Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Я знаю лише патрійські каменоломні. З самого дитинства і до сьогодні здобував каміння для патрійських храмів. Я грішний перед Господом нашим Христом, бо з каміння, видобутого цими ось руками, — він виставив вперед великі буграсті долоні, — витесували імператорських бовванів, ідолів. Я грішний перед Господом, бо намислював у своєму лихому серці убивство наглядача, який мене люто бив...
— Прости йому, — почулися голоси.
— Я прощаю йому щирим серцем, — відповів юнак, — я молитимуся за нього...
Він продовжив свою розповідь. Вона була короткою і страшною. Розповідь людини, якої не було, людини-знаряддя, досі безсловесної і бездушної. "Бо, — як повсякчас розпатякував Кілар, розвалившись на пуховиках у триклінії перед знатними гостями, — у рабів душі не може бути... "
Потім у коло вступила жінка, колишня рабиня, вільновідпущениця, як зрозуміла Орися, і, захлинаючись сльозами, почала повість про те, як, бувши наложницею багатого виноградаря, на своє лихо породила дитину у день смерти якогось римського вінценосця. Вона навіть не знає імені того, за кого в знак трауру її дочка була викинута на смітник і там померла від холоду і голоду. Їй навіть поховати не дозволили дочку. Вона голосила! Вона голосила на все селище, а задоволений її господар — батько дитини — зумисне повідчиняв усі двері, аби похизуватися перед односельцями, як побиваються в його домі за імператорською особою, як люблять у його домі римлян...
Сивоголовий каліка, колишній гладіатор, нині мешканець патрійських смітників, глухо стугонів перестудженим голосом, як примусили його битися в амфітеатрі з власним сином. Публіка реготала, гриміли труби, злітали нагаї, і син упав першим, син не став битися з батьком, він упав!, упав раніше за нього, й усі, хто був в амфітеатрі, показали великими пальцями долі. "Убий його! — кричали. — Убий його, лінюха! Убий!.."
Якийсь вочевидь високородний вельможа, опустивши голову перед Апостолом Андрієм, тяжко каявся у тому, що був жорстокосердним, що через власну лютість втратив кохану дружину, котра перерізала собі вени рук у жарко натопленій купальні... А всі довкола дивилися на нього добрими, співчутливими очима, в яких не було осуду, лише жалість і прощення. І самовидець Христа шепотів слова відпущення гріхів... І глухо гуготів натовп: "Простіть їм... Прости йому... Прости... "
Раби і вельможі, блудниці і селянки, маєстатичні господарі і купці, воїни і жебраки... Римляни, греки, фінікійці, крітяни, ефіопи, халдеї... Що їх поєднувало? Яка сила могла їх звести разом? Згусток Ойкумени, безладно викинутий до підніжжя патрійської скелі, звідкіля витікає прозорий маленький потічок і на якій руками тільки-но охрещеного каменотеса викарбуваний летючий знак риби.
Вона випливає!
З людських океанів, морів і рік, замулених джерелець душ, вона оживає, тріпотить могутніми золотими плавниками, лине у світ: за мною, за мною, за мною!
Безодня людського горя і страждань раптом відкрилася перед Орисею. Її лихо було великим, та не більшим, аніж у багатьох з цих людей, котрі долаючи сумніви і страх, наражаючись на небезпеку, прибули поночі до цього потайного місця біля славетного пелопоннеського міста Патри, аби простягнути руки до сяйного лика воскреслого Христа. Ні, її горе було не більшим.
Орися схлипувала, Анна лагідно підтримувала її під лікоть і молилася. Над ними світили великі чисті зорі, але вдалині глухо гуркотів грім. Орися обережно відвела руку своєї рятівниці і ступила в круг...
— Я рожденна вільною у далекій україні Венедії. У граді хліба і сонця... — Їй важко дававалася розповідь про свої митарства на чужині. Але щось сильніше за неї поставило її у середину цього дивного людського звою і примусило простягнути руки д'горі. Вона виплакувала перед чужими їй людьми своє горьове життя, свій ґлум і приниження, бунт і незбутні сподівання, а ті співчутливо її слухали, як слухали доти усіх, хто шукав розради і допомоги у Господа...
Після обряду хрещення новонавернених Апостол коротко поговорив з нею.
— Вони живі, — сказав він Орисі. — Вони покинули своє поселення і повернули від Борисфену у ліси. Твій народ пішов на нові місця і поніс з собою ім'я Христа. Сподівайся, дочко... Ти також повернешся до свого племені, тебе не забули, тебе там чекають.
— Чекають... — схитнулася жінка. — Це неможливо... Апостол дивився на неї печаловито і мудро. Він хотів їй
сказати, що немарним було її життя у цьому чужому для неї світі, що Господь торує дорогу для обраних не завжди легку, але й воздає неземними, великими дарами. Втім, у свій час цій згорьованій жінці усе відкриється. То ж чи варто йому передчасі смикати завісу прийдешнього і доконечного?
Ясним, світлим зором він перелетів через неймовірні розстані часу і земного простору. Запахло медами і молоком, солодким духом хліба, щемливим ґелготанням білоперої пташини, голосами далекого і такого близького йому народу. Що се? Як се? Орися побачила, почула. Вона летіла серед зоряних клечальних вервиць журавлів, які поверталися додому, і могутні крила шуміли за спиною. І ця ніч, котра уже минала, і небеса, розхитані ясно-зеленими кипарисами, і вогка земля, що легко несла її на собі, і богомольці, що, скрадаючись від пильних зорів центуріонів, прошкували назад до міста, до потайного входу, — все це стало для Орисі лише видимою оболонкою, котра приховувала зовсім інше осердя. Вона згадувала свої безкінечні змагання з купчиком, Кіларом, Каракалою. Їй стало їх шкода, і вона раптом таки пожаліла цих людей просвітленою жіночою жалістю. Вона поверталася назад до міста, не відаючи, що її там чекає, Анна просила її пригнутися, аби не впасти в око стражникам. Все це було пусте. Вона навіть скинула каптур з голови, йшла, випроставшись, розправивши плечі. Вона перестала боятися.
Анна хотіла її переправити до своєї вілли — родинного спадку. Вілла була недалеко од міста, але туди рідко навідувалися стражники — все ж володіння дружини намісника римського імператора Язона. У безпеці там і переховувалося чимало християн від переслідувань, котрі ставали все нещаднішими. Орися спершу була погодилася: вибирати їй таки не було з чого. Але коли побачила Апостола Андрія, який в оточенні своїх учнів прошкував до міських мурів, нараз вирішила, що повинна бути в місті. Так і сказала. Анна стривожилася:
— Не можеш ти повернутися до Патр. Кілон подав скаргу в префектуру, і мій чоловік вимагає від мене повернення рабині господарю. Доки ти лежала безпомічною, флотоводець ще якось терпів, але зараз і на мене, й на тебе обрушиться уся сила римських законів. Чи знаєш ти, що у Імперії можуть потягнути навіть корову до суду, а не те що рабиню.
— Не тривожся, сестро, — Орися заспокійливо усміхнулася. — Я і не збираюся ховатися від Кілона. Я повернуся назад.
— Навіщо?
— Якщо я зникну, Кілон засіче до смерті канчуками усіх охоронців і всіх прислужниць.
— Але ж ти...
— А я його тепер не боюся. Він мене не зачепить. Анна думала, ще більш похмурніла:
— Знаєш, сестро, він не буде чинити розбій у своєму палаці, поки достеменно знатиме, що ти під охороною августійшого намісника. Поки він має клопіт з судниками, магістратом. Поки улещує мого чоловіка... Для нього це розвага. Ти зараз повернешся до мене. І будеш жити, як і жила.
— Повір, Анно, тепер він уже нічого зі мною не може вчинити. У мене — охоронець сильніший за це військо, ці мури, ці кораблі...
Анна не перечила. Пильно дивилася у вічі, згідно підтакувала, та все ж вирішила:
— Ти повертаєшся до мене. Час ще є...
Глава 6
ВЕРШНИК НА ДЕРЖАВНОМУ КОНІ
Язон довго витримував характер. За інших обставин він би притьма розлучився з Анною. Не те, щоб вона йому не подобалася, якийсь чар достеменно був у цій безплотній чудернацькій істоті. Вона могла приборкати його гнів легким посмикуванням губ, сумовитою усмішкою, змахом руки. Чи ж раз бувало: лютує на патрійських канцеляристів чи прохачів, які цілими днями товчуться у передпокоях його царственої базиліки, уже і нагайка в руці, й жорстокий наказ наготовлений, та ще не ословлений, скипає на губах чорною піною, аж тут шелестіння рожевої туніки, тягнуться до нього голубі, аж прозорі руки, — не руки — стебла голубого кипариса, він аж терпне, дослухаючись — зелено, прохолодно, тихо. І випадає у інший світ, де немає пекоти, вічної спраги володарювання, легка рука лягає на спечні од люті губи: прости їм, мій муже! прости...( він іншого чекає — "любий", "коханий" — ось воно зараз злетить, ось воно поруч, не сполохай, чекай, ще мить...). Мить не настає ніколи. Дочка простого виноградаря, хоч і не жебрака, так, середньої руки землекопа, скатувала його, римського патриція, вершника на державному коні, гультіпаки замолоду, красу і цвіт Палантина, манливою чистотою душі і тіла. Тіло пахне фіалками. Голос щемливіший, аніж грецька флейта. А очі... їх побачити нікому не дано, навіть йому (страшно, боязко заглядати у такі очі). І що йому тоді до цієї жеброти, що простягає до нього свої пергаменти, на яких, о! він достеменно знає — сліди заздрости, підступів, крови. Вони такі ж, як він, — приходить іноді до тями — я з ними рідня, ми одного сімені, вони розуміють мову кулака, канчука, заліза, але вони стоять остовпілі, збентежені, коли намісник римського імператора одним змахом ставить своє вельможне стило на усі їхні прохання — о, так, без розбору, на усі — кривдників і скривджених, тих, які усе мають, і тих у яких за щокою катуляється останній ас. Він стоїть перед своєю дружиною, нетямливий, глухий до криків на його подвір'ї, до кулачних боїв, які викликала його милість: усе так, моя дружино? Ти цього хотіла? — вона даленіє: усе не так, муже мій... не так... — чого тобі треба, я не знаю?!. — Знаєш... знаєш...
Звісно, Язон знав.
Бо й сам змушений удавати з себе Меценета, приймати у своєму палаці і у своїх розкішних садах стоїків, киніків, перипатетиків, демагогів, піфагорейців, вислуховувати безкінечні і недоладні розпатякування учених греків про природу речей і природу світу, тиранію і справедливість, добро і зло. Зло — від поетів і філософів, це він добре знає. Зло — коли розбитий, підкорений народ обсів в Імперії всі місця в державних канцеляріях, жрецьких колегіях, префектурах, граматичних і риторських школах, у котрих розтліває римських квиритів — первородних громадян великого Риму — проповідями гармонії та свободи.
Ахейці — боягузливий, зманіжений народ — величаються перед Римом білосніжними віллами, граційними базиліками, портиками, мостами, летючими кораблями, які уміють перелітати не лише Mare Nostrum, а й Pontus Euxinius, в той час як важкі, недоладні римські триреми бояться втратити з очей берег.
