Терновий світ - Шевчук Василь
А він усе самотній. Від нього ті, на кого накине оком, нишком кудись щезають... Старий еси, Тарасе. Старий і лисий... Добре. А до солдатчини? Був молодий, стрункий, чубатий, гарний! А хто пішов за гарного і молодого?.. Мабуть, не стрів своєї... Правда. А може, й ні. Сім'я — це спокій, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди у вирі пристрастей, під пильним царським зором, щодня на грані; лезо — твоя дорога!.. Істинно. Для тих, хто прагне щастя своїй землі, народові, нема дороги іншої.
Згадав про чай, допив напівхолодний і — до роботи.
Надвечір прийшов Куліш, що вже давно обходив і Академію, і цю майстерню-хату. Власне, він не прийшов, а прилетів — аж вгрівся.
— А кажуть, ти захворів! — гукнув іще в порозі, немовби з явним жалем, що не застав Тараса в ліжку.
— Може б, хоч поздоровався? Не терпиться мене в труну покласти? — спитав Тарас.
— Твоя відвертість гірша за будь-яку гидку брехню, — сказав Куліш, почервонівши.
Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може, то і не жарт, а щира правда? Господи, цього ще їм не вистачало! Вже й так вони з Пантелеймоном при кожній стрічі гиркаються, як вороги.
— Проходь, сідай, — повів Тарас рукою. — Не роздягайся: холодно.
— Пусте, — зняв шубу Пантелеймон і кинув на край дивана. — Кажеш, стоїш за правду, правді єдино молишся, а на мою ополчуєшся.
— Бо правда твоя лукава. Що ти даєш нещасним, убогим людям? Проповіді, святе письмо й невігластвої Я не забув, я пам'ятаю, Паньку, твоє добро до мене, та є таке в житті народу нашого (і в нас з тобою, отже!), що вище всіх людських взаємин наших, вище життя і смерті. Молитвою ніхто ще волі не здобував.
— Ви з Чернишевським прагнете пролити кров!
— Ні. Прагнем тільки волі. Коли ж за неї треба віддать життя, то віддамо...
— Чуже життя?
— І власне. Найперш — своє.
— Як хутко ти позабув степи киргизькі, муштру й твої криваві сльози в отій пустелі дикій.
— Ні, не забув. І вдячний усім, хто мав стосунок до визволення мене з солдатів...
— А робиш так, щоб знову тебе туди загнали!
— Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, — сказав Тарас бадьоро, мов справжній унтер.
— Смішки... Боюсь, що ти не відаєш, чим це тобі загрожує, бредеш наосліп...
— Може, біда моя у тому, що я найліпше бачу... Й далеко так, що очі мені болять від сонця... Куліш притих. Дістав хустину, витер на лобі піт.
— Це правда... — сказав, нарешті, тихо. І раптом став якимсь колючим, сірим. — Тим більше зла від тебе для нас, для краю рідного!
— Ти мовиш — зла? — спитав Тарас зчудовано. Такого він не сподівавсь почути навіть від Куліша.
— А хто розбурхав, зрушив наш тихий рай, вернув жадобу крові в селянські божі душі, ополчив їх не тільки на супостатів, а й на своїх?!
— Отже, я збурив рай, де ніжилися селянські божі душі? Кріпацький рай! — спахнув Тарас, аж потемніло йому в очах. — Ти при своєму розумі?
— Я — при своєму, — гордо сказав Куліш. — А ти, а ти... живеш чужим... Поглянь лишень, хто в'ється довкола тебе, з ким ти як рідний брат!
— Хто чесно прагне щастя для всіх людей, той брат мені. А розум я маю власний, душу — свою, козачу...
— Про душу ти помовчав би!
— А то ж чому?
— На ній людськая крівця.
Тарас нахмурив брови, поклав різець, якого й досі чомусь тримав, і мовив чужим, прихриплим голосом:
— Такі слова, друзяко, повинні мати...
— Мають! — не дав йому домовити Пантелеймон. — На вітер їх не кидаю, не з вітру взяв.
— Тоді скажи, ласкавий будь...
— Селянський бунт на Корсунщині і кров, яка там пролилася п'ять років тому, твій неодмольний, смертельний гріх!
Зависла довга тиша. Із вулиці долинув стук легких копит, хтось щось гукнув.
— Здається, я був тоді ще за Каспійським морем... — сказав Тарас розгублено. — То як же міг...
— Ти був за морем, правда... А дух твій жив на Україні, вірші твої розходилися по цій землі й туманили народу, людям голови!
— І ти гадаєш...
— Знаю про те напевно, із перших уст. Твої завзяті учні, точніше, твої апостоли, пішли по селах, сіючи непослух, смуту, й люди тобі повірили.
Запала знову тиша.
— Жаль, я не знав... — зітхнув Тарас. — Торік, як був на Україні... Дякую тобі сердечне за цю чудесну для мене вість!..
— Ти радий, що пролилася вкраїнська кров?
— Що люди йдуть за волю на вірну смерть, що в тому є нехай маленька часточка моєї праці, мого старання визволити трудящий люд... А крові жаль!.. Хтось взявся будить людей, не зваживши, чи буде з того діло...
— Господь цього вам не простить! — устав Куліш.
— Ти, Паньку, забув, що з богом у нас свої рахунки, що перед нами господь в боргу. Куліш накинув собі на плечі шубу, одяг боброву шапку.
— Хто мудрий, кається хоч перед смертю, — мовив. — А дурні б'ють поклони усе життя!..
Зоставшись сам, відчув якусь тупу незвичну втому. Навіщо він сказав Панькові дурну останню фразу? Навіщо той згадав про смерть?.. Полаялися, мов дві сусідки через межу!.. Мужі статечні, знані серед людей, а бач, почубилися, як хлопчаки... Горе з цим Кулішем. Все тільки б він, щоб перед ним схилялися, його поради слухали, мов одкровення!.. Здібний же чоловік. Сама вже "Чорна рада"...
Дістав годинник. Леле! Вже зараз мав би бути в Микешиновій майстерні, де на сьогодні скликано велику чорну раду знавців і друзів старовини. Цей білорус, хоч молодий, та має мудру голову і щире серце, прагне, щоб у його роботі було все справжнє, сперте на глибину суспільних знань. Не жарти — взявся хлопець створити пам'ятник "Тисячоліття Росії", та ще й багатофігурний, щоб відобразити могуть і мудрість благословенної в ділах імперії. Тепер у нього, таки в Ливарному дворі, щочетверга збираються поважні вчені, друзі з мистецьких кіл і дискутують про те, що врешті буде вирішено — без церемоній — в придворних та урядових сферах. Як часто видимість громадських дій нам заміняв дії, задовольняв потребу в них і не дав помітити, що ми лише товчемо в ступі воду і тішимося великим тим обманом!..
Коли прийшов, уже кипіли пристрасті. Довкруг особи царя Петра. Його велична постать, — точніше статуя, — громадилася, як Командор над Дон-Жуаном, над дискутуючими й ось-ось, здавалось, гримне: "Мовчати! Я вас!.."
Нишком присів на вільне місце в затінку, біля рояля, і привітався із Костомаровим, який його помітив. Кивнув йому і Помяловський, що теж сидів, як і щоразу, в закутку й незрушно, мовчки слухав велеречивих знавців минувшини, професорів...
— Ви твердите, — схопився раптом Костомаров, — що славу й честь Росії складають лиш діяння князів, царів та їхніх присних? Добре. Та як же бути з тими, хто ці ж таки діяння робив історією, хто їх творив на полі бою?
— Ви про бояр та воєвод чи генералів?
— Ні, про звичайних, простих людей.
— Ну-у, батечку Миколо Йвановичу! Ви ще сказати зволи-те, щоб цю сірому виліпити й поставить поряд з Петром Великим на п'єдесталі!..
— Було б, їй-богу, по справедливості. Без війська цар чи генерал безсилі...
— А військо, батечку, без генерала або царя — дурна юрба, отара!
— Народ спроможний з себе, із власних лав підносити своїх вождів, отаманів, — устряв Тарас.
— Ви забуваєте, що влада — то від бога. Лише порфирородні вдостоєні цього вінця!..
— Існують же й республіки, — здвигнув Тарас плечима.
— Ви б ліпше нас порадували новим чудовим віршем або "Вірсавією"... — сказав нескоро в тиші статечний муж, що палко так відстоював "царя від бога".
— Хто це? — спитав Тарас у Помяловського. Той зморщив лоба, думаючи, й розвів руками.
Мабуть, так і зроблю, — зітхнув Тарас з удаваною покірністю. — Історію творять царі, а пишуть гузнолизи...
— А що це — гузнолизи?
— Щасливі вірнопіддані, допущені до їх величностей вдень і вночі...
— Григоровичу, — взяв Костомаров слово. — Сказати слід точніше... Ну-у, гузнолизи — це щось немов камерфур'єри, що при особі царствуючій...
— Панове, може, вип'ємо по чашці чаю з ромом? — підвівся біля Петрової ноги Микешин. Ховаючи лукавий усміх, він заходився ставити на стіл великий самовар, що пихкотів і сяяв, мов генерал.
Тарас підсів до столу. За ним мовчазно виплив із свого закута і Помяловський.
— Холод долать найкраще чаєм... — потер червоні руки. — І ромом, звісно...
— Істинно! — сказав Тарас. — У цьому ми всі однодумці. За чаєм вже сочилась бесіда про се, про те, й невдовзі їх лишилося в майстерні тільки троє. Якщо, звичайно, не рахувати царя Петра та генія його особи, що також мав стояти на постаменті пам'ятника. Від горна йшло приємне легке тепло, чай з ромом гріли душу, і Помяловський розм'як, примружив очі... Тарас же тільки дужче від того збуджувався. Сидів, пив чай, а в грудях скипала лють, притримана ще на пустому диспуті. Як можуть люди мислячі, мов барани, впиратися у стовп, молитися на кровопивців, деспотів, вважати їхню владу законною, і навіть більше, — посланою їм, дурням, з неба!..
— Пику собі наїло, вбралося в тонкі заморські сукна... — протяг, напевно, вголос, бо Помяловський ледь-ледь розплющив очі, а молодий господар дому, чи пак майстерні, спитав:
— Григоровичу, про кого ви?
— Стоїть мені перед очима й досі той царелюб...
— А-а, генерал од інфантерії!
— Тьху! Ти його запрошував чи сам прийшов?
— Запрошував. Він при дворі по пам'ятниках на першій лаві... Добре, що ти не став із ним на прю.
— Що далі "гузна" ми не пішли? А як мені кортіло втовкмачити йому в макітру, чого насправді варті всі вінценосні кати народу!.. — стиснув кулак до болю.
— Ви не праві в одному лиш, Григоровичу... — сказав на те Микешин. — Не можна так огульно... Були царі...
— Ні, не було! — схопився з місця, кинув на стіл срібляну ложечку. — Самодержавство, як форма влади, порочне вже в основі, воно розбещує, вироджує морально тих, хто вп'ється його смертельним трунком. Коли людина може робити все, що хоче, що забагнеться її слабкому розумові, вона втрачає духовні гальма, стає жорстоким звіром. Ні, навіть гірша звіра! Бо звір вбиває лиш на потребу, а самодержці...
— Може, ще вип'єм чаю? — спитав господар, взявши поспішно чашку. Ложка у ній дзвеніла дрібно.
— Не хочу, вже напився, — не міг Тарас спинитися. Проте притишив голос. — Ось твій Петро! — торкнувся пальцем гіпсової ноги царя. — Що він зробив великого?
— В Європу прорубав вікно.
— А на Вкраїні?..
— Політика! — розвів руками скульптор. — Хто дужчий, той і зверху.
— Принаймні це хоч чесно й одверто сказано, — змахнув зі столу крихти.
