Терновий світ - Шевчук Василь
Далеким журним спомином спливла на серце мати, її тепло... Заплющив очі й слухав ту благодать…
Сестра тихенько плакала.
— Як же ви тут жили? — спромігся-таки на слово.
— Отак, як бачиш... Горе, а не життя...
— Твій Федір давно помер?
Промовчала, немов не чула. Згодом зітхнула, висякалася і проказала з моторошною байдужістю:
— Що жив, що вмер... Хто знає, чи варто нам на світ родитись, брате...
Не мав чого сказати. Такі думки й самому не раз приходили в тяжкі хвилини розпачу та безнадії. І все ж... І все ж...
— А де сини?
— На панщині. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят...
— Івась?
— Та ні, Лаврентій. Тринадцятий йому пішов.
— Як я колись…
Спливли рядки, написані про це в солдатах, у захалявній книжечці.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом...
— А що, Оксана й досі живе в Пединівці? — спитав, одвівши очі.
— Не одружився, видно? — спитала замість відповіді. — Гай-гай!.. Живе... — зітхнула. — Якось була на храмі, бачила...
Хотів спитать, яка вона, та не посмів.
Прибіг, дізнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом, потім підняв його із призьби, притис, заплакав.
— Братику!.. Яким ти вітром?..
— Добрим, — сказав Тарас. — Як бачиш, на волі знову.
— Жаль, Катерина наша...
— Що з нею?!
— Вмерла... Тільки ти десь пропав...
Стояв, схиливши голову, й пригадував свою сестричку-няньку, її лице, поставу, рухи... Скільки ж це їй було, коли вона покинула цей білий чорний від горя світ? Десь сорок п'ять... чи навіть сорок чотири... Як батькові!.. Кріпаччина, робота панська в могилу зводять рано...
— Ходімо, кажу, до мене, брате, — заторсав Йосип. — Глянеш, який уже хрещеник твій. Читає і геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише! Вже був на стайні, всипали, й не схаменувся... Що я з ним отаким робитиму!.. Приходь і ти, Ярино, з дітьми.
Йосип його забрав, повів, розказуючи сільські новини, а він усе печалився одною з них — сестрою, що рано так пішла з життя. Проклятий світ, прокляте панство!..
— Знаєш, від чого вмерла Катря?
Йосип знизав плечима.
— Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам...
— Тобі ще, брате, рано про те і думати! — прогнав Тарас свою журу. — Ти ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу...
— Ну й завели веселої! — всміхнувся Йосип.
— Справді... То скільки вже у тебе чад?
— Та сиплються, немов горох! Три сини... Та ще... Он мій Андрій, середній, — кивнув на тин, біля якого стояв хлопчак з волоссям до самих пліч.
Обнявши небожа, Тарас спитав:
— Чого це ти нестрижений?
Хлопчак промовчав.
— Служить у козачках в Зінькевича, і той звелів...
— Неси, Андрію, ножиці! — гукнув Тарас, згадавши своє гірке козачкування. — Щоб нам якісь зінькевичі не дозволяли по-людськи стригтись! Дзуськи!
Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору і клацав ножицями, готовий стригти усіх підряд, а мати мила голову новоостриженому Андрієві. Заходив празник: завтра — святий Петро, й на панщині були до підвечірка.
Вже потемки прийшли і брат Микита, й Гнат Бондаренко, іще якісь напівзнайомі люди, що теж були колись малими і вчилися в дяка Петра Богородського. Кожен приніс пляшину меду чи оковитої, веселу, добру приязнь і... сивину. Так дивно було дивитися на цих друзяк, що стали раптом літніми й беззубими, як і в часи школярства. І сумно. Вже прожито, вважай, життя, вже багатьох немає, а все довкола, як і колись... Ні волі в них, ні долі!.. А Гнат сп'янів од меду чи од його приїзду і вже гукнув веселої, якої ще Тарасові не довелося слухати:
Через греблю Микитину
Ведуть Варку підтикану.
Кричить Варка, репетує,
Ніхто її не рятує...
Ні, ще нуртує козацький дух, іще не вмер у їхніх скорбних душах, не згас, прибитий панщиною, як гасне в полі вогнище!.. Чи то живий суботівський козак Антін Яременко, чи береже стару козацьку зброю, ждучи його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лісу побіля Седнева? І всі, що вже були готові?.. Якщо не знали, де він, подумали, що зрадив їх покинув, а сам утік... Знайде тепер, відновить їхню спілка роздмухав з малої іскри полум'я!..
Ішли додому з Гнатом. Село вже спало, зморене і наболіле Спало тривожним сном невольника...
— Ти чуєш?
— Що? — спинився Гнат.
— Як стогне...
— Хто?
— Кирилівка... І Моринці, і Воронівка... Вся Україна!..
— Чиїсь воли в оборі...
— Воли, воли... Були козацькі коні... Тепер воли!..
— То як там воля? Буде? — спинився Гнат, добув капшук та люльку.
— Не знаю. Ще балакають та все мудрують, як би панам зробить полегкість...
— А що, їм важко нині?
— Мудрують, щоб і далі, без кріпаків, жилося панству жирно.
— А нам же як?
— Як бог дасть! Це буде воля панська, із панських рук... Свою б нам волю, Гнате!
— Ет, хоч би вже була й така... — озвався Гнат похмуро. — Своєї нам, напевно, не дочекатися...
— Чекання мало, друже, — сказав Тарас. — За волю битись треба!
— Вже пробували. І в сорок восьмому, й чотири роки тому.
— Не так, не так! — схопив Тарас за руку друга. Йому про це розказували ще в Петербурзі. — Воля не по церквах притаєна, не в інвентарних правилах, не в маніфестах царських, які попи приховують, — вона у нашій єдності, у братстві всіх людей трудящих, гноблених царем і панством!
— Де вона? Хто нам її пошле, покаже?
Самі єднатись маємо. Село з селом, повіт з повітом... Щоб весь народ тягнув в одне, щоб одностайно стати, коли прийде така пора!..
— Того не буде.
— Буде!
— То тільки так здається тобі з столиці. Ти тут побудь та поєднай, та обмини усяких панських прихвоснів, жандармів, соцьких!..
— Правда, — сказав Тарас, подумавши. — Важке це діло...
— Тож-бо!
— І все ж нам треба, мусимо знайти дорогу братства, коли бажаєм жити і стати знову рідними синами долі!
Гнат не сказав нічого. Смоктав свою коротку люльку, яку тут звали носогрійкою, і пихкав димом. Тарас поволі охолоняв, утишувався.
Небо ряхтіло зорями, і серед них була й ота його зоря вечірня, якій звіряв невольничі печальні думи він на засланні.
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою...
Молився так на чужині, в незамкненій своїй тюрмі. Й тепер він тут! Ось рідне — високе, чисте — небо!.. Отари зір на ньому й пастух неквапний — місяць!.. Біліють хати... Верби схиляють віти-коси, немов русалки... Господи! Як марив він цим днем повернення, цією ніччю, музикою тремткої тиші, пахощами садків та степу!..
— Отут колись тебе чекали... — тихо озвався Гнат. — У той приїзд…
Тарас оглянув місце і теж згадав, побачив ніби біля верби дівочу білу постать. Його невдале сватання, одна з його невдалих спроб знайти людське пристанище на цій землі...
— То як же їй ведеться? Вже попадя, паньматка в сонмі діток? — спитав ревниво, з докором.
— Ні... Не змогла забути вона тебе, не вийшла заміж...
— А що отець Григорій? — спитав отерплим голосом.
— Пишався тим, що передбачив твою недолю і не віддав за тебе доньку.
— Бідна...
— Вона аж ніби від того стратилася розуму…
Тарасові здушили горло сльози. Який цей світ, які на ньому юди!..
— Я вже піду. Добраніч! — промовив Гнат. — Ти довго будеш?
— Аж до зими.
— Це добре.
Подав міцну велику руку й пішов у ніч.
Поволі стихли кроки. Шелеснув віттям вітер, що налетів зі степу, мов гайдамака... Дивні діла твої, преблагий боже! Нащадок вільних козаків, піднаглядний солдат-поет стоїть оце в селі рабів, на тій землі, що вирувала волею і дивувала тим цілий світ!.. Може, воно й премудро, господи, та тільки в цій премудрості багато зла... Закуті всі, принижені, натравлені одне на одного лукавим панством... Де ж той єдиний, несхибний шлях до волі?! Чи, може, він загублений, заріс травою болю і забуття?..
Проходячи біля верби, торкнувся віття... Вслухався в журливий шепіт листя... Може, щоб віддали за нього Феодосію... Пусте. Ніщо не в силі змінити путь, яку йому призначено пройти по муках!
Вже під ворітьми раптом згадався Гнатів докір. А й справді, що він здатний зробити звідти, з Санкт-Петербурга для того, щоб єднався трудящий люд? Писати вірші, кликати до боротьби, так хто ж ті кличі пустить межи людей, хто дасть болючим його словам про волю дорогу в рідний далекий край?.. Ні, мабуть, треба самому йти назустріч людям, влитися у свій народ і тут уже, віч-на-віч, трудитися для дня його прийдешнього!.. Осісти в гарнім місці біля Дніпра, зібрать довкола друзів та однодумців і так, гуртом, поволі підняти дух народу, з'єднать докупи знічену його могутню силу і вдарити скрізь водночас, мільйоном трудящих рук!..
Мороз йому пройшов по спині. Легко підняв за край ворота і відчинив. Негайно треба їхати шукати землю десь над Дніпром, на кручі, щоб з неї видно було далеко кожному, щоб переймався кожен красою, духом, величчю свого Дніпра, своїх степів, своїх лісів!..
Знав, що ніхто йому не зможе так помогти у цьому ділі, як брат його троюрідний Варфоломій. Письменний, мудрий, чесний, та ще й живе тут недалеко, в Корсуні.
Ввійшов до хати повен надії, сили, волі до боротьби.
...Десь чув таку премудрість: перш ніж поставить хату, дізнайся, хто твої сусіди. Тому сприйняв спокійно затримку аж на цілий тиждень здійснення свого палкого задуму — знайти й купити землю. Власне, він ще не знав, де купить і де поставить перший свій власний дім, і всі, хто жив у межиріччі Дніпра й Росі неподалік од їх злиття, були йому цікаві. А ще йому хотілося дізнатись якнайбільше про бунт селян на Корсунщині, про розстріл їх на вулиці перед мостом. Тут пролилася козацька кров, що збурилася в кріпацьких грудях.
Вже в день приїзду, ввечері, коли пригасла трохи велика радість зустрічі, Тарас підвівся й мовив Варфоломієві:
— Ходімо, брате, глянемо на ніч та Рось. Надворі, де гуляв свіженький нічний вітрець, Варфоломій зіщулився, повів плечима й буркнув:
— А може, ліпше ще по одній і спати?
— На тому світі спатимемо, — сказав Тарас. Обняв його легенько і підштовхнув туди, де чувся веселий плескіт річки, що вирувала, здавлена важким камінням.
— Незвиклий я прогулюватися...
— Ну, ти у нас великий пан! — сказав Тарас насмішкувато, — Сам управитель маєтку князя Лопухіна!.. — І враз спитав серйозно: — А як же ти, мій милий друже-брате, женеш людей на панщину? Нагаєм?
— Ні. Стараюся, щоб тут людей не били...
— Й не б'ють?
— Бува по-всякому, — признався щиро Варфоломій. — Принаймні я гріха не взяв на душу.
— А як повстали .люди й пішли із сіл на Корсунь?
— Я був тоді в Кирилівці.
— Я чув, що тут наклали гору трупів.
