він підземними ходами Хотинської фортеці, бував у печерах Києва, плавав підземною річкою під славним містом, що його поляки звуть Крулєвцем, а німці — Кенігсбергом… І там побував Андрій Закривидорога… А от щоб сидіти у своєму ж таки Каневі в темниці, куди тебе кинуто за наказом самого Сондецького, який на власні очі бачив твою хоробрість, — такого ще з Андрієм не бувало!.. Шкода, що поїхав він з Переяслава на Канів раніше. Гетьман, напевне, повернеться додому через день—два. Якби хтось дав йому знати, що Закривидорогу замкнуто в льоху, то Дорошенко тут же знайшов би спосіб урятувати свого козака—реєстровця. Якщо хтось дасть знати… А якщо — ніхто? Якщо ніхто не здогадається, що він сидить тут, якщо всі подумають, що десь просто щез: чи то в лісі Комарівському заблукав та вовки з’їли, чи то в ополонку на Дніпрі втрапив та й утопився, чи просто їхав дорогою, заснув, упав з коня та й замерз. Е, ні, останнє — то не для Андрія Закривидороги. Та й усе інше — не для нього. У нього ж — розумний коник, як у козака Мамая. Він і зараз не дався отим бандюгам з королівської стражі, він утік від людців Сондецького!.. А якщо втік, то мусить прийти додому. А вдома заірже, матір розбудить; а мати Андрієва здогадається, що з її сином щось негаразд сталося…
У кам’яній темниці було тихо й волого. Навпомацки Андрій обміряв її розміри. Десять кроків у довжину, дев’ять — у ширину. Висота? Вона, певне, сягала двох Андрієвих зростів. Стеля йшла дугою, власне, це було склепіння. Дугу цю Андрій промацав біля стін, а далі вже руки не сягали. Двері, в які його вкинуто, обковані залізними штабами…
Ніяких вікон Андрій Закривидорога не намацав. Напевне, їх і не було. Та й нащо вони потрібні під землею, оті вікна?
Повітря в льоху було застояне, якесь цвіле і несвіже. Воно смерділо грішниками й мерцями. І Андрієві почало здаватися, що оці стіни просякли людськими стогонами, що мокрі вони від людських сліз…
"Хоч би хтось один тут був живий…"— подумалося йому. Думка ця спалахнула, і тут же Андрій з жахом відкинув її: якось він бачив у підземеллях Крулєвця обгризені пацюками людські кості. А потім згадалося, як розказував визволений з турецького рабства серб про свою біду: йому в зіндані пацюки пообгризали вуха, носа, губи, пальці на руках та ногах… І ще згадалася невелика фортеця неподалік від Іслам—Кермена. її взяли козаки штурмом. Гарнізон відбивався відчайдушно, немов знав, що, коли козаки роздивляться, яку фортецю вони взяли, нікому з турків пощади не буде… І коли козаки взяли ту фортецю і кинулися по її підвалах, то побачили таке, від чого навіть у них оселедці попіднімалися дибки: кімната була наповнена висохлими дитячими трупиками. Дітей замикали в тій кімнаті, вони за добу видихували все повітря, а далі вмирали, бо не було чим дихати. Після цього кімнату відкривали, мертве повітря виходило, а дитячі трупики висихали, мов мощі… О, як розлютилися тоді козаки! Вони всіх своїх бранців позапихали в оту кімнату! Як просилися турки змилуватися, як благали відрубати голови одразу, чи розстріляти, чи повісити, чи втопити — тільки б не в ту страшну кімнату!.. Запхнули всіх, а тоді в сусідній кімнаті, якраз для цього збудованій, слухали передсмертне волання ворогів… Може, й тут є така кімната.
Андрій став пригадувати розташування підземних камер у турецькій фортеці неподалік від Іслам—Кермена. Камера з мертвими дітьми була менша за цю, в якій зараз ходить він, Закривидорога. З неї нікуди не було ходу… Власне, це не зовсім так. Був же хід для звуку?.. Власне, ходу для повітря не було, а хід для звуку був.
Еге ж, було там побудовано так, що склепіння, мов дека скрипки, ловило всі звуки внизу, а потім вони передавалися в сусідню кімнату. В тій сусідній кімнаті під стелею був ряд тонких ялинових дощечок, вкритих лаком, — ось вони й передавали кожен звук, кожен крик, кожен шепіт, кожний останній схлип і подих. А кати сиділи і, насолоджуючись, слухали… Звуки проходили, а повітря — ні…
Але ж якби йому, Андрієві Закривидорозі, вдалося знайти те місце під склепінням (туди він не може дістати, бо високо, та й не знає, де воно саме, — темно ж!), яке веде до отого ряду дощечок, то він би поламав їх і перебрався у сусідню кімнату. А оскільки то не кімната для в’язнів, то там можна щось знайти. Можна знайти або вихід надвір, або якусь залізяку чи принаймні палицю.
Ось узавтра, як настане ранок, він подивиться, розбереться, що й до чого.
Подумав так — і раптом зупинився, мов ударився об стіну лобом. Який ранок? Коли — ранок? Якщо тут немає вікон, то про який ранок можна говорити? Зараз — ніч, глупа вже ніч, і така ж сама ніч буде і вранці, і вдень, і ввечері.
Для охорони — так! — зараз ніч, а вдень для охорони буде день. А для нього, для Андрія Закривидороги, тут весь час буде ніч. Слава богові, це, здається, недовго має протривати. Повітря закінчиться — і настане смерть… Сам пан Сондецький зі своїми вояками прийде насолоджуватися його муками. А коли він, Андрій, не витримає й почне благати, щоб його випустили, бо він знає велику таємницю про козацьку змову, — тоді випустять, допитають, на папері позаписують прізвища… А далі що? А далі можуть і на волю випустити — тільки з тавром зрадника. А може, й помилують: зрубають голову на майдані, аби не мучився зрадник…
Казали, що пани посадили були Наливайка у мідного бика, розложили під ним вогонь і приготувалися на майдані слухати, як кричатиме лайдак. А лайдак мовчав, чули пани, як шкварчало його тіло, та не чули крику. І тоді самі пани закричали од жаху, бо неможливо було їм стерпіти отаку тишу… Ні, він, Андрій Закривидорога, на таке не здатен. То дуже тяжко терпіти…
Зупинився, бо від ходіння стало жарко. А може, то від повітря? Та ні, повітря ще вистачить. Вистачить, може, й на цілий день. Треба берегти повітря. Треба посидіти й подумати, як вирватися звідси…
Він сів у кутку і почав гадати про льохи, підземелля, про людські розповіді. Мати Мокрина оповідала якось, що десь — чи то у Ржищеві, чи в Переяславі, чи, може, десь і далі, якось на Великдень у дворі одного пана виник льох. От не було його ніколи, а тут раптом з’явився! Жінка одна проста — з дитиною малою — йшла та й заглянула в той льох. Бо ж раніше в тім дворі не бувала ніколи, то й не знала й не відала, що то льох чарівний. Заглянула туди — двері ж розчинені були! — аж бачить: в льоху все сяє, мов у палаці! А це там свічки горять, а блиск тих свічок діаманти різні та злото—срібло відбиває. Поглянула Явдоха — так звали тую жінку — на все це диво дивне, на всі ці скарби скарбенні та й думає: як я візьму собі трохи, то пан не збідніє! Навіть не помітить, що я там щось узяла для себе та моєї дитини. Зняла хустку та повну хустку наклала того золота й діамантів, почала виносити, а воно ж важко. Однією рукою нести дитину, а другою — все оте злото! Подумала так: хай дитинчатко моє тут посидить, а я винесу здобич надвір та й тут же повернуся… Лишила вона маля, хутко винесла скарби, поклала хустку з ними на землю та й назад, до льоху! А льоху — нема!.. Ось тут він щойно був, а зараз — порожнє місце! Почала кричати Явдоха нелюдським голосом, стала бога й людей молити: "Заберіть ці скарби — оддайте мені дитину!" Зійшлися люди, дивляться: якась божевільна кричить, якась причинна, — кажуть: та ніякого тут льоху ж ніколи не було, то все ваші вигадки! А вона показує на хустку. Розв’язали — а там злото—срібло, діаманти—самоцвіти! "Ой, — кричить—побивається, — доню моя, навіщо ж я тебе за оце череп’я та залізяччя віддала?!"
А то ще оповідали про одну княгиню. Коли монголи насунули на Руську землю, то пішла вона у льох, що був під замком, і сховала там свою корону золоту… Довго билися воїни, але монголи здолали їх, узяли фортецю, зруйнували її, а всіх, хто там був, чи повбивали, чи в неволю забрали. Довго шукали вони княгиню, та так і не знайшли… Минуло відтоді двісті літ. І от надумали нащадки тих людей, які жили в цих місцях, знайти корону — золото ж! Почали ритися в руїнах, докопалися до підземного ходу, пішли тим ходом. Довго йшли — навпомацки, натикаючись на кістки та на заіржавілі кайдани. І раптом бачать: попереду мов щось світиться. Підійшли ближче, бачать: зала, а там усе сяє. І посеред зали стоїть з короною на голові княгиня: красива—красива й велична. "Що вам, люди, треба?" — запитала вона. "Корону вашу шукаємо", — відповіли їй. "Бачите, що вона на мені? Не для вас вона, йдіть додому і скажіть, щоб більше ніхто не збирався шукати мою корону! Бо як хтось її візьме в свої руки, то настане кінець нашій землі". Ой, як кинулися ізвідти оті копачі! Вискочили з руїн і, перелякані, оповіли про бачене й чуте всім іншим людям…
Стало трохи прохолодно, аж моторошно… Страшно стало. І від того, що подумалося, і від того, що насправді його чекало…
Ні, треба думати про те, як вирватися з цієї живої могили!..
Андрій знову почав ходити біля стін і напружено думав над тим, як би все—таки вирватися.
А мати Андрієва — Мокрина Закривидорожиха — бігала від хати до хати, оповідаючи людям про біду, яка сталася з її сином. Люди слухали, а потім мовчки вставали з лав і казали:
— Ану, ходімо до королівського стражника! Яке він мав право хороброго козака, що не раз порятував життя гетьманові Дорошенку, садовити до хурдиги!
І йшли від хати до хати канівські громадяни, озброєні хто рушницею, хто шаблею, хто косою чи вилами, а хто й просто кіллям, ішли і кликали визволити хороброго козака, тяжко пораненого в боях з бусурманами…
Андрій надимав, що у склепінні мусить бути така широка діра, через яку всі звуки переходять у сусідню камеру. Цю діру, закладену в кінці полакованими ялиновими дощечками (щоб не проходило повітря, а щоб проходив тільки звук), треба знайти. Якби тут світилося, то Андрій побачив би, де воно і що воно. Але було темно.
Ходячи по темниці, Закривидорога прислухався до своїх кроків. Вони то були тихші, то голосніші. Подумалося, що тихшими звуки можуть бути напроти отієї діри, що веде в сусідню кімнату… Ну, гаразд, віднайде він ту діру, — але як до неї доскочити? Була б тут якась драбина чи бодай кілька пнів, то, може, якось і доліз би. А як долізти, коли при тобі ані ніц немає?!
Він знову й знову ходив, дослухаючись до своїх кроків.
