Мазепа - Лепкий Богдан

Не спати нам нинішньої ночі. Городові частини полків лубенського, миргородського і прилуцького треба поділити. Що потрібне для оборони Батурина — залишити, що ні — хай готується в похід. Зі сходом сонця двинути через Сейм у напрямі Коропа, невеликими відділами й різними вулицями, без бубнів, сурм і співу, щоб батуринців не тривожить. Конечний обоз можна посилати тепер. Люди сплять — не почують. На дорогах болото, великого гуркоту не буде. Вози не можуть поспішати. Сотник Дмитро допильнує переправи через Сейм".

"А гетьман? Як же йому пускатися в похід, коли він недужий? Хай залишається тут з усім військом, що має під рукою. Будемо боронити Батурин і його".

"Так не можна. Гетьманові треба за Десну — до нового союзника, щоб ворог не вбився клином поміж них. Може, йому дорана покращає. Як ні, то хворого з лікарем перевеземо в кареті. Не турбуйтеся тим. Ваша турбота — Батурин. Приготуйnе все, що до оборони потрібне. Не забудьте нічого".

ВИЇЗД

Тускле поранкове світло зазирало в світлиці. Від нього блідло світло свічок. Горіли як при катафалку.

Невиспані лиця сердюків і прислуги зеленаво-бліді. Але в рухах не пізнати втоми, радше помітний поспіх. Останні килими й перські коври скочують і ховають до скринь.

У сінях тих скринь ціла гора. Навантажують вози. Готові від’їжджають, аж скриплять, ніби стогнуть під надмірним тягарем.

На їх місце під браму під'їжджають нові. Така робота триває цілу ніч, відколи розійшлися старшини. Чуйкевич усе щось нове виносить. Чимало добра в гетьманському дворі на Гончарівці! Всього й забрати тоді. Але в світлицях помітні вже пустки, і кроки людей лунають чимраз то голосніше, але й глухіше.

Скрині з золотою та срібною посудою, з кришталями й дорогоцінним склом поїдуть на сам кінець — під окремою сильною сторожею людей з першого сердюцького полку.

Готово!

Зі спальні виходить гетьман, вбраний, як до дороги. На обличчі сліди втоми й терпіння, але йде сам.

В одній з бокових кімнат наготовлено снідання. За столом Мотря. На ній та сама плахта й корсетка, що мала колись у Ковалівці, лиш жовтих троянд не видно у волоссі.

"Ви ще не зібралися, Мотре Василівно?"

"Я остаюсь тут".

Гетьман зморщив чоло. "Це неможливо. Батурин може бути в великій опресії".

"Якраз тому не хочу його покидати".

"Ви не знаєте, що таке облога. Мотре, прошу вас, їдьте з нами, зі своїм мужем",— поправився гетьман.

"Ні, пане гетьмане,— відповіла рішуче,— позвольте мені залишитися тут. Я в Батурині зросла, знаю тут мало не кожну дитину, позвольте поділити з ними долю й недолю".

"Ніхто вас не силує, але ви жертвуєте собою. Що на це скаже муж?"

"Він дав мені дозвіл".

"М'якого ви маєте мужа. Я вас не лишив би".

"Тут мати моя",—зауважила Мотря.

"Мати?"

"Любов Хведорівна, прибита важким горем. Хто ж потішить її?"

Гетьман здивовано глянув на Мотрю. "Це ваше невідкличне рішення?"

"Так, пане гетьмане".

"Га! Тоді нехай вас Бог має в своїй опіці".—Нахилився і поцілував її в голову, як батько.

Припала до його руки, як донька.

Хотів ще щось казати, приложив долоню до чола, потер і, повернувшися наглим зворотом, вийшов з кімнати. Пустилася за ним.

Спинив її: "Ні, Мотре Василівно, останьтесь тут, так краще".

Послухала. Крізь відчинені двері бачила, як силувано бадьорою ходою пройшов сіни, як попрощався з прислугою і вийшов на рундук.

Повіяло осіннім холодом по пустих світлицях гетьманського двора на Гончарівці.

* * *

Гетьманська карета ще перед досвітком від'їхала наперед ген далеко за Сейм.

Гетьман, хоч хворий, сів на коця, обтулився козацькою буркою і в оточенні старшини виїхав зі свого двора.

Не оглядався.

На непевну долю залишав його.

Мусив.

Тихо, не розмовляючи з собою, їхали біля гетьмана Орлик, Войнаровський, Чуйкевич та інші.

В поранковій імлі, серед осіннього дощу, виглядали як привид, ніби похоронний похід.

З коней бухала пара. Зимно було.

Як переїздили міст, в Батурині заграли дзвони. Неділя.

Гетьман зняв шапку і перехрестився. Ціле товариство пішло за його приміром. Коні стали. Молилися їздці. За Батурин, за долю людей, котрих у його мурах залишили.

Під мостом біля вогнища грілися вартові. Варили снідання. Пізнавши гетьмана, вискочили — віддали привіт.

Гетьман закликав їх до себе: "Коли б так, не дай Боже, надтягав ворог, міст зірвати". Притакнули мовчки.

Довго бовваніли їх постаті в імлі, поки їздці не окрилися перед ними на закруті широкої болотистої дороги, серед нив, покритих жовтою стернею і зеленою озиминою.

Мовкли дзвони на батуринських церквах. Лиш на одній гомонів ще довго невеликий дзвінок, ніби плакав. Хазяїна прощав.

Батуринці у святочних вбраннях поспішали на службу Божу.

"Гетьман від'їхав".

"Кажуть, за Десну — до шведа".

(Не знати, хто їм це повів).

Жалили, та не противилися.

"Чечеля своїм намісником залишив".

"Кращого нам і не треба. Постоїмо за нього. Зуби поломить москаль".

Дощ ущухав. Блиснуло сонце. Замигтіли золочені хрести.

ЗА ДЕСНУ

В неділю, 24 жовтня, під вечір, гетьманська карета від'їхала в городок Короп на річці того самого імені. Біля гетьмана були: Войнаровський, Орлик, Чуйкевич, Горленко, його вірний покойовий Кендзєровський і старшини тих сердюцьких і компанійських відділів, що супроводжували його.

Кругом Коропа стояли гетьманові полки на чолі з полковниками Апостолом і Горленком, з охочекомонним полковником Гнатом Галаганом, з компанійськими полковниками Кожухівським і Андріяшем. Тут були генеральний хорунжий Сулима й генеральний обозний, "лисий чорт", як його гетьман іноді прозивав, Ломиковський. Люду біля дванадцяти тисяч, здебільшого козаків — не молодиків, а бувалих у походах і загартованих у боях.

В самім містечку розположилися щонайвірніші .частини, решта війська примостилася по присілках або таборилися на полях, повигребувавши собі курені та порозпинавши походні намети. Інші ютилися прямо під возами, вдоволившися клаптем соломи. Невибагливий козак і витривалий назимно й погоду, як степовий кінь.

Кругом Коропа горіли вогні, на мостах і роздоріжжях стояли варти, непевному народові проходу вночі не давали, боючись ворожих хитрощів і зради, гірш небезпечної, ніж боротьба у чистому полі.

Куди проїхав гетьман, оживали дороги. Козаки зривалися зі сну і, споглядаючи за золоченим ридваном, толкували про дальші плани теперішньої кампанії, про те, куди їх гетьман провадить і які задуми в нього.

Фантастичні вісті!

Попадалися несміливі слова про гетьманів перехід на сторону шведську.

Толки ті викликували в одних радість, а в інших сумнів. Свідоміші тішилися, бо надто вже в'їлося їм у карк московське ярмо, а іншого способу скинути його не бачили, другі оставалися під впливом того дурману, яким сп'янював себе народ, а якому ім'я — православний цар і вірна йому служба.

Виникали колотнечі й бійки, котрі доводилось старшинам втишати добрими й насильними способами. Гетьман, не зважаючи на свою недугу, на недоспану останню ніч у Батурині, на труди дороги, зразу, конем, а пізніше в кареті з Батурина в Короп, скликав своїх довірених старшин серед ночі з дня 24 на 25 на раду.

Довго обмірковувано, чи переходити Десну і де її перейти, чи, може, залишити війська на лівому березі, а гетьман, щоб тільки з невеликим почотом спішив до шведів і провадив їх на цей бік. Довго не могли погодитися, бо всі вони були схвильовані тим неспокоєм, котрий обгортає навіть сміливу козацьку душу в цей мент, коли треба рішатися на важке й непевне діло. Апостол казав, що нема що гаятися довше,— як переходити, то переходити купою, забираючи і ті старшинські родини, що вспіли вже приїхати в Короп. Горленко був другої гадки. Переправа за Десну— річ сама собою не така-то легка, пощо і переправлятися, заки гетьман договориться з Карлом до чогось певного й рішаючого, а договориться, так тоді шведи перейдуть на цей бік. Не треба даром турбувати козаків.

Вибрали посередню дорогу. Половина війська зі старшинами, котрих співучасть у його планах надто видна й неоспорима, мусить, не гаючись, перейти на другий бік, решта останеться на лівому березі річки, дожидаючи розвитку дальших подій. Якщо вони не зложаться щасливо, так не важко буде сказати Меншикову й переконати царя, що залишилися ті, які не співчували Мазепиній зраді і в його переправі через Десну добачували щось непевне. Так і зробили.

В понеділок, дня 25 жовтня, щонайвірніші частини гетьманських полків двигнулися з-під Коропа в напрямі Оболоня.

Зароїлися поля й дороги людьми, кіньми й возами, заторохтіли гармати по злегка примерзлій землі, розмішуючи з болотом і той легкий сніг, що впав був уночі.

Козаки йшли радо, бо постої пізньою осінню, коли стужа добирається до шпику-кості, гірше надокучать від самого походу, а дожидання бою гірш томляче від зустрічі з ворогом. Та ще й тому йшли радо козацькі полки, бо вели їх не чужі полководці, а свої старшини під проводом самого гетьмана, в котрого досвіді і воєнних знаннях ніхто не сумнівався.

Гетьман їхав на самому переді. Спокійний був і ніби вдоволений тим задовіллям, яке дає чоловікові свідомість, що скінчилося тривожне хитання і що діло вже вирішене. Бог знає, що далі буде, але не буде вже залежності від царського гніву й ласки, не буде того томлячого вижидання, чи лист до княгині Дольської або до короля Карла дійде щасливо до них, не попавши в небажані руки. Отсе укривання своїх задумів і планів, це повсякчасне тремтіння, щоб один схиблений крок не попсув цілого, з таким накладом сил і здоров'я, з такою натугою думки, веденого діла, виснажувало гетьмана Мазепу й грозило витратою останків сил, котрих йому якраз тепер так дуже, дуже потрібно. Рад був, що випливе на чисту воду і, відкривши шолом, гляне ворогові в очі.

"Ти московський цар, а я український гетьман. Ти будуєш нову царську державу на кістках сотні поневолених народів, я рішивсь будувати свою, незалежну від деспотії твоєї. Я зрадив тебе, бо не хотів зрадити власну ідею. А хоч би мені й де довелось остоятися в бою з тобою, хоч би й прийшлося зложити свою голову стару і стурбовану, так останеться Мазепина ідея. Вона житиме під попелом і кістками, поки грядучі покоління не відгребуть її, не піднімуть високо на свій прапор і не заткнуть його біля престолу вільної та незалежної від московських царів української держави".

Гетьман кінчив порахунки з совістю своєю, і коли його що бентежило, так це хіба усвідомлення тих нових жертв, котрих вимагатиме його діло.