Легенди Старокиївські - Королева Наталена
Вона збочила в чагарники, де плакала втомлена, захрипла, голодна дитина. Сталось нагодою так, що центавреса сама тоді також мала "маленьке лошатко" — Гіппію, змилосердилась над людською дитиною, що голівкою була вельми подібна до її доньки. Отож мати Гіппії й принесла своїй дитині нову сестричку. Росли вони вкупі. Щоб Талестрис не відставала від Гіппії в грах, забавах та ловитві пташок чи звірят, — центавреса вчила її їздити на коні. А також, як і доньку, вчила співати й складати пісні.
— Дівчатко щодалі ставало все більше втішним. Було притульне й до мене, старого, — продовжував Пан, всім цікавилось, про все хотіло знати. Тож і я на дозвіллі показував їй всілякі лічиві зела, навчив її садити й доглядати реву, справно заходити з бджолами, навіть майструвати борті. А що при маленькій амазонці, яку знайшла центавреса на тарчі, мов у колисці, була ще й невеличка статуетка Артемі-ди, то ми — несмертельні мешканці Тавріди, поставили святиню богині тій, що її чтив рід Талестрис. Тільки слід знати, що амазонки приносили в офіру своїй богині тих необережних чужинців, що заблудили до таборів войовничих дів.
— А як же не перевівся їхній рід? — здивувався скит.
— Продовження роду було їхніми законами забезпечене, бо на короткий час, коли цвіла бузина, амазонки могли кохати. Своїх же дітей, коли то були сини, — бойовниці на другий рік повертали батьківському племені, доньок же виховували на амазонок, тобто на войовничих жінок, що не хотіли приймати ярма родинного життя й не підлягали волі мужів. Кажуть, що саме це й було причиною, що скити з часів давнезних боювали з амазонками, намагаючись їх підбити під себе. Як сам знаєш, ви, люди — мстиві, тож нібито все бились з амазонками, щоб відомстити за зневагу. Але що я маю про це розводитись: ти, як скит, ліпше мене сам знаєш, за що та з ким бились твої діди та й твої батьки.
Боризес знизав плечима:
— Скити про ворогів межи собою не мовлять: їх лише б’ють. А побитих навіщо згадувати? Досить на світі ще не побитих, щоб ними цікавитись. Перемога ж над жінками… — скит погордливо засміявся, глянувши сторчма на Пана. — Є чим хвалитись!..
Того ж таки дня, ще сонце не встигло впірнути в свою щоденну купіль в Понті Евксіні, амазонка і скит здибались біля Артемідиного храму.
Враз обоє схопились за мечі. На шкуратяну Боризесову тарчу посипались удари з вправної руки. Але ж і з руки Бори-зеса викресувались іскри на голові Медузи, що нею була прикрашена тарча в Талестрис. Золочене обличчя Медузи бризкало іскрами гніву з холодних очей. Бойовники відскочили в різні боки, щоб міцніше вдарити з розгону один на одного. Коні, вивчені до бійки, гризлись, як пардуси. На скалки розлетівся Боризесів короткий легкий спис, таж скит встиг вибити меча з рук Талестрис. Тоді вхопились за ножі. Боризес був особливо вправний в бою на ножах, а Талестрис не надавала великої ваги цій короткій зброї. Ні фавни, ні центавреса, ані Пан того мистецтва не вміли й не могли навчити й дівчину. Тож, по короткому змаганню, скит угнав свого ножа бойовниці в груди. Але не в серце: лише на два леза вище серця. Та й не глибокою раною зміцнився перемоги.
Зброя випала з рук амазонки. Ще хвилину вона рівно трималась в сідлі, хитнулась і схилилась своєю золотою головою на шию свого золотистого бойового товариша. На очі їй впали довгі війниці: була непритомна. З рани розірваним добрим коралевим намистом падали краплі крові й зливались в струмочки.
Не до храму Артеміди, а в Панову печеру приніс Боризес свою переможену здобич. Не лишив і її коня: прив’язав йо-го, полоненого, до свого Глитайвітра; ще й погладив свого друга по шиї:
— Добре бився й ти, приятелю! Веди ж тепер свого зай-манця.
З відразою схилився Пан над кривавою раною:
— Огидно виглядає це, — сказав він, — але ж рана, мій гостю, не смертельна.
— А так! — притакнув головою Боризес. — Прецінь, я не хотів її вбивати! Лише щоб скорилась та пам’ятала, що муж — над жінкою пан і бере її вймагом.
Та не як переможеного ворога, а як товариша й друзяку доглядав скит "свою здобич", і коли новий молоденький місяць постарів, дозрів і надщерблений зник, Талестрис вже могла за дня вигріватись біля Панової печери. Підсвідомо примирилась зі своєю долею й цінила догляд переможця. Щоправда, в думці все ще борикалась. А найбільш турбувало її те, що доведеться йти за ним в невідоме, покинути край, де були її дерева, мов брати, а морські хвилі стали сестрами.
— Напевне, відведе мене Боризес в країну Кіммерійську! — згадувала з тривогою скитові оповідання про ворожбита з-над Бористену, хоча й знала від Пана, що бористенські кіммерійці — особливо улюблені Фойбосом, братом богині Артеміди. І їхній бог часто відвідує улюблений свій нарід. Припливає на злотосяйному човні, що його тягнуть лебеді. Іноді ж і довший час живе поміж кіммерійцями, навчаючи їх божеському співу та розміряному слову.
Коли вже Талестрис зовсім подужчала, звелась, піднесла руку, накрила нею очі дашком й промовила ніби в повітря:
— Мушу вже до храму. Покинута самітня богиня, — додала зі щирим зітханням.
Але придивилась дужче й здивувалась: виходить зі святині дим офірний. І вогник на вівтарі. Все як має бути… Чи ж богиня вже має нову жрицю?
Смутно Талестрис. Не знає, що мала б вчинити. Хоч би ж та Гіппія не гнівалась, могла б її розпитати. Таж центавреса, мабуть, погорджує амазонкою, що не билась до загину.
— Де є Гіппія й чому вона мене відцуралась? — з тугою запитала Пана.
— Гіппія заступає тебе при храмі,— відказав Пан.
— Як нова жриця?
— Хай буде й "нова". Бо ж у нас нині все по-новому. І ти також нова істота межи нами! — висвітлює Пан, нагнувши свою голову з важкими рогами. — Все, кажу, нове. І ти — вже не жрекиня й не амазонка, лише Боризесова жінка. На, дитино моя. Це — для тебе лік! — спокійно додає, простягаючи пригорщу запашних суниць, — Навмисне для тебе достигли подруге в цім році! — й задоволено усміхається мудрий Пан.
Але йому шкода безрадної Талестрис, і він сідає біля неї.
— Не журись і не сумуй. Я тобі все висвітлю. Бо ж ти, як дитина слово вчителя, взяла дослівно закон богині Артемі-ди: "Амазонка мусить вбити мужа або бути убитою ним". Тим часом боги здебільша промовляють до людей вкритими образами, мовою прихованою, не як там атенський агора-ном, що на торгу виголошує ціну на часник! До бога наближається той, хто думає й думкою шукає бога. Отож кожен муж невідмінно "вбиває амазонку", коли вона, забаєна, кориться йому духом. В тій миті, як вирішить відкласти зброю та, ставши йому подругою, готова спертись на його рамено — мертва вона. Коли ж діва-амазонка знайде в собі стільки сили, щоб відкинути жіночу мрію про родинне щастя, — тоді вже вона вбила мужа в серці своєму.
Талестрис мовчки схиляє свою голову на плече Боризе-сові та соромливо спускає повіки. Скит усміхається їй, як дорослій дитині, і, як дитину, гладить свою здобич по злотистому волоссі. А Пан нагнувся над лукою, вирвав червоного маку — квітку пристрасті, уломив троянду та насмикав листя з темного дуба. Додав ще галузку оливи й запалив. Легенький димок, як ладан з вівтаря, звівся вгору, затягаючи двері яскині, мов прозора імла. І той тиміам торкнувся радістю всього довкола. Море притулилось до берега й лежить нерухоме. З корон дерев та з трави зачувся гармонійний ше-лест-шепіт: природа співає ладканку — епіталаму. В ній можна вчути наймення Гіменея1, Талестрис і Боризесове,
‘Гіменей — бог шлюбу в старих греків.
що сплітаються, мов трояндова галузка з листям дуба у Пайовім віночку. То співають повітряно-прозорі, як кришталь, не людські голоси — хори соромливих гамадріад6 та німф з гірських джерел. Це стихійні сили святкують на Таврійській землі перше людське весілля…
А з храму Артеміди обіймає задуманим поглядом Гіппія безкрає море, вершини, ліси й галявини. З прекрасних очей центавреси скапують сльози. Така це незвичайна для неї річ, що вона витирає щоки рукою й дивиться собі на пальці: чи це не кров? Але сльози — кров серця — прозора й безбарвна. Крізь неї можна бачити світ і життя, що пролітає все далі вперед, полишаючи сумні згадки про радісне минуле. Так: сльоза — кров серця, солона, як кров, бо ж як кров є вона, мов посвятна сіль, безкровна офіра на вівтарі життя…
Знає Гіппія: завтра відійде вона в далеку мандрівку — зрадила Талестрис свою богиню, а центавреса не сміє лишатись в країні, де сталася зрада. Відпускає її могутній Пан до далеких амазонок, що осіли за Колхідою, на річці Араксі, за горами, де прикований Прометей. Загнала їх туди скитська мста. І там, серед спалених начервоно скель, доживають вільні войовниці в безнадійнім бою за жіночу долю.
Туди піде Гіппія завтра. Віднесе вона статую зрадженої богині, а тепер, в цю останню ніч, п’є центавреса сумним поглядом чарівну красу коханого Понту Евксінського, що ледве мерехкотить срібними хвильками, неначе дихає крізь сон. І благає її серце у моря:
— Дай хоч пам’ятку мені на згадку про щасливі дні й дарунок шлюбний для посестри.
І море чує німе благання центавреси. Закипіло, набігло пінистими гребнями на берег. А з таємних глибин виринає повоз володаря морів — Посейдона, Хроносового сина. Б’ють копитами передніх ніг білі, як піна, морські Посейдо-нові коні, гадами вгинаються та виблискують їхні риб’ячою лускою вкриті хвости. Посейдон виступає з своєї перлової колесниці на берег, лишає свій урочистий провід — з нереїд та тритонів — й іде до скам’янілої від зачудовання Гіппії.
2 Гамадріади — садові німфи, як мавки в нас.
— Ось тобі на згадку! — подає бог моря центавресі величезну, як троянда рожеву, перлу. — Це — сльоза твого серця. Її повертає тобі вічний Евксін. Щоразу, як затужиш за ним, ця перла відгукнеться на тугу твою. В її переливчастих веселках побачиш все миле: і рідний твій край, і усміхнене море, і твою посестру Талестрис. Бачитимеш і далі мільйони нащадків елліна-скита й переможеної амазонки. Бачитимеш їхні малі радощі та їхні великі сльози.
Обернувся до печери, де спали молодята, і як шлюбний дарунок заткнув у землю в головах у Боризеса свій тризуб.
Від тих часів володарі з берегів Евксіну на знак "права водного й степового" давали володарям, собі підлеглим, що їм звіряли владу, срібний тризуб.
ЕКЛОГА
Пливуть в лазурі ночі струмочки пахощів від прив’ялих гірських трав, кипарисів та вкритих тінню троянд.
