Терновий світ - Шевчук Василь
Орський сон...
— Напевно, з тих, які писались під забороною?
— Заборонити тирани можуть усе, окрім душі, думок. А вірші — це моя душа, мої думки. Вони підвладні лише мені!
— Отже, поет за будь-яких обставин вільний?
— Якщо він служить людям, а не собі. Якщо страждав болем усіх людей...
— Тпру-у! — натягнув тим часом віжки Козачковський. — Отут, панове, й станемо.
Під'їхали аж до Дніпра. На моріжку — геть білому від конюшинки — порозпрягали коней, пустили пастись. Хвилі з легким приємним шерхотом то підступали, то знов одкочувалися, перевертаючи округлі мушлі равликів, шматки якогось дерева та рогозу... Ген далі вони були розлогіші й уже безмовні, сповнені снагою, міццю, силою, що не була впокорена спокійним днем... Над тим хитливим полем літали вільно чайки й стояло синє небо... Дніпро-Славутич!.. Справді він перед ним чи знов йому наснився в казармі чи камінно-сірому Санкт-Петербурзі?..
Сльози поволі виповнили Тарасу очі, впали... Щоб не побачило їх товариство, ступив наосліп аж до води, набрав у пригорщ, хлюпнув собі в лице, напився. Вода була м'яка й солодка... Свята вода!..
Андрій з Кирилом мовчки взялись ловити рибу, йому ж дали можливість помилуватись вечором, що вже заходив червоно й зливав у сутінь тіні. Оскільки він до риби був не мастак, побрів піщаним берегом. Земля була волога й пружна... Рідна його земля!.. Схвильованість, що підступила йому до горла терпким клубком, не дозволяла глянути на все довкіл очима митця, художника, вловить штрихи, відтінки... Він довго так і так болюче марив цією зустріччю, що вже не міг спокійно спостерігати казку, що раптом стала дійсністю... Стояв, залитий сонцем, у шелюзі й невтішно мовчки плакав... Дванадцять літ!.. Нерони люті, виродки, кати бездушні!. Нівечити, топтать ногами душу людську за те, що прагне волі й долі своїй землі, народові!.. Ви славите Христа єдино, що постраждав за людство, самі ж тим часом множите нових страждальців істини. Ісуса б ви розп'яли без слідства й суду!.. Може, це й не найгірша кара — смерть на хресті... Одмучився добу чи дві... Та це ж не десять років, це ж не чотири тисячі солдатських діб!..
В тумані бачив кручі на тому боці. Церкви, яка тоді стояла пусткою, вже не було. Призахідне багрове сонце полум'ям лягло на гори... Ніби козацька кров повиступала з сумних могил і розлилася полем... В ярах вона чорніла... Забута кров! Зневажена, немов чужа!.. Згадав, як слухав пісню на тій горі, як слалася вона водою...
Та яром, яром за товаром...
Пісня також пропала, стихла в біді кріпацькій. Німо котив Дніпро свою могуть до моря, вливав її в байдужі його солоні хвилі... Чи море Чорне посолоніло від наших сліз?..
Почув, що вже його гукають. Гори з червоних стали чорними. Густа пітьма стелилася понад Дніпром, виповнювала вербовий гай, з якого він дивився на правий берег...
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії!..
— А ми вже думали, що заблукав! — зрадів Андрій його появі. — Кличемо, а ти ні звуку...
— Добре, що й так почув, — признався. — Коли думки обсядуть, то й грім мені — як комариний писк. Ну й пахощі!..
— Щерба готова.
Справді, у казанку над вогнищем кипіла смачно юшка, а на попоні, прикритій білим обрусом, стояла пляшка з чаркою, лежали ложки, сало, цибуля з пір'ям, нарізаний скибками хліб...
— Благословляй, Тарасе, трапезу! — сказав Андрій, знімаючи з вогню щербу.
— Я ж вам не батюшка...
— Ти теж духовний пастир. Поет!
— Найбільший на Україні! — додав Кирило палко.
— За ці роки мене забули, певно...
— Ні, ні! Ви стали ніби думою, легендою нових часів!
— Я дідом став, — сказав Тарас, щоб збити Кирилів пафос. Андрій прийшов на допомогу:
— Други, прошу до столу, сиріч до скатертини! Вони лягли, як стародавні елліни, довкола миски й пляшки. Андрій наповнив чарку й подав, як личить, гостеві.
— За волю! — мовив коротко й одразу ж випив. Бачив, як спалахнули очі у наймолодшого між них Кирила, як усміхнувся гірко на те Андрій.
— Бери, що є, закушуй. Міцна ж така... Кирило пив за гостя. Андрій також.
— Я тут не гість! — гукнув Тарас, хмеліючи. — Я вдома тут! Ось оженюсь, поставлю хату й житиму на Україні. Не проженете?
— Що ти! Побійся бога, брате!
— Коли б я мав у гарнім місці землю... — зітхнув Кирило.
— Дякую, — сказав Тарас схвильовано. — Як вийде книжка, землю я сам куплю. Для хати та для садка...
— А скоро вийде?
— Хтозна... В цензурі десь. Вже більше, як півроку. Помовчали. Вслухалися у теплий літній вечір, де тільки коні, форкаючи й переступаючи, порушували правічну тишу. Іноді, — немов живий, наморений, — зітхав Дніпро й вітрець проходив між шелюгою...
— Ви, певно, все це впишете в свої майбутні вірші? — тихо спитав Кирило.
— Може... Поет так само, як і земля, те родить, що в нього впало, висіяно життям.
— Щасливі ви — творці краси...
— Ай справді, — спитав Андрій, — щасливий ти як поет? Тарас не зразу знайшов правдиву відповідь.
— Поетом гарно бути... Якби лише поетом і не в такій же мірі громадянином... А втім, поет не може бути не громадянином. Це нісенітниця!
— Є ж і такі... — несміливо сказав Кирило.
— То віршомази.
Знову запала тиша. Вогнище вже ледве-ледве жевріло, й від того ще яскравішими здавались зорі. А їх же — милий світе! — сьогодні висипало на небі стільки, неначе й справді кожна — жива душа...
— Ти ще співаєш "Зіроньку"? — спитав Андрій. — То, може б...
— Я вам ліпше згадаю вірш, написаний давно колись у Орську про ці місця... Хоч трохи... що не забулося...
— Той самий вірш, що вже сьогодні слухали? — схопивсь Кирило.
— Правда... Як подивився на гори ті та на Дніпро...
...І Запорожжя, і село...
І монастир святий, скарбниця, —
Все, все неситі рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!
Бодай ніколи не дивиться
На вас, проклятії!! Ні, ні...
Не ви прокляті... а гетьмани,
Усобники, ляхи погані!!
Простіть, високії, мені!
Високії! і голубії!
Найкращі в світі! найсвятії!
Простіть!.. Я богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!..
Сиділи скорбні, зболені. Під зоряним, високим рідним небом... На споконвіку рідній своїй землі... В пітьмі зітхав і схлипував старий Дніпро... А може, й справді море посолоніло від сліз, які Славута щодня вливав в нього впродовж століть!..
...Так поспішав у Прохорівку, що й не вернувся до Переяслава, аби забрати свої пожитки. Дубом, який найняв таки в Козинцях, де ночували, поплив на зустріч з новим, незнаним світом і, може, навіть з долею. Щось усесильно гнало його сюди, примушувало лишити друзів, берег, який був милий і дорогий...
Пливли униз, за течією, і по обіді вткнулися в розмитий берег. Прохорівка! Село внизу, а на горі, високо над тим селом, немов гніздо орлине, біліє дім... Це ж треба знайти таке чарівне місце!.. Мабуть, він не шукав, дісталося йому у спадок. І ця гора, й ці люди... Напевно ж, пан професор не мозолями добув собі цю благодать!..
Допоки зійшов на гору, добряче впрів. Чи поспішав, чи серце вже застаре для молодечих таких поривів... Оглянувся — і все забув. З гори відкрилася така краса, така велично дивна картина світу, що він не смів дихнути. Внизу в садках та вербах біліли хати, зліва чорнів велично і таємниче порослий густо вільхою старезний луг, а далі синьо-синьо, — залитий небом, сонцем, — лежав Дніпро з затоками та островами. На обрії за ним здіймались гори й красуня Рось під ними сіяла в степ...
Щось одірвало ніби його від дива дивного й примусило зиркнуть назад, де між акацій в білому як сніг цвіту стояв будинок. З ґанку, немов з хмарини янгол, дивилася на нього жінка в білому. Ковтнув судомно грудку, що підступила йому до горла, й прошепотів:
— Марія...
— Тарас Григорович! — метнулася до нього жінка. Спинилася на півдорозі, мов завагавшись, а далі рвучко пробігла відстань, що залишилася, схопила в руки голову й поцілувала його в чоло. — Михайло!! — крикнула. — Поглянь, поглянь, кого нам бог послав!
Професор вийшов, мружачись, одяг якісь маленькі, немов дитячі, окуляри й розплився в радій усмішці.
— Оце-то гість!.. Нарешті...
Він теж підбіг, — дрібненько, мов куличок, — обняв Тараса Й тричі поцілував.
— Василівно, проси до хати гостя!.. А ми собі й не думали, й не сподівалися...
— Не ми, а ти, — спинила його Марія. — Я знала, що не сьогодні-завтра вони приїдуть, будуть. Синиця вчора билася нам у вікно, — сяйнула карим оком.
— А я не міг збагнути, чого мене так потягло у Прохорівку... — спромігся й гість на слово. — Аж то синиця винна!
— Ти звідкіля? — спитав Михайло Олександрович.
— Із Переяслава. Ловили рибу вчора під Козинцями, а вранці я на дуба й притьмом сюди! Покинув там і чемодан, і погрібець...
— Пошлю когось сьогодні ж, аби привіз.
— Спасибі... У вас тут рай!
Всі кажуть, — зітхнув чомусь господар. — Ти знаєш, Гоголь тут написав свій знаменитий "Чуден Днепр...", під тою он сосною, — вказав за яр, де розметало низькі могутні рала старе гіллясте дерево.
— Коли він тут побував? — спитав Тарас, подумавши, що так, на жаль, і не зустрівся з Гоголем.
— Вже десять літ минуло... Хто міг тоді подумати, що за два роки його не стане...
— Хай буде пухом йому земля, — перехрестилася Марія скорбно, й очі її взялись сльозою.
— Великий, мудрий і вболіваючий за всіх стражденних Гоголь! — сказав Тарас.
— Спасибі, ви так чудово мовили... — вклонилася йому Марія.
— Василівно, проси до хати гостя! — заметушився знову старий професор-антикварій, як записав Тарас про нього в "Щоденнику" при першій зустрічі після повернення з пустельних місць.
Його ввели до кабінету, всуціль заставленого книжками в шафах, скринях і просто в стосах, що височіли на лавах, кріслах, навіть на підвіконнях.
— І скільки ж тут цього добра? — спитав Тарас аж ніби трохи заздрісно.
— Дві тисячі томів.
— І всі тобою читані?
— Так. Майже всі.
— То ось чого ти такий розумний, братику! — пожартував.
— Тарасе, книги — ворота мудрості, — чи не вловив, чи не сприйняв професор жарту.
Ввійшла Марія. Сіли, де хто знайшов хоч трохи вільне місце, й Тарас спитав:
— То як же тут моя княгиня? Чекає вже? Марія глянула на нього журно й відповіла:
— Аби був князь, княгиня швидко знайдеться...
— Була б, як кажуть, шия... — промимрив пан професор.
— Мій чоловік ніяк не може звикнутися з життям сімейним, — перепинила його Марія.
