Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Орися не раз чула, як та вихвалялася жебракові Піндару, котрий ніколи не минав нагоди поживитися на об'їдках вельможного Кілона, що їй за вірну службу господар подарував рабиню. Вона облизувала масний, червоний зів. "Рабиня" мовилася зі смаком, захватом. Піндар обмацував Орисю заздрим зором і хитро мружився, підтакуючи Каракалі.
Каракала саморуч охоче виконувала покарання після її кожної спроби утечі. Орися, розтерзана після нічної оргії
Кілона, мовчки опускалася на коліна перед роздобрілою Каракалою, та осатаніло шмагала і вдоволено прислухалася до глухих стогонів. За покаранням наглядав сам Кілон, ніжачись у блакитній купальні, облицьованій золотистими мармуровими плитами. Він не спиняв стару рабиню, він отримав своє, тепер своє повинна отримати утікачка. Кілон справедливий. Завтра він пошле їй від щедрот своїх розкішну туніку і пару браслетів. А післязавтра приставить до неї нову прислужницю, котра нашепоче про нову втечу. Колись ця дикунка буде змушена відмовитися від своїх химерних мрій про волю, і це буде час його тріумфу. Справжнього тріумфу, коли її очі перестануть бити грозовими стрілами, а голова упокорено схилиться перед ним. Він дочекається. За стільки років цього нерівного змагання він не втратив до неї цікавости. Звісно, білим вогнем вигоріло її золоте волосся, колись квітуче личко стало кольору слонової кістки, та усе ж вона ще притягувала його дикою первозданною силою, затверділим, вистояним шаленством, у якому не було ні страху влади, ані страху смерти і яке проривалося час від часу в жестах, тужних піснях, які вона іноді виспівувала, забившись у свій темний кубікул. А головне у нестримному шаленстві, коли вона плювала на домашнє святилище, рвала дарований їй одяг, топтала прикраси, перекидала посуд з їжею і, мов левиця, кидалася з кістяним гребінцем до його горла.
...Орися подумки застогнала: невідомо чому вона ще живе? Що за прокляття позбавило її навіть смерти — цього останнього прихистку нещасливих душ? Наглядачем над її життям і смертю була Каракала, для якої смерть довіреної рабині означала її власну. Тож і не зводила з неї погляду, спостерігаючи за неї денно і нощно. Навіть поночі Орися, прокидаючись, здригалася від жовтявого світіння старечих очей своєї мучительки. То як їй тепер з такою страшною пам'яттю летіти до рідного Вираю?
Дивилася в далечінь, звідкіля сунули горбоносі важкі римські триреми. Стражники нишпорили у натовпі, їх мідні шоломи пострілювали на сонці жаскими стрілами, знала: тут справді небезпечно, але знала і те, що цього разу нізащо не потрапить до рук Кілона. Цього разу не вийде. Стискала під темним покривалом рукоять грецького кинджала, викраденого сьогодні вранці зі зброярні флотоводця, він зігрівав її пекучою радістю. Як щасливо усе сподіялося! Її мучительку Каракалу серед жаркого літа звалила простуда. Здоровенне бабисько безпорадно туманіло на ложі з запухлими повіками, і в якийсь мент до Орисі дійшло, що та нічогісінько не бачить. Ні, вона не помчала одразу до воріт, а прослизнула у покої Кілона, звідкіля цілу ніч суреміли звуки кифар і доносився гучний регіт. Якась захмеліла, нага патрійська блудничка хропіла в ногах флотаря, вона й не помітила пропажі свого плаща. А сторож, весело поляпуючи її по заду і сороміцьки пощипуючи, тихенько вивів потемки за ворота. Вона нарешті вирвалася з осоружного дому. Тепер найголовніше не загаятися, коли її запримітять патрійські нишпорки. Цього разу флотар Кілон утішатиметься хіба що трупом своєї невільниці.
Воркотіло море. Лунали привітні голоси торговців і мореходів. Скрипіли снасті кораблів, один за одним пристаючи до берега затоки. Припнуті залізними ланцюгами до корабельної палуби, наморені веслярі-раби сушили весла, понуро поглядаючи на берег. Кілон свій торговий флот, звісно, не зустрічав. Від живої, неприборканої стихії моря, сили і величі розчахнутого простору його, зніженого розвагами і розбещеного владою, нудило. Що ліпше — золота купальня з нагрітою водою і вишикуваними у низькому поклоні служницями, завжди готовими виконати будь-яку його забаганку. Окрім однієї... Однієї... Її він так і не зміг поставити навколішки. О, так, сам Кілон сьогодні сюди нізащо не прибуде, звісно, якщо не везуть ці кораблі якогось римського сенатора чи претора. Тоді він сам стоятиме першим у ряду, схилившись у найнижчому поклоні, як останній раб...
Але видається, що то звичайні торгові судна, з яких Кілону і без його присутності перепаде чимала частка від мішків з зерном, фініками, велетенських амфор з ладаном, багатого рибальського улову. Про це подбають його наглядачі — вірні пси флотаря. Всі, аякже!, звісно звідомлені про втечу рабині, та саме тут, у його володіннях, її, треба сподіватися, не чекають, і, можливо, не дуже будуть і видивлятися. Хоча, все одно її нездатне животіння дійшло краю. Голодна, без знайомих і друзів, вона рано чи пізно потрапить у сіті патрійської сторожі.
Тільки живою вони її не візьмуть...
Нічого не згадувати й ні на що не сподіватися — наказала сама собі. Просто милуватися чайками, які тужно кигичуть над лазуровою затокою, і летіти-летіти з вітром туди, куди дороги для неї нема. Їй так мало випадало просто побути наодинці самій з собою. Ці хвилі насолоди і нестерпної туги — остання її розрада.
— Чого сумуєш, красунечко, — не одразу дійшло до її свідомости, що це звертаються до неї. Глизявий жебрак Піндар, відомий усім Патрам донощик, шкірився до неї гнилими зубами. Смикнула давно наготовленого кинджала, пекуче жало пропекло шкіру. Ще зусилля, ще... Падала долічерева, щоб лезо залізного тесака таки напевне дісталося серця. Ось і все. Прощай... Та навіть в останню хвилину не посміла бодай подумки вимовити найдорожче ім'я.
Ще почула, як близько зароїлися стривожені голоси, та вже не побачила, як біля її розпростертого тіла зупинилися ноші, з золотавих завіс яких виглянула молода, чорнява жінка у білій тозі римської матрони. Один з лікторів, котрі різками прокладали дорогу в натовпі для своєї господині, скоряючись її жестові, відкинув сторопілого жебрака, нахилився над тілом скривавленої жінки, обережно підняв її на руки й притьма побіг у зворотному напрямку під зацікавленими поглядами зівак. Услід повернули і золотаві ноші... Очухавшись, за ними покривуляв і жебрак у брудному лахмітті. Щось бурмотів, потираючи розбите плече. Покручені пальці стискалися і розтискалися.
Глава 2
ДЕ ХОВАЮТЬСЯ ЗОРІ
...Вона пливла химерним човном темною нерухомою рікою. У тому човні був ще хтось — страшний та похмурий, хто піднімав, опускав весла. Не озирався.
Дослухалася...
Не чутно хлюпоту, брязкоту. Вони чи то рухалися, а чи примерзали у стоячу тишу, лиховіснішу, аніж крики й голосіння найбільших страждальців. Придавлена мороком і жахом, не мала сил зворухнутися: що се? Куди вона потрапила? Видивлялася поперед себе, та нічого не бачила.
Й не одразу прийшло розуміння: у цьому безбережному жахові гніздиться сама вічність, тут її кубло, осьдечки вона чаїться, чатує свою здобич. Либонь, тут перебуває чимало самотніх і нещасливих душ — у повному мороці, безбережній тиші вони шукають одне одного, не в силі позбутися спогадів про свою земну пуповину.
Їй було сумно, душа... душа ще була живою і хотіла плакати...
Не дано було їй заплакати, не дано було запитати похмурого темника, куди він її везе.
О, так, вона, нарешті, отримала своє. Відміряний їй час висипався, перетлів нінащо. Не народилося з нього ані зернини, ні зільнини, ні будячини. Та вона й не сподівалася на теплий і лагідний Вирай, котрий приймав усіх венедів...
Усіх, але не її.
Їй судилося ціпеніти у цій порожнечі, бо не варта щастя, спокою, і навіть забуття не судилося. Тепер вона вічно безцільно кружлятиме у цьому морочному світі, вгрузатиме у нього, як камінь, та вона й хоче стати справдешнім каменем, котрому нічого не болить і котрий нічого не пам'ятає. Кого вона пам'ятає? Чому пам'ятає?..
Вдивлялася у себе, там у безмежній чорноті дедалі сильніше розгорялася глибинна зірка, ім'я якої вона усі літа чужини страхалася згадати.
І нарешті вимовила — беззвучно пролементіла, проячала десь затаєно у собі, геть нечутно для богів цієї безбережної безмовности.
"Іломера..." "Я пам'ятаю Іломера..."
І гніздовище мороку розкололи криваві стрімкі блискавиці, воно нараз розлетілося, розпалося на порохняву, на клапті чорноти, котрі швидко танули, її ж тіло стряслося од пекучого болю, а з болем прийшло знання, що вона знову жива, що від неї забрано навіть се упокорення вічною самотністю, прокляті чужинські боги не відпустили її від свого чужого й ненависного світу, ось знову тягнуться до неї товсті, жирні лапи Каракали, шкіриться огидною посмішкою флотоводець Кілон. Вона заплакала од розпуки тихим, пташиним квилінням і тут на її чоло тихо лягла чиясь прохолодна і лагідна долоня. Якесь шарудіння вчувалося довкруг. Хтось поправляв їй пов'язку на грудях, витирав піт з чола, заспокійливо шепотів. Розплющила очі: притемнене просторе приміщення, затягнуте синюватим, нудким туманом, у високих сяйливих вазах ворушаться барвні скіпки, у кутку начебто триніжник, у котрому блимає вогонь і булькає якесь дурманне вариво, над яким чаклує сивоволосий бородатий чародій у білій лляній тозі. Він озирається, карі очі світяться теплом і стурбованістю, у цьому чоловікові їй ввижається хтось з далекого колись, та вона не може нічого згадати. А над її узголів'ям схилилася молода жінка, тендітне личко випрозорене й зажурене. Орися думає, що ніколи ще не бачила такого прекрасного обличчя.
— Де я? — звуки даються з надзусиллям, і наполохана молода жінка поправляє на ній покривало.
— Ти у друзів, сестро, не тривожся, ми про тебе потурбуємося...
— У мене друзів немає...
Їй хтось щось відповідає, та голоси кудись віддаляються, стихають, і вона знову поринає в пекучу лихоманку, і тільки губи шепочуть:
— Я не хочу жити. Відпустіть мене. Убийте мене. Не оддавайте мене Кілару...
Орися зриває з грудей перев'язь. Цебенить кров. До неї кидається чорнявий бородань і міцно тримає за руки, допоки молода жінка заново перев'язує рану. Але Орися уже цього не чує, поринає у тяжке, сновидне марево, знову западає у порожнечу, знову пливе пливе кудись темною рікою, і регоче, регоче зловісно Кілар.
— Анно! — бородатий чоловік співчутливо поглядає на тоненьку, граціозну молоду жінку.
