Казкові пригоди і таємниці (збірка) - Нестайко Всеволод

Проте він щулився не так від страху, як від ніяковості — ніколи ще дівчатка не носили його на руках.

І вони стрибонули. Та так високо, що в Косі і Колька аж залоскотало в животах.

Перестрибнули вони паркан і рушили в путь.

Попереду Енелолик, за ним Уфа, за Уфою Кося, а позаду Колько.

Вибігли вони з рідного лісу, побігли широким полем. Перебігли поле, перепливли річку, знову перебігли поле, подолали гори, ще одне поле і забігли у Чужий Ліс.

Раз у раз їм доводилося зупинятися і чекати Колька. Відставав увесь час Колько. Не міг він так швидко бігти, як зайчик Кося, а тим більше, як інопланетні мавпочки. Ви ж знаєте, їжачки бігають значно повільніше, ніж зайці.

Чужий Ліс був дикий і непривітний. Дерева поламані, на землі трухлявина, непотріб якийсь. Весь час петляти доводиться, оббігати непролазні хащі. Колько, як завжди, відстав одразу.

Зупинились вони. Чекають-чекають, а Колька нема.

Почали гукати — не відгукується.

Захвилювався Кося. Що таке? Побіг назад.

Тільки забіг за кущі, аж раптом хтось накинув на нього щось темне, схопив і кудись потяг. Кося й скрикнути не встиг.

Опам’ятався він лише тоді, як його кинули на холодну землю і стягнули з голови мішок.

Озирнувся Кося й побачив, що лежить поряд зі своїм другом Кольком у якомусь підземеллі.

Між двох смолоскипів сидів знайомий хлопцям шакал Бацила, а навколо танцювали десять таких самих огидних і страшних шакалів.

Танцюючи, вони співали гугнявими голосами:

Раз-два-три-чотири,

Ми — шакали-рекетири!

Раз-два-три-чотири-п’ять,

Дуже любим вимагать,

Щоб давали нам данину —

Всіх набутків половину.

А не будете давати,

Ми вас будем убивати.

Раз-два-три-чотири-п’ять,

Будем-будем убивать!

— Га-га-га! Давні знайомі! — вищирився шакал Бацила. — Ну, тепер ви мене не обдурите. Тепер я не сам. Тепер у мене ціла організація. Організація-шакалізація. Шакальська мафія. Скорочено ШМАФІЯ. Тепер часи організованої злочинності. Отже, начувайтесь. Доведеться вам, любі мої, на цей раз відкуплятися. Га-га-га!..

— Але у нас же нічого нема. Навіть портфеликів, — пролепетав Кося.

— Є! Є! Ото що воно за шестилапі потвори з вами разом бігли?.. Заманите їх, допоможете упіймати — відпустимо. Смачні вони, мабуть. Ми таких ще не куштували. Га-га-га!

Кося й Колько з жахом перезирнулися.

Зрадити Уфу і Енелолика? Нізащо в світі!

Але як їх врятувати? І як самим урятуватися?

Раз шакали-рекетири одразу не захопили мавпочок, значить, не наважуються, бояться. Отже, треба шакалів ще більше налякати.

— Та ви знаєте, хто це такі? — сказав Кося.

— Хто? — скривився Бацила.

— І-но-пла-не-тя-ни! — з притиском вигукнув Кося.

— І не просто, а… Месники інопланетянські! — вигукнув Колько.

— Ага! — підхопив Кося. — Вони карають усіх злодіїв, бандитів…

— І рекетирів, звичайно, — докинув Колько.

Шакали вмить попідбирали хвости і наполохано глянули на свого ватажка.

— Брех-ня! — смикнув головою Бацила. — Ніякі вони не месники. Якби були месники, вони б нас шукали. Бо, крім нас, у Чужому Лісі мститися нікому. А вони бігли бозна-куди як навіжені. Брехня!

— А от і ні! — вигукнув Кося.

— І зовсім не бозна-куди бігли! — вигукнув Колько.

— А до вулкана Петекатепопль!

— Однокласників наших виручати!

Вигукнули це Кося й Колько й одразу лапами роти позатуляли. Але було вже пізно. Недарма кажуть: слово не горобець — вилетить, не впіймаєш!

— Ой! Не можу! Га-га-га! — схопився шакал Бацила за живіт. — Та ви знаєте, хто там живе?

— Хто? — закліпали Кося й Колько. Бо й справді не знали.

— Дракон Жахоб’як. Ми там недавно були, думали поживитися. Ледве ноги винесли. Від тих ваших месників і від вас самих тільки жменька попелу залишиться. Біжіть— біжіть!

Тепер уже Косі й Кольку довелося хвости підібгати (в переносному, звичайно, значенні — бо ж які у зайчиків та їжачків хвости!).

— Неправда! — опам’ятався нарешті Кося.

— Неправда! — підтакнув Колько.

— Можете вірити, можете не вірити! — зневажливо пхикнув Бацила. Хотів ще щось сказати, але не встиг. Бо в цей час…

Розділ 8

Двоє проти десятьох. "Треба йти!"

Бо в цей час до підземелля вскочили Уфа й Енелолик.

— Що тут діється? — закричала Уфа.

— Ви чого їх затримуєте? — закричав Енелолик.

— Відпустіть їх негайно! — вигукнули вони обоє в один голос.

Шакали від несподіванки поприсідали до землі. Та Бацила не розгубився.

— Здобич сама йде в пастку! Шакали! Вперед! — вигукнув він.

І шакали з відчайдушним вищанням кинулися в бій.

Бацила сам у бойову операцію не встрявав. Сховавшись у кутку, він тільки вигукував звідти:

— Давайте! Хапайте! Кусайте!

Організована злочинність тим і відзначається, що керівники, організатори самі нічогісінько не роблять, а тільки командують із затишку.

Проте хоча шакалів було десять, а інопланетянських мавпочок лише двоє, хапати й кусати не виходило ніяк.

Шість лап — це все-таки не чотири. Шакали не звикли битися з шестилапими. Та й справді — як його встежиш? Тільки від двох ухилився, як ще дві тебе за хвоста хапають і на землю швирголяють.

А шакал — це шакал. Геройства в ньому небагато. Як його на землю гепнуто, він з вищанням підхоплюється й тікає.

І незабаром усі шакали розбіглися по кутках і звідти тільки очима блимали.

— Бігом! — Енелолик підхопив Колька, Уфа підхопила Косю. І вони прожогом вискочили з підземелля.

Не опускаючи Косю й Колька, міцно тримаючи їх, Уфа з Енелоликом перебігли весь Чужий Ліс і тільки на узліссі спинилися й сіли перепочити.

На бігу Кося й Колько мовчали, нічого не питали, бо розуміли: коли біжиш, говорити не можна, збивається дихання.

А тепер Кося вигукнув, не приховуючи захоплення:

— Ну, ви ж і молотки! Добре б’єтеся.

— А як ви нас відшукали? — спитав Колько.

— По слідах, — відповів Енелолик. — Правда, не одразу. Якби Місяць не зайшов і можна було з батьками зв’язатися, ми б швидше…

— Стривайте! — вигукнув Кося. — Треба негайно порадитися. Шакал Бацила сказав, що на вулкані Петекатепопль, куди ми йдемо, живе дракон Жахоб’як. Це, мабуть, він захопив наших однокласників! Що робити?

— Треба йти, — рішуче сказала Уфа. — Ви посидьте десь у схованці, а ми…

— Чого це у схованці? — перебив її Колько. — Ми теж…

— Авжеж! — підхопив Кося.

Уфа засміялася:.

— Ти бач, навіть у риму заговорили.

— От і порадились, — усміхнувся Енелолик.

Розділ 9

Петекатепопль

Вони стояли перед височенною горою, з вершини якої раз у раз випахкували вогонь і чорний дим — наче якийсь підземний велетень палив люльку.

Це й був вулкан Петекатепопль.

Позаду лишився важкий шлях, але особливих пригод дорогою не трапилося. І от вони на місці.

— Треба шукати печеру, — сказав Енелолик. — Ви тут посидьте, а я піду в розвідку.

Підніжжя вулкана Петекатепопль було вкрите лісовими хащами. І Енелолик одразу зник з їхніх очей.

Якийсь час вони мовчали.

Бездіяльне мовчання давало змогу придивитися один до одного. І Кося з Кольком уважно розглядали Уфу.

"А вона таки симпатична", — подумав Кося і зиркнув на Колька. Колько усміхнувся. Він подумав те ж саме.

Хлопці хотіли щось сказати, та не довелось. Бо несподівано задвигтіла земля, загуркотіло, блиснуло і…

Розділ 10

У печері

Несподіваний перебіг подій

Зненацька їх огорнула хмара чорного диму, вони перестали будь-що бачити. І тут хтось їх підхопив і кудись поніс.

Коли дим розсіявся і вони оговталися, то побачили, що лежать у величезній печері, стіни якої казково виблискують барвистими дорогоцінними камінцями.

Краса була неймовірна.

Але не ця краса вразила Уфу, Косю й Колька.

А вразило їх те, що посеред печери сиділи вкупочці і дивилися на них Михайлик Ведмеденко, Вірочка Вивірчук, Раїска Мняу та Енелолик. Не лише цілі, живі і неушкоджені. А ще й у прекрасному гуморі, усміхнені й веселі.

— З благополучним прибуттям! Здоровенькі були! — дзвінко вигукнула Раїска Мняу, — А ми вже познайомились. — І вона кивнула на Енелолика.

— І про Уфу все знаємо, — поважно сказав Михайлик Ведмеденко.

Кося й Колько розгублено перезирнулися.

— А… А Жахоб’як? — спитав Кося.

— Та! — махнула лапою Раїска. — Ховається десь. Соромиться.

— Що-о?!

— Ой! Та ви ж нічого не знаєте! — вигукнула Раїска. — Авжеж. Ви ж рятувати нас прибули, сказав Енелолик.

— А що — не треба? — розкрив рота Кося.

Раїска винувато закліпала віями:

— Та спасибі, звичайно, але… Нам нічого не загрожує.

— Як?!

— Розумієте, виявляється, нас викрали тільки для того, щоб ми погралися трохи з Жахоб’яком. Він ще дитина, як ми, і дуже нудиться в самотині. Але такий сором’язливий, що сам не може знайти собі товариства. Ніяковіє. Вважає себе дуже негарним і страшним. Чудило!

— А хто ж вас викрав? — спитав Кося.

— Тато Жахоб’яка. Дракон Вулканович. Він працює у Петекатепоплі кочегаром. Дуже симпатичний дядечко. Хоч і дракон. Вони з породи драконів-вулканонів, що живуть у вулканах і харчуються лише горючим камінням, нічого живого не їдять, у рота не беруть.

— Тю! А ми… І наших інопланетянських гостей підпрягли…

— Ні-ні! Ми ніяких претензій не маємо. Ми з радістю! — вигукнув Енелолик.

— Правда-правда! — підхопила Уфа.

— Нам цікаво знайомитися з вашою планетою, так би мовити, у дії, — усміхнувся Енелолик.

— Ну, раз цікаво, то клич, Раїско, Жахоб’яка швидше! — сказав Кося. — Нічого йому ховатися. Хай подивляться космічні прибульці, які в нас дракони. Та ми й самі ще не бачили.

— Давай клич! — підхопив Колько.

— Жахоб’яче! — загукала Раїска Мняу. — Біжи сюди мерщій! З тобою познайомитися хочуть.

Якусь мить було тихо.

Аж от задвигтіла земля, запахло смаленим і у печері з’явився невеличкий дракончик. У коротких штанцях, у барвистій маєчці з іноземним написом і в сандалях на босу ногу. Очі великі, банькаті. Ніс кирпатий, облуплений. Губи товсті. Але загалом симпатичний і зовсім не страшний. Став оддалік, рота лапою прикриває сором’язливо.

— Здрастуйте! — привітався стиха. — Вибачте, у мене вогонь з рота. Вам, може, неприємно… — І зашарівся, у землю втупившись.

— Та чого там неприємно, — сказав Кося. — Подумаєш! — І перший підійшов знайомитись. А потім і всі по черзі підійшли до Жахоб’яка, потиснули йому лапу, познайомилися.

— Дуже симпатичний! — мовила Уфа. — Жаль, що у нас на планеті нема драконів.

— Зате у нас велетенські жаби є, хвостаті й восьмилапі. Теж симпатичні, — сказав Енелолик.

— Цікаво, — сказав Жахоб’як.