Мазепа - Лепкий Богдан

Та куль вже не було.

"Здіймай найменший дзвін!" — наказував дід, пускаючи вділ відірвану лату.

Насилу зняли, взяв, розмахнувся і пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руці стояв світлійший.

Дзвін загомонів у лету, ніби здивований незрозумілим для нього бажанням грізного дзвонаря, і, пролетівши понад головами рейтарів, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя.

"Не попав,— промовив старий,— а жаль, бо цього в першу чергу треба б післати до чорта. Ануте ще раз!"

Відчепили другий, дід глянув, затямив собі місце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горілиць:

"Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь!"

І — замовк.

* * *

Виважено двері до дзвіниці.

"Посвітіть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип!" — кричали надолині.

"Прикладами їх, дулами мушкетів по голові, не пускай!" — лунало на дзвіниці.

Билися за кожних схід, за кожний щабель на драбині. Москалі дзвіниці приступом взяти не могли.

"Здавайсь! — гукали на парубків.— Світлійший помилує за хоробрість".

"Хай його милує чорт!" — відповіли згори.

Замовкли стріли. Обложені не мали чим стріляти, облягаючі не могли, бо їх люди були всередині.

Меншиков наказав огнище перенести під стіну дзвіниці, з того боку, куди завівав зимний, сильний вітер.

"Докидай гілляк!.. більше!.. ще!"

Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах, та розмальовуючи кожну гіллячку старих, безлистих лип.

Дим вдирався на дзвіницю дверима й вікнами, усіми щілинами розгойданого повершя. Дзвони розгрівалися,— ніби оживали.

"Ось вам ще!" — гукали обложені, кидаючи вділ останки балкування.

"Підпалюй сходи!" — відповідав на те московський підстаршина.

Надолині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.

Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь.

Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч.

"А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест!" — гукали згори.

"Поклоніться гетьманові Мазепі від нас!"

"Скажіть, що не осоромили ми себе і його!"

Решту заглушив луск.

Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід.

Зойкнули дзвони, і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями рад остей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз.

Облягаючі розбіглись, затулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірами понеслись по полях — світлійший стояв і дивився на діло рук своїх.

"Бунтівники! Черкаси! Мазепинці!"

Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.

У ПОГРІБКАХ

Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбіччі від села, мабуть, у чималому саді великий, ясно освітлений двір.

Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть,— погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи далі — в село.

Цар дійсно стояв квартирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.

Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені щодвадцять-тридцять кроків. Чим ближче до царської хати, тим і більше тих патрулів, самі сильні, здорові хлопи з волоссям, посипаним борошном, з мушкетами на рамені, стоять як статуї, заворожені наказом грізного, великого царя.

Мимо пізньої пори в квартирі рух. Кінні штафети приїжджають і від'їжджають звідтіль.

Генерали входять і виходять з хати. На подвір'ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні, артилерійські, різних полків, усякого рода збруї. Від двох-трьох годин на накази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо холод добирається до шпіку-кості, а сказати того не. смій, бо найменша виява невдоволення — це бунт.

Смирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя, котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина це тільки одна цифра в його великому рахунку.

Добре, що офіцери послух цей виссали з матірних грудей, а терпеливість одідичили по батьках. Не відчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стіною, в звичайній селянській хатині сидить той, що їх життя у своїй жмені тримає, великий будівничий, котрий на своїх людей дивиться, як на каміння, як на сировий матеріал тої будівлі, котра народилася в його буйній голові.

Офіцери пізнали команданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня, драгунові, високому як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво.

Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали білизну. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну і горілки.

Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються, роблять йому місце. В покорі туляться — прилипають до стін.

Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе тримаючи, як милосердно дивляться, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так багато?

Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть.

"Падлєци! — подумав голосно світлійший.— Падлєци!" — повторив, додаючи ще декілька щогрубших епітетів.

"Ти хто такий?" — спитав Меншиков, наступаючи на одного з них.

Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди.

"Ти хто?" — повторив князь.

"Сотник тутешньої сотні, Іван Мотовиленко",— ледве видушив з себе.

"Чого тобі?—гримнув на нього світлійший.— Говори!"

"Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне",— бубонів запитаний.

"Пірнача забажав?"

"Ваша світлість зволили вселаскавіше сказати".

"Ось тобі — пірнач!" — і луск малої, але вправної в битті долоні залунав по хаті.

"Ізмєнніки, сволоч, падло! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє і пірнач йому давай".

Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у натовп і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося.

Меншиков до другого пристав.

"А ти?" — гукнув, показуючи на нього рукою.

"Я, Андрій Кандиба,— бубонів цей,— канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині".

"Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?"

"Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п’яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов".

"Доказно знаєш?"

"На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався".

"Звідки приходиш?"

"Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скілька гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад".

Меншиков підступив до нього, глянув в очі і — відвернувся.

"Нікчемний! — сказав, ніби у лице плюнув.— Геть мені, проч! Повітря не троїть, забирайтеся всі, сейчас, вон!"

Кланяючися, тиснулися у двері назадгузь.

Канцелярист гетьманської канцелярії теж.

"Ти в сінях підожди, сволоч!"

В хаті зробилося пусто.

Меншиков сів на лаву. Долонями по колінах ударив:

"Який народі"

Плював. Гнилий сопух йому в носі вертів.

"Сморід такий, фу, чорт!"

Зірвався і відчинив входові двері нарозтвір.

Вітер його за голубу ленту термосив.

"У його величества хто?" — спитав нараз чергового офіцера, що навинувсь йому під руку.

"Світлійший князь Дмитро Михайлович Голіцин",— відповів той.

"Довго?"

"Вже годину, як зволили прийти".

"З годину?"...— і Меншиков вирішив не входити до царя. Хай Голіцин сам пріє.

"Коли б його величество спитали, чи я вже тут, відповіси, що князь Меншиков перед годиною приїхав".

"Слухаю вашої світлості".

Офіцер хотів іти.

"Стривай! Є у вас водка і закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай мені зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!"

Вертаючи в хату, почув, як у сінях канцелярист зубами дзвонив.

"Падлєц!"...— і Меншиков знов присів на лаві.

Перед ним поставили піднос. Поспішно випив скору чарку царської анижівки і закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку і на голій дошці спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, і з дубинкою. "Тьфу, чорт!" — Меншиков задумався.

"Коли ти гриб, так лізь у борщ",— вирішив, випиваючи чарку.

А по горілці підніс до уст ківш грітого пива. Пив і поглядав на двері, за котрими цар з Голіцином балакав…

Відчинилися.

Меншиков побачив царя. Не цілого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвірка. Видно було тільки чоботи чорні, юхтові, лосеві штани й зелений, лентою перепоясаний, кафтан. Ґудзики вилискували, як зорі.

Нараз цар зігнувся і переступив поріг.

"Данилич! — крикнув, побачивши свого любимця,— ти тут?"

Меншиков зірвався, мало піднос не перевернув.

"Кріпишся? Кріпись, заслужив. Дай, вип'ємо з тобою по чарці. То ще Мазепина анижівка, славна й вірніша від нього. Як проковтнеш, то не втече, хіба випустиш сам".

Меншиков дивувався, що цар в доброму настрої. Чи не на Голіцині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває.

"Ну, от і бачиш, як цей старий чорт нас з тобою підвів",— почав по хвилині цар.

"Всі вони одного батька діти ті черкаси,— відповів, махаючи рукою світлійший.— Тільки й глядять, щоб каменем відплатити за хліб".

Цар надумувався хвилину, а потім руку поклав Меншикову на рам'я.

"Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не відплачували інакше. Що?"

Сміявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував його.

"Що нового, Данилич?"

"Бунт..."

Меншиков з острахом глянув на царя, чи не піддається від приступові гніву. Але цар не гнівався, лиш далі попивав анижівку.

"Мазепинка",— і мляскав язиком.

"А що нам з Батурином робить?" — спитав нараз.

"У нас з Батурина чоловік",— відповів світлійший.

"Поклич!"

"Гей ти там, сволоч, виходи!" — гукнув Меншиков у сіни.