Мазепа - Лепкий Богдан

Почув себе закладником, в'язнем, жертвою за велику справу. Життєвий інстинкт велів рятувати себе.

"Радо б я побув коло такого знаменитого вождя, як світлість ваша, бо знаю, що навчився б багато, але, бачить Бог, годі старого дядька самотнім лишати. Як що він ще живе — так треба доглянути, як помер — похоронити".

Світлійший пильно вдивлявся в заклопотане обличчя гостя, ніби любуючись його тривогою. "Побачимо, побачимо, як воно буде. На всякий спосіб треба мені відвідати недужого Івана Степановича. Який день маємо нині? Четвер. Значиться — в неділю коло полудня буду у нього в Борзні. Добре?"

"Як ваша ласка, князю".

"Поїду, а тепер вам треба на спочинок. Простіть, що не дістанете гідного ложа, але це війна,— війна, ласкавий добродію, що робити? Спокійної вам ночі".

Відпровадив Войнаровського до воріт і доручив німецькому офіцерові відвести його на квартиру.

"Будь ласка, йдіть серединою дороги. Це ще найбезпечніше. Спокійної ночі!"

"Добраніч, світлійший князю, не турбуйтеся".

"А вважайте на місток, він небезпечний!" — гукав світлійший від воріт.

"Спасибі, не турбуйтеся, на добраніч!" — відповів Войнаровський, бредучи по заболоченій вулиці Богом і людьми забутого містечка Городка.

Падав осінній дощ, у повітрі чути було гар і тінь. Пізня осінь. По ровах повно води, до ровів стікає гноївка, гниє на купах листя.

Сумно.

ПІДСЛУХАВ

Прийшовши на квартиру, Войнаровський скинув заболочені чоботи, роздягнувся і, не погасивши лойової свічки в циновому ліхтарі, ліг на постіль. Голову обхопив руками. В вухах шуміли йому співи і крики московських офіцерів, поперед очі снувалася гарна Явдошка, від сопуху і диму млоїло під грудьми.

"Як вона гуляє! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка, серденько, сволоч якась!"

Бував у всіляких походах, і скрізь воно однакове. Мине битва, і без вина й жінок не обійдеться. Тільки в одному краї жінки кращі, в іншому — поганіші, але для вояка вночі кожна корова чорна. Скрізь війна роззвірює людей, здирає з них личину наложену культурою, показує їх такими, як вони є. Серед мира отсі одноокі полковники й товстопузі генерали — це, певно, зразки подружньої вірності й батьківських чеснот, а в поході, бач, які хоробрі. Молодці! Що молодці — десятьох молодців зажене тобі такий підстаркуватий донжуан геть у козячий ріг, бо має досвід.

Думав про те, щоб не думати про себе.

Світлійший виїмкова людина. Як він уміє взяти себе в руки. Ні на мент не забуває про свої уряди й титули. Пий, та службу знай! Як він тими хитрими зіницями свердлував його, аж до споду душі! Чи доглянув що?..

Войнаровського пройняла дрож. Хотілося гукнути на прислугу, щоб допомогла розбиратися, погасити свічку, накритися з головою і спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навіть свічки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надійде варта і виявиться, що він уже не гетьманський небіж, а прямо закладник у Меншикова або ще гірше — царський в'язень.

На згадку про те окинув очима кімнату. Невеличка, низька, з одними дверима і двома малими вікнами на вулицю. Обкопчена, брудна, ніби справжня в'язниця.

"А це що? — і він відгорнув занавіску над постелею. Побачив ще третє вікно, цілком мале, так що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля.— Тим вікном можна б утікати,— погадав собі,— коли і біля нього не поставлять сторожі... Втікати? Ще заскоро. Може, він непотрібно турбується, може, це прямо його хворобливі вигадки після трудів дороги і під впливом переживань за останні тривожні часи? Треба підождати і впевнитися, що Меншиков дійсно хоче його насильно затримати при собі".

Заспокоївшися, роздягнувся і погасив свічку. Осіння ніч. Зі стріхи скапує дощівка, шумлять в саду безлисті гілляки. Десь далеко, на старій дерев'яній дзвіниці чи в дуплавій вербі, пугутькає сова, смерть ворожить комусь... Може, йому?

Хоче заснути — не може... "Явдошка, старайся!"

"А бодай би вас перша куля не минула — чорти!"

Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя від його клопотливого положення. Там прямо сліпе сповнювання наказів, а поза тим — їж, пий, гуляй, твори Содому й Гоморру!; тут — почуття відповідальності за кожний крок і за кожне слово, від котрого залежить усе. Кожний нерв дрижав, напиналася кожна жила.

Хтось іде. Може, по нього? Витягнуть з постелі й поведуть на допит. Меншиков не хотів робити шуму і тому не арештував його прилюдно, аж тепер каже закувати в кайдани.

Наслухує. Хтось відчинив ворота, вже на ґанку, вже в сінях... входять до сусідньої кімнати. Видно, не до нього і не по нього...

Відітхнув... Заснути!

Годі, вибився зі сну.

Чує, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, ніби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезі прийшли — чи не офіцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють — по-німецьки, значиться, рейтари. Ліжко під самою стіною, кожніське слово чути.

"Та й пили ж бо нині!"

"Дуріли".

"Наскучило таке гуляще життя. Нічого цікавого не почуєш — все про дівки".

"Про що ж їм балакати? Здебільшого люди необразовані. Тільки знають що пити й ширити розпусту".

"Хай би про військове діло розмовляли".

"Не розбираються в ньому. Кожний з них провадить свій відділ, а в інше не встряває. Пощо? Воно зробиться і без них".

"Наскучило".

Затріщали ліжка — старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилині: "Ти спиш?"

"Ні. Я бачиш нині ні п'яний, ні тверезий, а тоді мене, звичайно, сон не береться".

"Мене також ні. Що ти скажеш на того гетьманового небожа, що нині приїхав. Його дядько, кажуть, командуватиме цілою кінницею".

"Як не вмре".

"А може, він цього небожа на своє місце прислав".

Войнаровський сів на ліжку й вухо до стіни притулив.

"Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали?"

"Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що?"

"Говорять, гетьман непевний чоловік".

"Як то?"

"А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках".

"Певні?"

"Бог його зна, чи певні. Я на власні вуха чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі..."

"Не Войнокі, а Войнорокі..."

"Коли Войнорокі пішов на свою квартиру до Меншикова, приставав, щоби він його, того Войнокого..."

"Войнорокого..."

"Щоб він Войнорокого заарештував і не пустив, поки не виясниться справа".

"А Меншиков?"

"Мабуть, послухає, бо не перечив".

"Жаль чоловіка. Такий інтелігентний".

"Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спім, бо вже пізно".

Замовкли.

Войнаровський до стіни прикипів. Не завело його погане прочуття. Діло, очевидно, вирішене. Тому-то Меншиков і запрошував його на довшу гостину. А не заарештував відразу, бо гадав, що й так не втече. Так остається одно — втікати...

Наслухував хвилину. Німці хропіли. Твердо сплять після нинішньої гулянки.

І Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув два добрих пістолі, впевнився, чи не забув грошей, і відчинив віконце до городу. Повіяло на нього гнилим холодом осінньої темної ночі. Тишина — тільки дощ цяпотить.

Квартира була далеко, на передмісті. На городі стояв його обоз, карету закотили до якоїсь клуні. Вози понакривані шкурами. Під ними його люди. Один стоїть на сторожі.

Войнаровський закликав його по імені. Козак підбіг.

"Мені треба до Борзни, сей час, важне діло".

"Повозом?"

"Конем. Поїдеш зі мною".

"Добре, ваша милосте".

"Знаєш тутешні сторони?"

"Ще й як".

"Як проведеш щасливо, кінь твій".

"А сідло?"

"Ціла збруя твоя".

"Спасибі вашій милості. Проведу".

"Але так, щоб московські вартові не зупинили".

"Їх тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там — проїдемо. Бог ласкав. Ніч темна, дощ. Варти гріються біля огнищ, здалеку видно".

"Так їдьмо".

"Зараз?"

"Негайно. Візьми два найкращі коні, окульбач і проведи за цвинтар. Нікого не треба будити. Я йду наперед. Не барись!"

Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його:

"Степових бери, легких, щоб скоро йшли, і гнідих або чорних, розумієш?"

"Розумію. А як збудиться хто?"

"Кажи, що з листом біжиш. Не говори, що я їду".

"З листом? На двох конях?"

"Для скорості, щоб можна пересісти".

"Слухаю".

"Дай мені свою шапку, для себе візьми в котрогось з товаришів, мою ткни в який віз".

"Будь ласка".

Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою і побрів полями за цвинтар. Не прийшлось довго на вірного козака ждати. Привів коней, сіли, перехрестилися і кинулися в обійми темної ночі й широкого поля.

* * *

Мчали засіяними нивами, грузькими стернями, польовими суголовками, перетинали шляхи й дороги, річки переходили вбрід, минаючи села, хутори, мости, щоб не стрічати людей. (Буває, що радніше стрінешся з вовком, як з чоловіком.)

Прямували в напрямі Борзни.

Козак дійсно знав добре тутешні сторони. Як побачили світло, що далеко десь блимало перед ними, то казав, чи це на хуторі світиться, чи в лісника, чи вартівники огнища розложили. Не поступали ніде. Добрий кінь кілька годин без відпочинку піде.

Войнаровському зразу причувалося, немов за ними хтось жене. Погоня. Ставав і надслухував... Тихо... Це лунав відгомін копит їх власних коней.

Згодом привик до ночі, до бездоріжжя, до їзди навмання.

Кілька разів зайці перебігали шлях або птиця зривалася з корчів. Спиняли коней, давали їм відсапнути, гладили по шиях і — далі, щоб дальше від Городка, від Меншикова, від усього, що мало статися і дякувати Богові не сталось.

"А що далі?" — питався Войнаровський.

"Що Бог дасть — відповідав собі.— Тут уже вороття немає. Треба скоріш сповістити дядька, що ворог попав на слід. Не може дожидатися приїзду світлійшого.

Завтра, а краще казати нині, бо то вже недалеко ранку, п'ятниця, гетьманові найдальше в суботу треба тікати з Борзни, до Карла або до Батурина, де він, як того треба буде, зможе замкнутися в твердині. Зробить, як схоче, це вже його річ, моя — сповістити".

Скоріше! Скоріше!

Дорогами не їхали радо. При дорогах, буває, засідається гультяйство, втікачі, горлорізи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневі попід ноги або вигребуть рів поперек дороги і — пиши пропало. Нелегко двом їздцям боротися з цілою бандою.

Женуть.

Нараз щось засичало в повітрі, вдарило козака по лиці і відскочило. "Аркан!" — крикнув козак і конем повернув у протилежний бік. Войнаровський за ним. Кілька чорних тіней доганяло їх, кидало арканом далеко, справно, але ніч була темна, лив дощ, важко петлю закинути на голову коня або їздця.