Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
те, що я співала італійською... Важко... Всі партії вчила італійською... Зрештою, італійська така прекрасна мова...
— Безумовно... Крім того, так невимовно трактована. Але все-таки наша польська таки прекрасна...
Тільки вчорашня "Манон" задумана, не чує. Виправдовую львівську публіку.
— Бачите... В цьому сезоні ми мали вже стільки італій-щини: Діані, Бел Сорел, Джіральдоні...
Але панна Соломія не відчуває себе нітрохи збентеженою.
— Щоправда... "Графиню" пані співає польською?
— Але ж так...
Згадавши "Графиню", позавчорашня "Манон" прибирає позу.
Сигетинський писав після прем'єри, що такої "Графині" Варшава не мала і мати вже не буде. А от Львів її має.г
Пан Сигетинський ризикував тоді висловом, що "панна Саломея є в тій ролі такою великою співачкою, що попросту перестає вже бути співачкою!.."
Тепер це повинно перевіритися в міському театрі.
— Пані повернулася тепер просто з Неаполя?
— Власне...
— Мала цілу серію овацій, квітів, безліч шарфів?..
— Квіти в таких випадках обов'язкові,— додає меланхолійним тоном сьогоднішня "Графиня" і раптом міняє тему розмови.
— Як подобається абату Перозі у Львові?— питає.
— Якнайбільше...
Суботня "Дочка кардинала" знаходить то натуральним. Сама дуже захоплюється творчістю автора "Мойсея". В Неаполі сама особисто співала в ораторії "Голос Марії". В неділю збирається на його концерт...
Говорить це все досить виразно, майстерно скриваючи ту повінь темпераменту, який з такою дистинкцією розливає на сцені... Розумію. Темперамент то є річ не до щоденного приватного вжитку. Говорить тим низьким білим акцентом, щоб, в усякому разі, не зробити і сліду на своєму прекрасному розспіваному голосі..."
Соломія зрозуміла, що тут вона так само не зможе спокійно працювати. Ось уривок з її листа: "...Кажу Вам, хто хоче спокійно працювати, той мусить втекти за десяту границю... Скажу Вам правду, що скільки раз приїду в Галі-лею, то так страшно мені все, що там діється і робиться, разить і болить..." Потім, пригадавши, може, поїздки в Петербург та Італію, продовжує: "Люди тут живуть нормально, і мені здається, що і я не без глузду, а там, у нас, все чомусь, як у хворобі..."
Соломія Крушельницька починає розуміти, що буде змушена покинути Львів так само, як і Варшаву... У квітні вона дає концерт у філармонії. Грошовий збір призначає для будівництва українського театру. Вона також вирішує купити дім в Італії, у Віареджо. До Галичини приїздитиме щороку на гастролі по містах і селах, так як завжди...
Соломія влаштовує родинні справи, передає дім під опіку Юзиного чоловіка Бандровського.
У сестер так само клопоти...
Нуся, яка мала прекрасний голос, почала відвідувати музичну школу — вчитися співати. Емілія і Марія, захоплюючися театром, повинні поки що хазяйнувати в хаті. На прощання Соломія, певне, в інтернаціональнім пориві, на зло недругам, останнім спектаклем вибирає Монюшкову "Гальку" і виїжджає зі Львова... Гадаючи, що назавжди.
Сумна на цей раз залишала Соломія свою землю, вона прийняла рішення "здалека жити з ідеалом наших пісень, що розкіш на душу розливають".
Тяжкий Соломіїн настрій погіршували родинні справи. Останнім часом їй здавалося, що у своїх рідних вона не бачить серйозного ставлення до життя. Не відчувала вона в них зацікавленості в пошуках власних доріг. Найбільш їх задовольняло... вони хотіли б бути біля неї.
Вірний Павлик і тут допомагає. Вже кілька років мешкає він у Львові і часто відвідує її рідних. Постійно сповіщає Соломію, що діється в домі, допомагає виховувати і навчати менших дітей. Соломія не ставиться до них поблажливо, і м'якосердий Павлик намагається їх захищати. Так, він обережно пише їй, що Володя не знає, де йому вчитися, чи у Львові, чи у Відні, Нуся трохи кашляє, і їй потрібне море.
Соломія, яка вся віддається своєму мистецтву, своїй праці, нервує, коли її відривають по дрібницях. Дякуючи Павликові за те, що він піклується її родиною, вона пише йому листа, абсолютно незвичного для неї з двох поглядів. Перш за все він великий, на восьми аркушах, по-друге — це єдиний лист із тих, що дійшли до нас, де вона дозволяє собі говорити з Павликом про свої особисті справи і справи своєї родини.
Лист вартий того, щоб навести значну частину його: "Хотя жодне мені з дому нічого не згадує в листах про Нусин кашель і біль горла та грудей, однак подискутую з Вами, бо Ви, певно, переконані в тім, що пишете і радите. Місяць з горою тому я бачила Нусю і залишила її зовсім здорову, значить, вона простудилася, коли кашляє, а то знов не є щось таке страшне. Пам'ятаю, що раз під час подорожі морем з Трієсту я так замерзла, що цілий місяць квенькала, а потім, відпочивши і не співаючи,— пройшло. Якби я навіть могла взяти Нусю до себе, то тепер це неможливо, бо я тут не маю хати і сама сиджу як на попасі з куфрами нерозпакованими в готелі, в одній кімнаті. Завтра їду до Флоренції вислати пам'ятник для татунця, звідти знов на кілька днів до Монсуммано, потім до Парижа по костюми, кажу Вам це для того, щоб Ви зрозуміли, що коли б навіть не те все, то бути тут Нусі зараз нема і найменшого сенсу, в найгарячіший час, спека, що втриматися не можна.
Щодо морального боку, товариства і т. д., то також не було б ідеально власне в таких обставинах.
Це зовсім різні речі, мешкати в своїй хаті, де все упорядковане і спокійно, ніж в готелях. Як їм напишу і Вам прошу дорадити, щоб, незважаючи на кінець музичного курсу, якщо кашель не пройде, Нуся зараз же їхала до Грибова, власне, там знамените гірське повітря, і не гостре, купіль приємна, ну й опіка як нігде. Я сама пару раз по блідниці віджила там. Важне і те, що Бандровська добра жінка і практична, порядок в неї дома і вільно. Якби не мій фах, який мене тут тримає, поїхала б радо до Грибова на вакації.
Щодо Влодзя, то я його дуже розумію, йому хотілось би рушитися трохи з місця, подивитися інші краї і людей, але чи можна те все робити, що фантазія каже?
Може, й то коли наступить, коли я десь стану на стале, як було у Варшаві, коли Влодзьо приїхав.
Тепер звиваю там хату, тут не маю пристановку, видатки на утримання моїх ростуть, в Італії заробляю мало, а вони сюди їхати раді б. Скажіть самі, чи то має сенс побільшувати мої видатки без конечної потреби?
От чого б я хотіла, то побачити Влодзю більш занятим обов'язками, більше придатного до позитивної роботи, щоб заробити собі хліб насущний, просто, спокійно, а решта сама прийде і всякі приємності ще більше оцінить. Там всякі сантименти і амбіції краще пускати плазом, а братися до роботи, то є здорово. Я знаю, що можна осягнути працею, без великого вишукування і розбирання психологічних особливостей. Ви кажете, що йому потрібно інтимно поговорити зі мною. Даруйте, що не погоджуся з Вами, але що це він може мати за такі важливі думки, коли він сам не знає, чого хоче? Чи то така велика філософія — сказати старшій сестрі, котра фактами оказує і інтере-сується, чого б він хотів, чи... може, щось інакше? Хоча я не педагог, але знаю людей і світ, і здається мені, що де б чоловік не вчився і що б не робив, то таки в самому собі носить свою вартість, тому і вважаю за неважливе, де б, наприклад, Влодзя вчився — у Відні або в Львові. Він вважає те за відмову з моєї сторони, що не поїхав до Відня, де своїм чином кошт був би великий, і вже не пише мені нічого про себе і про науку. То все дитинство і промине, але є в його характері якась риса фальшивої амбіції і приводить до того, що він часто не в згоді сам з собою. Йому б потрібна була якась література хороша, весела навіть. По закінченні університету раджу йому цілий рік посвятити навчанню співу (бо в грунті речі він за тим упадає і тоді сам побачить, що має робити). Я зараз гадаю за конечне, щоб він займався музикою, бо мистецтво знаменито діє на такий перехідний стан душі. Ви його підтримуйте в тім, якщо можете. І він нехай їде до Грибова на зелену пашу, тим більш, що Бандровська так щиро його запрошувала і що він власне цілком здоровий по жовтачці.
Я в тім дусі буду до них писати (вже писала), але Вам те все подаю до відома, бо певна, що, подумавши, скажете, що, помимо багатьох дурниць на перший погляд, є досить доброго в моїм практичнім розумінні.
Вибачайте, що розбалакалася, але то зі мною рідко трапляється.
Можливо, що буду в Кракові на другий місяць, от і заїхала б до Грибова. Може, і з Вами побачуся там?
Я вчуся всякого. Читала нову історію про Савонаролу, де ціла історія Флоренції з подіями і мистецтвом видна, як на долоні..."
Флоренція вразила її суворим генієм Мікеланджело і дивною галереєю Уффіці, яка воістину була галереєю шедеврів. Соломія відчула це в першому ж залі: Дуччо, Джотто, Боттічеллі... Півгодини вона простояла перед картинами Боттічеллі "Алегорія весни" і "Народження Венери". Майже фізично відчувала дихання весни, кружіння яблуневого цвіту, запах моря, легкість і чистоту...
З сумним флером очі Венери, звивні гнучкі лінії її тіла, цнотливий жест...
Від Віареджо до Флоренції вісімдесят кілометрів. Соломія часто буває тут, добуваючи натхнення біля лоджії Ланца з її дивно білими скульптурами, біля ще тремтячого меча "Персея"— Бенвенуто Челліні, біля Давида — Мікеланджело.
Мікеланджело займає своєрідне місце в системі духовних цінностей Соломії Крушельницької.
Якби її ставлення до нього мало емоційне забарвлення, вона могла б стверджувати, що любить його. Але в слові "любов" їй чулося відчуження, тим часом коли світ, відтворюваний його мистецтвом, цілком збігався з тим, що сприймав і її зір.
В капелі Медічі алегоричні фігури здавалися складниками її душі. Ясний, гнівливий день — розум; сліпий, розімлілий ранок — почуття; тьмяність ночі нагадувала про потаємний рух інтуїції, і тихий безборонний вечір — це стан її душі, коли вона дізналася про смерть батька.
І Болонья вабила її — бо там був Мойсей. Вона читала про різне трактування цього образу. Але для неї — це зріле тіло, ці сильні руки, розумний розгніваний погляд,— належали ошуканому пророкові, голову якого замість осяйного проміння вінчали цапові роги. Ошуканий пророк — ось де була трагедія віри!
Розділ II
АРТУРО ТОСКАНІНІ. Через якийсь час Соломія таки забирає найменшу Нусю до себе в Італію.
