Мазепа - Лепкий Богдан

Тут треба певного чоловіка, найповнішого... І очі гетьмана мимохіть упали на Войнаровського. Ні. Цього не пішле. Надто знатний. Войнаровського не можна виставлять на таку небезпеку.

"Бистрицький у нас?" — спитав гетьман.

Відповіли, що так.

"Бистрицький поїде до короля Карла. Він на чотири ноги кутий".

Післали по Бистрицького, управителя гетьманської Шептаківської волості та його далекого свояка. Між тим Орлик скомпонував до Піпера письмо по-латинськи, а гетьманський, аптекар переклав його на німецьку мову. Підпису гетьман для всякої безпеки не поклав. Бистрицький пішов.

"Та-ак...— і гетьман відіткнув.— Здається все, що треба було зробити. А тепер,— звернувся до своїх полковників,— на вас черга. Полки ваші готові?"

"Хоч би цей мент у похід".

"Гаразд. Виступайте. Знаєте мої плани. Робіть так, щоб не пропали для справи: Числю на вас. Хай вас Господь веде!"

Обіймав їх, прощався і благословив.

"Дасть Бог, побачимося скоро, над Десною".

"Дай Боже!"

Відпровадив їх до воріт.

Вернувшись, довго бився з думками. Збирав докупи всі нитки своєї теперішньої сітки. Ще кілька днів, заки вирішиться судьба, заки встане по другому боці. Тут шведи і він, а там Петро. Пічнеться нова глава української історії. Кілька днів не дати себе в руки ворогам.

Почував відповідальність, як камінь, на своїх плечах. Важкий! Боже, дай донести його!

Нездужав. Події останніх літ підірвали його здоров'я, підкосили. На коня сісти не міг. Боліло в крижах, чорно робилося в очах. Не піддаватися, стояти, витримати на становищі, тепер, коли рішається усе,— витримати! — кричав на себе в душі, як вождь на своє військо, котре захитувалося в бою. Ви-три-ма-ти!

"Андрію",— звернувся нараз до Войнаровського, і голос його заломився. Почувалася в ньому любов, почувався жаль.

"Що скажете, дядьку?"

"Ще одна гадка прийшла мені до голови".

"Кажіть".

Гетьман говорив лагідно і м'яко: "Треба мені Меншикова заспокоїти, щоб не кликав до себе. Не знаю як. Чи не поїхав би ти? Я купив землю у рильському повіті. Скажеш, що приїхав допильнувати купна. Це їх заспокоїть. Погадають, що гетьманові і не сниться відриватися від тієї держави, в котрій він собі нові землі купує. Що ж ти на це?"

"Як гадаєте, дядьку, що треба, поїду".

Гетьман пригорнув свого небожа до грудей: "Спаси, Андрію. Одного тебе маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку — для справи".

"Для справи",— повторив Войнаровський.

На майдані озвалися сурми.

Останки вірних полків виступали в похід — миргородського, полтавського, прилуцького. Старі, досвідчені в боях козаки, котрих гетьман беріг, як ока в лобі, на рішаючий мент.

Цей мент прийшов.

"З Богом ідіть!" — і гетьман благословив їх на непевну дорогу. Довго стояв у вікні, дивлячись на широкий шлях, котрим ,осувалися козацькі четвірки, чоти, відділи, піші і на конях, з піснею на устах, з завзяттям у душі. Котилися гармати, виблискували шаблі й мушкети. Старшини на конях чвалували полями.

Гетьман стояв, поки не переїхав останній від обозу, поки останній чура не поволікся за ним.

"Пішли. Так мало їх"...

Знеможений повалився на лавку і вхопив голову в руки.

"Так мало!.."

БАТУРИН

У ГОРОДКУ

Відколи виявилося, що Карл прямує не через Смоленськ на Москву, а через Стародуб і Новгород-Сіверський на Україну, москалі стали посуватися в напрямі Десни.

Шведські й московські війська надвигалися на себе, як дві хмари.

Цар Петро, відсвяткувавши в Смоленську побіду над Лєвенгавптом, поспішав до своєї армії, котрою проводив Шеремет'єв.

По дорозі виганяв народ із сіл та хуторів в городи — до робіт коло укріплень, казав палити села та жорстоко карав людей, котрі не вгодили йому, не дали вчасно і в достатній кількості підвод і харчів, не несли радо всяких інших воєнних тягарів або слушно чи неслушно стягнули на себе підозру в нелояльності.

Куди проїхав цар, курилися згарища і як верстові стовпи здіймалися шибениці, на яких хиталися посинілі трупи. Цареві скрізь ввижався бунт, підступ і зрада, і, щоб у зароді знівечити їх, він ширив перед собою страх.

Страшний-бо цар во гніві своїм!

Світлійший князь Меншиков стояв зі своєю кавалерією над рікою Снов, дожидаючи Карла, щоб нападати на його тили і спиняти переправу шведської армії через Десну.

Він чекав на охочекомонні та на. другі кінні козацькі полки, не почуваючи себе доволі сильним для такого важкого завдання, як зустріч з Карлом XII.

Знаючи великий воєнний досвід гетьмана Мазепи, наглив і закликав його до себе, бо мав і те також на гадці, що на всякий спосіб краще, щоб гетьман був біля нього, ніж десь там за Десною.

Меншиков стояв квартирою в Городку, містечку на ріці Снові. Московські офіцери запаслись грішми, напоями й гарними жінками, грали в кості і в карти та возилися з молодицями, поперебираними в розкішні вбрання, зрабовані на постоях у великопанських дворах і замках.

"Їй-Богу, вмерти зі сміху можна, як тая дівка шлейф за собою волочить!" — гукав товстий ротмістр.

"Гляньте, люди, на бюст у нашої Явдохи. Помилуйте, таж це гори, а не що!" — кричав його товариш.

Жінота, вирвана з нормального життя, перейшовши всі етапи воєнної деморалізації і попавши в одаліски офіцерських гаремів, затрачувала сором і під впливом надмірно вживаного алкоголю попадала в вакхічний настрій.

"Наплювать на Карла, на чорта з його довгоногими шведами, хай здраствують наші красавиці, хай живе любов!" — лунало раз у раз. У відповідь роздавались жіночий виск, писк, регіт, все перемішане в безтямний гармидер тонів, у хаос рухів, наглих, пристрасних, диких, від яких людині нормального життя крутиться в голові і робиться млосне на серці, а які серед війни стають нічим більше, як лиш звичайним, так любим вояцькому серцю інтермеццом.

Десь і музики взялися, і в Богом і людьми забутому Городку над річкою Снов почалася Вальпургієва ніч.

* * *

Коли Войнаровський доїздив до Городка, привітав його цей пекельний гул, який буває тільки там, де багато війська та ще кінниці.

Здалеку видно було безліч усяких вогнів і світил, від яких аж луна била, ніби Городок горів. Трохи згодом почулося іржання коней, тривожне й жалісне, ніби коні турбувалися війною і жаліли за жолобами своїх рідних стаєнь. Під'їхавши ще ближче, Войнаровський почув цей для всякого табору так характеристичний шум і гам, в котрім криється передсмак битви, бажання побіди і страх перед погромом. Як людина військова, бувала в походах, почув приспішений удар свого серця, пригадалися недавні воєнні переживання і пригоди, котрі всякий згадує так радо, коли вони з теперішності перейдуть у минуле. Пригадалися турботи й небезпеки, тривожні питання "що робити, щоб видістатися з халепи?" і те задовілля, до нічого в світі неподібне, коли небезпека скінчиться і ти з товаришами на постої розговорюєш про неї.

Але весь цей настрій псувала гетьманському небожеві свідомість важкого завдання, якого він піднявся.

Їхав, щоб виправдати гетьмана, відвести від нього всі підозри і вивести світлійшого в поле. Але разом із цим ставав закладником у руках Меншикова, і коли б не вспів від'їхати від нього, заки відомим стане перехід Мазепи на бік шведів, на нього в першу чергу впаде гнів і помста невблаганного царя. Передумував ціле те важке й важке діло. Бачив небезпеку, котра котилася, як лавина, рухом прискореним і нестримним. Відчував критичне положення гетьмана, котрому досить зробити один схиблений крок, щоб скотитися в пропасть. Гетьман людина хитра, розумна, бувала, але ж і діло скрутне. Чи вспіє він у слушний час дати щонайпотрібніші розпорядки і перейти на другий бік? Коло нього москалі, і навіть у Батурині стоять московські драгуни. Чи пустять вони його? І невже ж можна довіряти такому розстризі, котрий за гроші готов зробити все, невже ж можна знати, що сталося з Бистрицьким? Може, він уже потрапив у руки царських людей, може, цар має вже безсумнівні докази гетьманської зради, може, вже й пороблено всі кроки, щоб недопустити до неї? Хто знає, чи він, Войнаровський, не їде до Городка, як до своєї тюрми. Приїде, а Меншиков аж у руки сплесне: "Маю тебе!" Гетьманський небіж не дивився чорно на світ, але ж годі йому було, наближаючися тепер до квартири князя Меншикова, дивитися на світ рожево. Мусив сказати собі, що потрапив у дуже небезпечну гру, у котрій вигляди на виграння зникаюче малі, а небезпека програної дуже й дуже велика. Роздумував над тим, як йому виправдуватися, яких аргументів уживати, щоб зменшити вину. Числився з найгіршим, бо було б справжнім чудом Божим, коли б усе те добре скінчилося.

З такими думками в'їздив Андрій Войнаровський у квартиру князя Меншикова. їхав гетьманським повозом, перед ним — сторожа, за ним — вози з прислугою і дарунками для Меншикова і для царя.

Припізнившись, рад був заночувати в заїзді або у якого хуторянина під містом, але забагато мав з собою людей, возів і коней, щоб можна це було зробити непомітно для московських варт, котрі стояли на всіх мостах і роздоріжжях, задержуючи всякого проїжджаючого й прохожого, бо у всякій людині вбачали москалі шведських шпигів і Карлових агітаторів, котрі волочилися по краю з його прокламаціями.

Бідний цей край і безталанний народ, котрому доводиться переживати таку війну!

Войнаровський, хоч виріс в атмосфері пансько-шляхоцькій, щиро полюбив Україну, бажаючи їй кращої будучності і турбуючися її теперішньою незавидною долею. Він так перейнявся ідеями й думками свого знаменитого дядька, що за їх здійснення готовий був до всякої жертви. Щоб там не сталося, поїде до Меншикова, зважатиме на кожне слово, скільки хитрості в ньому, прикличе на поміч, зробить усе, щоб рятувати справу. Їдьмо!

* * *

Світлійший князь Меншиков якраз підносив до своїх рожевих уст тую з черги чарку, після котрої починало йому куритися з чуба, коли почув доклад про приїзд гетьманської карети.

"Пс-ст!" — і забава ущухла. Тих, що перейшли поза межу тверезої приличності, виведено зі світлиці, жінки подались до бічної кімнати, від котрої зачинено двері, світлійший вибіг на рундук. Був певний, що гетьман після його останнього листа поспішив до нього.

Побачивши замість гетьмана його небожа Войнаровського, здивувався, але свого невдоволення не виявив, навпаки привітав гостя дуже ввічливо, бо нічого так не боявся світлійший, як закиду, що не вміє поводитися з "людьми".

"З якими ж добрими новинами приносить вашу милість Господь?" — запитав.

"Нічого доброго вашій світлості не привожу.— відповів Войнаровський,— крім приязного поздоровлення від мого дядька, котрий впевняє вашу світлість в своїм великім до вас поважанню і в своїй непохитній вірності його величеству цареві".

"Спасибі, спасибі! Що ж він, Іван Степанович? Видужав? Скоро побачимо його?"

"Про видужання й бесіди бути не може.