Мазепа - Лепкий Богдан

І між шведами було чимало таких, що тужили до нього, жадібно дожидаючи моменту, коли в шведській армії затрублять на остаточну "вікторію" і коли військо стане збиратися в похід до свого рідного краю, виснаженого довголітніми славними, але й коштовними війнами молодого, завзятого короля.

Драгуни, що стояли на сторожі, перейняли гетьманських посланців із зав'язаними очима провели їх до Гєльма і Гіллєнштієрна.

Шведське військо зустрічало їх мовчки, покоряючись силі та значінню білого прапора.

Гарні, породисті коні, пишне вбрання, як на війну навіть за розкішне, і дорогоцінна збруя, так приваблива для ока всякого вояки, відразу веліли догадуватися, що не будь-які гості прибули отсе до передньої сторожі армії його милості короля Карла. Це, що їм зав'язано очі, не дивувало нікого, бо такий воєнний звичай. Чужі люди не повинні бачити і знати, що діється в таборі. Це ж війна.

Що лиш на квартирі, в світлиці якогось старого двора, Орликові й Ломиковському розв'язано очі.

Перед ними стояли полководці шведські Гєльм і Гіллєнштієрна, здивовані несподіваною появою невідомих гостей. По вбранню, по голеному обличчю, по цілому вигляді знаті було видно, що це не москалі. Що не поляки — це теж догадувалися Карлові старшини, бо в їх армії була шляхта польська, сторонники Станіслава Лєщинського. Ясна річ — це козацькі старшини від гетьмана Мазепи. Карлові генерали й полковники знали, що їх король переговорює з гетьманом Мазепою, що гетьман стоїть за Десною і що від нього кожної хвилини можна сподіватися послів. Але наслухалися також усяких фантастичних оповідань про Мазепині хитрощі, і тому привітали Орлика і Ломиковського чемно, але недовірливо, боячись якого хитрого, воєнного підступу.

Орлик в латинській промові з'ясував ціль свого приходу. Його милість гетьман Іван Степанович Мазепа перейшов з п'яти тисячами козацького свого війська біля Оболоня ріку Десну і просить побачення з його милістю королем шведським, щоб з його потугами сполучити свої військові сили і ділити долю й недолю дальшої війни.

Гєдьм і Гіллєнштієрна слухали гарної і вправної латини гетьманського молодого посланця і дивувалися, що козаки так вчено балакають і так політичне й шанобливо поводяться, а що не всього, як слід розуміли, так довелось гетьманському аптекареві, котрого Орлик і Ломиковський привели з собою, перекладати й розтолковувати дещо на німецьку мову.

"Вітаємо, шановних панів,— відповів Гєльм,— і тішимося тим, що вони отсе довели до нашого відома. Просимо не дивуватися і не гніватися, що не віримо легко на слово, але війна обережності вчить. Панове залишаться дорогими гостями в нашій вбогій і невигідній квартирі, а ми пішлемо своїх людей до Оболоня, щоб провірити діло".

Орлика й Ломиковського залишили в світлиці й просили розгоститися. Незабаром появилася й перекуска з тонким шведським пивом.

Гетьманські посланці дивувалися тому спокоєві, який царював у слободі за Орлівкою, в котрій стояли два драгунські полки передньої сторожі шведського короля. Наші селяни не виявляли тої тривоги, яка звичайно буває там, куди увійде вороже військо. Не чути було ні розпачливих криків, ні плачу.

Шведські команданти перейшли до другої світлиці й нараджувалися хвилину, що їм робити.

Орлик і Ломиковський, особливо ж перший, справили на них гарне враження. Зразу видно було, іцо це люди чільні, високі козацькі достойники, а не шпигуни, ані авантюристи, котрі шукають легкої наживи. Годі було гадати, що вони брешуть і впроваджують шведів у блуд, але ж для всякої певності треба було перевірити справу, щоб не відповідати пізніше перед королем за несповнення військового обов'язку.

Треба було послати людину, знаючу українську мову, а найкраще когось, хто бачив гетьмана Мазепу і що певно сказати може, що це дійсно він у своїй власній особі, а не хтось підісланий ворогами, щоб підманити шведів і втягнути їх у біду.

Таку людину вони на щастя знайшли між собою. Був це офіцер — італієць, що раніше служив як наємник у московському війську і знав гетьмана Мазепу особисто.

Покликали його, дали інструкції, додали кількох драгунів для скорости і разом із тими сердюками, що супроводжали Орлика й Ломиковського, виправили до козацької армії, яка, перебравшися крізь плавні й мокруваті оболоння над Десною та вийшовши на горбкуваті поля, розтаборилася для відпочинку.

* * *

З Орлівки до козацького табору під Оболонням мчав невеличкий відділ їздців.

Їх повели до гетьмана.

"Команданти передньої сторожі армії його високості короля шведів Карла,— промовив італієць,— посилають мене з привітанням вашої милості і висловлюють свою радість з приводу переходу славного козацького війська вашої милості за Десну".

"Дякую панам командантам передньої шведської сторожі, а вас прошу розгоститися у мене та не погордувати козацьким хлібом-сіллю".

Італієць пильно вдивлявся в гетьманове обличчя, в його дивні очі і в тую усмішку, якою, здавалося, ні одно друге обличчя не всміхалося.

Так, так, це був гетьман Мазепа.

Гетьман догадався, по що приїхали шведи і запитав:

"Що ж пізнали? Мазепа чи ні?"

"Так, ваша милосте, і під присягою міг би сказати, що отсе маю щастя розмовляти з його милістю гетьманом України Іваном Степановичем Мазепою".

"Так тоді нема нам чого гаятися. Поїду з вами до панів Гєльма та Гіллєнштієрна, перед котрими засвідчите, що це я, не хто другий, не якийсь облудник-самозванець, що підшивається під моє ім'я і під мою особу. Розгостіться, панове, а я ще побалакаю з моїми старшинами".

Гетьман попровадив гостя до похідного шатра, котре між тим було розбито, а сам скликав старшин на раду.

"Як же гадаєте, панове товариство,— запитав.— Що мені тепер робити? Йти до шведських командантів чи підіждати на зустріч із самим королем? А може, в вас є яка інша рада. Кажіть!"

Старшини не надумувалися довго.

"Що тут багато радити",— казали, тривожно розглядаючись по широких полях і лугах над Десною. Козацькі бистрі очі летіли мало що не до самого Сейму, бо лівий берег Десни був рівний, злегка тільки схвильований гайками й очеретами, між котрими окривалися селища людські. Не одному здавалося, що ось-ось і висунуться московські патрулі, ось-ось і погоня. Москалі, як покмітять зраду, в першу чергу схочуть недопустити козацького війська до сполуки з армією шведською. Схочуть клином вбитися поміж них. Це перший і найпростіший спосіб.

"Сказав аз, так кажи і буки,— говорили старшини.— Чим скоріше сполучимося зі славним військом шведським, тим для нас краще й безпечніше, їдь, гетьмане, негайно до передньої шведської варти, іншої ради ми й не знаємо".

"І я так собі гадаю",— відповів гетьман, почуваючи, що ступає отсе на шлях, з котрого вже ніякого повороту нема й бути не може.

"Їдьмо!"

Вибрав почот, котрий мав супроводжувати його, дав накази, куди і як двигнути військо, і сів на коня.

Втомлений недугою, турботами й подорожніми невигодами, сам собі дивувався, звідки в нього береться стільки енергії.

Поки їх — поти й життя.

Усвідомлення важного моменту і почуття великої відповідальності за свій історичний вчинок не пригноблювали гетьмана, а скоріше підбадьорювали його.

"Їдьмо!" — і він пустив свого коня, поскакав полями за сердюками з білою хоругвою.

Шведські команданти вистроїли своїх драгунів і привітали гетьмана Мазепу з почестями, які приписував їх військовий устав при зустрічі чужого полководця і володаря землі, на котрій вони стояли.

Заходяче сонця побачило гетьмана у шведів.

ЦАРСЬКИЙ НАКАЗ

У Нових Млинах, містечку на ріці Сеймі, три години їзди із Сосниці, світлійший князь Меншиков довідався, що гетьман біля Оболоння переправився з кількома тисячами свого війська за Десну.

Світлійший хвилювався. Його гарне обличчя поганіло від злості і від бажання помсти. Не так сам вчинок гетьмана Мазепи бентежив світлійшого, як гризла його злість, що він, Меншиков, дав себе підвести старому гетьманові. Меншиков їхав відвідувати вмираючого Мазепу в Борзні, а цей труп за той час успів упорядкувати свої діла в Батурині, вивести з городу до оборони неконче потрібні війська й перевести їх за Десну.

"От чому-то,— гукав князь Меншиков, ходячи нервово по своїй квартирі,— от чому-то Войнаровський вночі, з п'ятниці на суботу, так несподівано і навіть не попрощавшися зі мною, виїхав з Городка, залишаючи свої дорогі карети! Ось чому Мазепа на всі сторони висилав з Батурина царських ратних людей. Аж тепер мені це ясно".

Світлійший сердився і нічого собі в цей мент так дуже не бажав, як дістати "ізменніка" в руки, того старого, пережитого діда, що важився його, Меншикова, так підступно вивести в поле.

По дорозі в недалекий Макошин Меншиков пильно приглядався до людей, але ніякої зміни не міг запримітити. Народ, ніби нічого про вчинок свого гетьмана й не знав, ніякої непокірливості, неприхильності, ані неслухняності не можна було помітити. От, як звичайно народ.

Мало того. Коли розійшлася вістка, що Меншиков у Макошині, стали до нього прибувати з чолобитною сотники і другі старшини із поблизьких сіл і містечок. Всі вони стверджували погану вістку, що гетьман Мазепа перейшов до шведів, і дуже його за те ганили. Усіма силами відпекувалися від якої-небудь співучасті в цьому злочині і, як тільки могли й уміли, впевнювали світлійшого в своїй непохитній вірності й відданості його величеству царю.

Меншиков лаяв їх щонайобідливішими словами, гримав на них, як на своїх пахолків, і, нагнавши їм великого страху, відпускав у ласці.

Відходили застукані й загулюкані, принижені в своїй гідності людській і народній, але з надією в своїх маленьких, бідних душах, що, може, царський гнів далекою бурею прогримить понад ними, може, їм поталанить зберегти себе та свої маєтки.

Упоравшись з прохачами, Меншиков написав до царя лист про нечуваний і несподіваний злочин Мазепи і найпокірніше радив розіслати з того приводу маніфест. На гадку Меншикова, в тім маніфесті треба представити Мазепу, як великого ворога всього православного народу, вичислюючи всі злочинства й тягарі, яких гетьман за час свого довгого регіментування допустився. Треба числитися, що Мазепа розішле й свої брехливі відозви до народу, так тоді добре буде, якщо царське слово скоріше й голосніше промовить до розуму і до совісті людей.

Цей лист вислав Меншиков окремим кур'єром до царя, котрий стояв у Погрібках над Десною, наглядаючи над рухами шведського війська.

Що лиш тоді заспокоївся, та не дуже, бо годі було наперед угадати, як цар поставиться до цеї несподіваної вістки.

Можна було боятися, що Петро, не маючи нагоди покарати Мазепу, зжене гнів на своїх власних людях, в першу чергу на таких близьких до нього, як світлійший.

Але потішав себе Меншиков гадкою, що це не йому, а київському губернаторові князеві Голіцинові доручено нагляд над тим, що діється на Україні, як поводиться народ і чи не грозить тут яка небезпека для царя і для Москви.

Значиться, не Меншиков, а Голіцин відповідає за злочин гетьмана.