Діти капітана Гранта - Жуль Верн

Побачивши цих потвор, бідолахи зрозуміли - загибель неминуча. На них чекала жахлива смерть - живцем згоріти в огні або потрапити в пащу кайманам. Навіть майор мовив своїм спокійним голосом:

- Мабуть, це й справді вже кінець.

Бувають обставини, коли людина безсила боротися, і розлючені стихії може подолати тільки інша стихія. Гленарван не знав, відкіля чекати порятунку, і розгублено дивився на вогонь та воду, що об’єднались проти них.

Гроза уже вщухала, але в повітрі зібралося чимало насичених електрикою випарів, котрим розряди надали нестримної сили. На південь від омбу потроху утворився величезний конусуватий смерч, немов зітканий з туману, обернений вершечком долі, основою догори; він з’єднував грозові хмари з бурхливими водами. Невдовзі смерч наблизився, кружляючи з дивовижною швидкістю. На своєму шляху він, наче помпа, втягував у себе воду, що здіймалась всередині його велетенським стовпом, а шалений обертовий рух всмоктував усі навколишні повітряні течії.

За якусь хвилину величезний смерч налетів на омбу й вкрив його згори донизу. Дерево струсонуло аж до самого кореня. Гленарванові здалося, ніби то каймани кинулись на омбу й своїми могутніми щелепами видерли його з корінням із землі. Він і його товариші, що вхопились один за одного, відчули, як дуже дерево поступається натискові й хилиться. Палаюче гілля з пронизливим сичанням занурилось у воду, яка вирувала навкруг. Все це сталося в одну мить. Смерч уже помчав далі, несучи кудись-інде свою страшну руйнівну силу, збурюючи дорогою воду озера, немов спустошуючи його до дна.

Повалене у хвилі омбу попливло, здавшись на волю течії й вітру. Каймани кинулись урозтіч, тільки один видерся по корінню і, роззявивши пащу, наблизився до людей. Але Мюльреді схопив грубезну обгорілу гілляку й дужим ударом переломив йому хребець. Кайман шкереберть полетів униз, шалено забив по воді хвостом і щез у скаженому вирі.

Врятувавшись від прожерливих плазунів, мандрівники перебрались на завітряний бік омбу, а ураган, роздмухуючи на ньому полум’я, що надималось шарлатовими вітрилами, гнав його в нічній пітьмі, неначе охоплений вогнем брандер. 52

Розділ XXVI
АТЛАНТИЧНИЙ ОКЕАН

Омбу пливло безмежним озером уже години зо дві, а твердої землі досі не було видно. Полум’я, котре жерло дерево, потроху згасло. Головна небезпека цієї жахливої подорожі минулася. Майор зауважив, що ніякого дива не буде, коли вони врятуються.

Течія, не міняючи напрямку, так само струміла з південного заходу на північний схід. Непроглядна темрява, яку ледь прорізували вряди-годи запізнілі спалахи, немов ще погустішала, і Паганель марно силкувався щось розгледіти на обрії. Сіялась дрібнесенька мжичка, здіймаючись під вітром, мов курява, і набубнявілі хмари, опадаючи, розходились легкими пасмами в високому небі.

Бурхливі потоки мчали омбу так швидко, немов на ньому потай діяв схований під корою могутній двигун. Здавалось, воно плистиме отак нескінченно довго. Врешті близько третьої години ранку, майор зауважив, ніби коріння подеколи черкає дно. Том Остін старанно обмацав довгою гіллякою дно озера й упевнився: воно піднімається. Справді, збігло ще хвилин двадцять, й омбу, раптом на щось наштовхнувшись, враз зупинилось.

- Земля! Земля! - голосно закричав Паганель.

Кінці обпаленого віття торкнулись якогось горбка. Ніколи, мабуть, мореплавці не раділи так з того, що наразились на мілину: вони-бо прибули до сподіваної гавані. Вже Вільсон та Роберт вистрибнули на твердий грунт і радісно вигукували: «Перемога!», коли раптом почувся дуже знайомий посвист, потім - швидке, легке тупотіння коня, й висока постать індіанця вирізнилась у нічному мороці.

- Талькаве! - закричав Роберт.

- Талькаве! - підхопили всі.

- Amigos! 53 - відгукнувся патагонець.

Він очікував своїх друзів там, куди повинна була прибити їх течія, так само як прибила сюди і його. Індіанець підняв Роберта й міцно пригорнув, за ним настала черга Паганеля. Гленарван, майор і матроси, щасливі знову зустріти свого вірного проводиря, міцно тиснули йому руки. По тому Талькав одвів їх до повітки якоїсь покинутої естансії, де вже палахкотіло багаття і смажились соковиті скибки дичини. Мандрівники гаразд обігрілися й миттю знищили до останньої ріски печеню. Коли вони трохи спочили й отямилися, жоден із них не міг збагнути, як він залишився живий, врятувавшись од стількох страшних небезпек - води, вогню й грізних аргентінських кайманів.

Талькав розповів Паганелеві свої пригоди, зазначивши, що порятунком він цілком завдячує своїй відважній Тауці. А Паганель розказав про нове тлумачення документа й спробував пояснити своєму співбесідникові, які великі надії він на це покладає. Чи ж зрозумів індіанець вигадливі припущення вченого? Навряд, але він бачив, що його друзі щасливі й окрилені надією, і цього йому було досить.

Хоробрі мандрівники після цілої днини «відпочинку» на омбу, певна річ, прагли якнайскоріше податися знову в путь. О восьмій годині ранку вони вже ладналися в дорогу: їх закинуло так далеко від естансій і саладеро, що годі було й мріяти роздобути будь-які засоби пересування. Отже доводилось іти пішки. Власне, йшлося про якихось сорок миль, до того ж і Таука могла стати в пригоді; потомлені пішохідці - один або й двійко - вряди-годи їхали б верхи. За тридцять шість годин мандрівники сподівалися добратися до побережжя Атлантичного океану.

Час було рушати, і провідник зі своїми супутниками, залишивши позад себе величезну затоплену водою низину, попрямували степом, що трохи піднімався вгору. Знову слався навколо одноманітний аргентінський краєвид; невеличкі гайки, посаджені європейцями, здіймались подекуди понад пасовищами, що траплялись, правда, так само зрідка, як і в околицях Сьєрра-Танділь і Сьєрра-Тапалькем; тубільні ж дерева росли тільки на узміжках прерій і поблизу мису Коррієнтес.

Так минув цей день. Назавтра, миль за п’ятнадцять до узбережжя, мандрівники відчули близькість океану. Віразон - вітер, що дме з моря в другу половину дня й ночі, хилив додолу високі трави. На пісній землі росли обрідні лісочки, невисокі деревисті мімози, чагарі акації й кущики курра-маммеля. Лагуни з солонуватою водою блищали, наче скалки розбитого скла, і змушували накладати шляху, бо доводилось щоразу їх обминати. Мандрівники піддали ходу, аби прибути за дня до озера Саладо при березі Атлантичного океану; правду кажучи, вони добре-таки притомились, поки дістались увечері до піщаних дюн двадцять туазів заввишки, що відгороджували пінисте узмор’я. Згодом почулося протяжне рокотання прибою.

- Океан! - вигукнув Паганель.

- Так, океан! - ствердив Талькав.

І пішоходці, які, здавалось,