Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Вона досить часто бувала в Парижі й раніше. Приїздила, щоб простудіювати французьку оперу, щоб замовити собі у Пуаре театральні костюми, відвідати музеї.
Особливо вона любила французьких імпресіоністів, вважаючи їх революціонерами живопису. Зробивши щодення, жест, якийсь мент предметом свого зображення, вони відкривали новий світ. Особливо був їй близький Вламінк. Його картини нагадували їй Україну. Колись на вулиці Лаффіт вона купила кілька його полотен.
Соломії імпонував мистецький Париж, Париж роботящий. Його вулиці, де в кінці минулого століття люди перебували, більше ніж у квартирах, Сену, Нотр-Дам, цвинтарі, що нагадували музеї. Париж легко було любити — перемогти в Парижі було дуже важко. Двадцять чотири театри працювали там щовечора, і один із них був відданий Соломії — театр "Національ дель Опера".
Газети сповістили, що 17 травня 1902 року почне свої гастролі провідна співачка "театрів Санкт-Петербурга і Варшави". Газета "Figaro" називає її в анонсах "великою російською артисткою". Перший вечір вона мала співати партію Ельзи в "Лоенгріні", до речі, не дуже любимому парижанами; її партнером мав бути Ян Решке, знаменитий співак і добрий знайомий Соломії ще з Відня.
І от цей вечір настав. Яка вона була чарівна, геніальна того вечора. І публіка це зауважила.
У Варшаві з'явилося кілька заміток про виступи Крушельницької в Парижі, в яких між іншим писалося: "В Паризькій опері учора співали "Лоенгріна" так, як не Часто співають цю оперу. Ельзою була Соломія Крушельницька, Лоенгріном — Ян Решке... Крушельницьку прийняли з нечуваним ентузіазмом, вітаючи кожну відому сцену, особливо балконову.
На коридорі, в антрактах був єдиний великий гімн похвали, але треба признати, що Ельза Крушельницької була просто натхненною постаттю, вирізьбленою в кожнім порусі з незрівнянною артистичністю.
Решке — Лоенгрін в останнім акті пройняв, зрушив, повів, розмріяв слухачів у якийсь казковий світ: повість про Грааль і пісня до лебедя були архіділом почуття, мистецтвом, викладеним коштовностями ніжності і натхнення.
П. Крушельницька в той вечір здобула собі Париж, а п. Решке додав ще один листочок до своєї світової слави. Критики з ентузіазмом і дивною одностайністю прийняли польську співачку".
Вони вперто називають її "польською співачкою", але байдуже! Соломія вибула з тої чужої для неї гри.
На загальну вимогу парижан Крушельницька і Решке співали "Лоенгріна" три вечори підряд.
Портрети Соломії вміщують паризькі журнали, а театрально-мистецький журнал "Ревю д'Арт Драматік" надрукував її портрет в ролі Аїди у виконанні одного з кращих ілюстраторів того часу С. Леві. У ньому була вміщена стаття про співачку. Рецензент підкреслює величезні акторські здібності Соломії і закінчує словами: "Як правдивий творчий талант, вона живе життям героїнь, яких відображає... Незрівнянна, обдарована величезним голосом, є, безперечно, одною з найбільших артисток сучасної доби".
Звістка про небувалий успіх Соломії Крушельницької в Парижі швидко розлетілася в артистичному світі, і Неаполь — це місто співу, де половина публіки більшість опер знає напам'ять, шле їй запрошення без жодних торгів, як сповіщає "Ле журналь де Наплес". Соломія приїжджає до Неаполя. Сімнадцятого січня 1903 року повинні початися її гастролі в прославленому театрі "Сан Карло", а за тиждень вона раптом отримує з дому картку з чорними берегами... її татунцьо помер...
Чи можна знайти слова, щоб передати безмежжя тієї прірви, яка відкрилася перед нею і називалася визначеністю людської долі? Чи можна визначити міру її горя?
Вона не змогла поїхати... Ніколи більше не торкнеться рукою його руки, ніколи не побачить його сивої голови.
Через два тижні вона пише з Неаполя, де була на гастролях, до близького знайомого: "Ви цілком вірно вгадали причину мого мовчання — глибокий сум, що охопив мене. Адже два тижні тому помер мій любий батько. В його особі я втратила ідеальну людину, вірного друга і, нарешті, безмежно близьку й дорогу мені душу.
Тепер ви розумієте, скільки мені довелося вистраждати і як я страждаю зараз. Були потрібні уся моя сила волі й енергія, щоб швидко прибути туди, куди мене кличе обов'язок. Щоденною працею в нових для мене місцях намагаюся підбадьорити себе, подолати розпач і журбу.
Я задоволена тим, що перебуваю тут і дебютую в "Аїді". На першій репетиції з оркестром мене нагороджували оплесками..."
Соломія не може порушити контракт,— але для свого першого виступу вибирає оперу Верді "Аїда". Оперу, де сила любові до батька часом домінувала у героїні над усіма почуттями. Царівна, яка стала рабинею. Чи часом не так трактувала вона свої стосунки з улюбленим мистецтвом?
Хіба не вважала вона себе дочкою приниженого і пригнобленого народу? Хіба була байдужою до його ворогів1? І хіба не стояла між звичним: "жити, як усі люди" і високою жертовністю свого прагнення "бути для людей". У ній самій було щось від Аїди.
Перед неаполітанською публікою Крушельницька співала Аїду на честь світлої пам'яті свого батька.
Публіка прийняла артистку з захопленням. Газети "Дон Марціо", "Іль пунгульо" писали: "Безконечні оплески... Крушельницька — артистка ніжна, багата почуттям і досвідом. Нехтуючи академічними прийомами, вона вносить на сцену рідкісний добрий смак в розкритті характеру... Гарна руська артистка..."
Справді, вже в перших двох діях співачка викликала подив публіки. Сміло відкинувши стереотипний, театрально-традиційний спосіб трактування цього образу, вона створила глибокий, реалістичний тип дочки ефіопського царя. Це особливо захопило тих, хто розумівся на мистецтві, примусило їх напружено слідкувати за артисткою протягом усієї опери. Щодо голосу, то всі зійшлися на тому, що "голос Крушельницької є один з найкращих, які коли-небудь чулися: теплий, сильний, звучний, дзвінкий на всіх регістрах. Вона співає натхненно, з запалом".
Закінчивши гастролі в Неаполі, Соломія приймає запрошення міського театру у Львові і в квітні 1903 року прибуває на батьківщину. Перш за все тому, що осиротіла родина потребує її допомоги і ради...
Терміново Соломія виїжджає на Тернопільщину. Вона перший раз за все життя відчуває глибоку втому. Не стало татунця, заради якого завжди хотілося бути більшою, вар-тіснішою. Тато, який не взяв на себе гріха занапастити власну дитину... Ми знаємо про смерть, намагаємося іноді вирахувати її прихід, але вона з'являється, як завжди, невчасно, нагально...
У Білій зібралася вся розгублена родина, чекали на Соломин приїзд...
Вона зайшла до хати і зрозуміла безповоротність часу...
— Бідні ви мої сиротята!— тільки й сказала, але не заплакала. Віднині всі сімейні справи лягли на її плечі.
Вирішили переїжджати до Львова. Соломія мала вертати до Львівського театру. Іншого виходу поки що не було. Купили дім на Францішканській (тепер вул. Чернишев* ського, № 23). Другий поверх мав дві кімнати для Соломії, там же була кімната її матері. Після смерті старшого синавона підупала в здоров'ї, а тепер, зі смертю чоловіка, здавалося, саме життя покинуло її. От тільки найменший, Володимир, ще турбував зболіле серце... Соломія все розуміла і воліла створити бодай мінімальні умови для нормального життя родини.
Старанно і спокійно стала вона до праці. Знов відповідальність за інших надавала їй сил і снаги, бо, по правді, Львів мало змінив своє ставлення до молодої співачки з часів її перших гастролей. Павліковський , на той час директор нового Львівського театру, який відкрили в 1900 році, добивався для неї якнайкращих умов. Він дорожив репутацією свого театру і, попри всі плітки з Варшави, намагався тримати марку театру для всіх... Але чого варта ідея "театру для всіх", на відкритті якого присутні тільки обрані", як влучно писала у своєму театральному огляді Г. Запольська. Павліковський міг дуже мало — відчуваючи неприязний тиск з боку панівної верхівки, від якої залежав і його театр. Отже, він був безсилим загасити вогнище, яке знов почали розкладати навколо Соломії.
Після перших виступів Соломії на сцені нової Львівської опери статті, що з'явилися в польських газетах, навіть ті, що визнавали досягнення артистки, витримувалися приблизно в такому тоні: "По кількалітній відсутності у Львові, під час якої збирала лаври і діаманти на першорядних сценах, п. Крушельницька завітала в мури майже рідного їй міста, оскільки, власне, тут прийшла до неї думка присвятити своє життя сценічній кар'єрі і тут вона зробила на тій дорозі свої перші кроки. Зовнішньо зовсім не змінилася, навпаки, додалося їй ще багато кращого. Крім легкого тремоло, але тільки в найвищих тонах, яке до найкращих на-бутків співачки віднести не можна, її драматичне сопрано, яким у теперішній час володіє з надзвичайною свободою і успіхом, набуло надзвичайної сили, що дозволяє їй домінувати над сильнішим навіть оркестром.
Ліричні місця менш відповідають героїчній індивідуальності п. Крушельницької, майстру гри і поз, але сцени драматичні відтворює з незрівнянним вогнем і силою, просто захоплюючою слухачів".
Минуло кілька місяців, і продовження варшавської історії розгорілося з новою силою. Почалося знову з газетного фейлетону. Ми дозволимо собі навести і цей фейлетон, не для того, щоб знудити читача, а для того, щоб уся несправедливість постала перед читачем у повній силі, бо, на щастя,через 75 років по тому її видно дуже добре. Фейлетон' називався "У..."Графині". В дужках: візит, а не інтерв'ю.
"Позавчорашня захоплююча "Манон" до побачення на вул. Францішканській. Мешкає там з родиною. Кам'яницю впізнати легко, один з балконів майже весь обвішаний букетами, вінками, шарфами...
Море висячих квітів...
Довга, дуже довга хвилина чекання, як на зірку, то пристало, нарешті показується вона сама.
На щодень, здається, не має наміру виблискувати. У Варшаві, де вона співала чотири сезони підряд, загальною думкою було, що Соломія Крушельницька, божище критика Сигетинського і напівбогиня міста Сирени, завжди була великою артисткою і ніколи "акторкою".
Екстер'єр панни Саломеї повністю те підтверджує. Чорний не казковий ліф, на ньому ще тепла сизонова "жу-авка" з аплікаціями, міна обличчя клиново намальованого, ніби змучена позавчорашніми тріумфами, тільки очі, великі, прекрасні, меланхолійні очі Роксолани, біля ніг якої колінкував у захваті султан...
Питає про враження у публіки, це її цікавить:
— Але ж величезне, повне захоплення, натурального ентузіазму, заслуженого...
— То вже добре...
— Тільки італійська, може...
— Ах...
