Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Хиталася завіси. Вода у басейні темніла, гусла, Кілон кутався у теплий хітон і терп од давкої печалі. Щось минало повз нього, пропливало, зникало за горизонтом, а він не міг збагнути що. Вловлював лише невиразне двиготіння, якісь тіні, зблиски, щось діялося довкруг, щось уже трапилося.
— Прошу тебе, господарю Кілоне, відправ мене на мою батьківщину.
— Твоє плем'я загинуло, Оро. Вона спокійно відказала:
— Ні, я знаю, вони живі, і я повинна повернутися туди. Мене туди посилає Господь. Скоро відходять твої кораблі на мій берег за хлібом, відправ мене з ними.
— У дикі нетрі, на край землі? Тебе? Жінку? Як ти доберешся сама з кіммерійської межі? — Кілон похлинувся словами.
Орися нічого не відповіла. "Венедійська царівна" — згадав Кілон захоплений писк купчика. Зітхнув: нова віра уже гряде роздоллями Імперії, на сотнях хрестів помирають християни, але натомість стають тисячі. Пригадав свій візит до намісника і відчув страх. Ні, він не Язон, він не стане боротися з богом, навіть якщо це бог рабів.
— Іди відпочивай, Оро. Я подумаю, що можна зробити.
Дивився у темну воду басейну, Орися спала у своєму кубікулі, біля її ніг сиділа стара Каракала, схожа на велику добру собаку, і спиною затуляла сплячу з вітряного боку, вона раз по раз смикалася, їй здавалося, що ковдра сповзла, але Орися спала спокійно як ніколи. Каракала занепокоєно думала про рану на грудях, яка ще сочилася кров'ю, Піндар давно почугикав за Фотієм, але час іде так повільно. Слава богам, думала стара служниця, що вона ніколи не катувала цю жінку, що вона завжди турбувалася про неї, завжди сиділа в ногах, слухала гудіння вітру і поправляла ковдру, яка чомусь увесь час сповзає.
Глава 9
ПОЛІТ
Патри чудувалися: зманіжений флотоводець Кілон навесні збирається сам очолити свій торговий флот. Швидкими темпами споруджувався новий корабель. Патрійські верфі лихоманило. Нараз вихудлий, обвітрений патрицій днював і ночував на пристані. Сам перевіряв товари, кріпив груз у трюмах та на палубах, набирав команди. Від рабів-веслярів відмовився, пояснивши, що дорога важка і далека, від виголоднілих та здатних в будь-яку мить на бунт людей один клопіт. Потрусив мішком, на подзвін золота збіглися кремезні, цупкі та жилаві човнярі. Ще більше здивувалися патрійці, дізнавшись, що вельможний Кілон продав свої багаті угіддя та відпустив на волю усіх своїх наложниць та рабів. У міській раді чухали голови. Севіри-августали — жерці генія імператора — навіть терміново відрядили у Дельфи скорохода Толібора, але Кілон приніс багаті дарунки магістрату та жертви храмам, і коли дельфійська сивілла промимрила щось про сову та Прозерпіну, тобто таке, що можна було тлумачити і так, і сяк, звісно ж золото переважило і жерці після бучних ігор на честь Посейдона проголосили на велелюдному форумі, що небачена удача чекає високородного флотоводця у плаванні, а на його примху щодо рабів вирішили закрити очі. Магістрату рішення флотоводця спорядити могутній торговий флот на землі гіперборейські було як медом по губах. Його членам таки було чим клопотатися. Голодну чернь можна, звісно, приборкати бичами та мечами, але дешевше хлібом. О, хліб, хліб! — вічний клопіт маґістрату. Християн потримали у тюрмі та й відпустили за наказом префекта. Язон змовчав. Розправа праконсула над пророком і так роздратувала місто. Греки не римляни. Їм крутить в носі від кривавих оргій. Скільки не намагалися архонти завести бодай гладіаторські бої, нічого не вийшло. Не пішли патрійці в амфітеатр. Хліб Патрам був потрібен як повітря, бувалі декуріони запевняють, що колись Кілон був таки звитяжним мореходом. Отже, можна таки сподіватися на успіх. Не сподобалося патрійцям лише те, що флотоводець тягне за собою знаменитого ескулапа Фотія. Фотій, звісно, чаклун, знається з фуріями, та як обійдуться без нього жони, коли надійде час пологів або присунеться якась пошесть. Правда, подейкували, що ескулап сам напросився у плавання, але то, очевидно, хитромудрі вибрики Кілона, який щось ставав надто кручений. Врешті зійшлися на тому, що в дорозі за три моря може все трапитися, досвідчений лікар таки пригодиться, а у Патрах все ж залишається його учень Фабій. Молоде та зелене, та Фотій запевнив, що научив його усьому, що сам знає. Наближалися березневі календи.
Помолоділий Кілон у чорному шкіряному плащі височів на носі нового корабля. "ОЯЛ" — "берег", так переклали греки його назву. Нікого вона не здивувала, хоч, щоправда, була трохи незвичною — не Гея, не Афродіта чи Афіна Паллада. Втім, берег то й берег, добре що не "Цезар". У патрійському порту і так забагато "Клавдіїв", "Калігулів" та "Неронів". І хоч носять вельможні імена, а тонуть так само, як і інші.
Торгові кораблі один за одним виходили з затоки, їм услід линули гучні вітання, пісні, молодь танцювала під звуки тимпанів, кіфар, тонкоголосих флейт. Флот за звичаєм проводжали жерці, магістрат, префекти, патриції. Виглядали архонта, але Язон після смерти своєї дружини п'яно кумарив у своєму палаці, очікуючи прибуття нового праконсула з Риму. Що Язон не з'явився, за тим не дуже журилися патрійці. Величавости та пишноти менше, зате більше веселощів, бочок з вином, дешевих ласощів і любощів молоді. Зажурені дружини моряків витирали сльози.
У цьому різнобарвному, різноголосому натовпі височіли три дивні постаті — велетенської Каракали, до могутньої руки котрої вчепився молодий юнак з темною пов'язкою на очах. Олександера притягнула до маленького заміського будиночка, з якоїсь дивовижі подарованого Кілоном своїй старій служниці, Орися. Хлопець лежав на смітнику і жалібно стогнав, коли вона на нього натрапила. Каракала, завбачивши несподіваного гостя, заметушилася, забідкалася і раптом вхопила бідолаху на руки, ніби пір'їну. Цілу зиму наче рідного сина виходжувала вона хлопця разом з Піндаром, який також незабаром прибився до нечеканих володінь колишньої рабині флотоводця. Піндар виявився умілим виноградарем і садівником. Длубався у землі, мугикав пісеньки. Якось він розповів Орисі, що колись давно він і Каракала були подружжям — любилися шалено, у них навіть був син, але колишній господар, батько Кілона, забрав Каракалу з ферми, на якій вони працювали, молочною мамкою для щойно народженого сина, звабившись її могутнім здоров'ям. Так, о! так, саме лиходійниця Каракала вигодувала Кілона власним молоком, та їхній син помер з голоду в смердючій хибарі для рабів без догляду... А самого Піндара, аби не плутався під ногами, вислали у страшні Нукерійські каменоломні, де за кілька років він став нікому не потрібним калікою. Піндар розповідав про це пошепки, раз по раз озираючись в бік Каракали, яка постійно клопоталася біля Олександера, страхаючись пробудити у неї пам'ять. Каракала була щаслива, з опецькуватого обличчя не сходила дитяча усмішка, вона повсякчас шепелявила, що, слава Богу, її син ніколи не помирав, він трохи недужий, трохи слабий на очі, але хіба ж мати не вилікує свого сина. І чоловік її, слава Богу, дома, його нікуди ніколи не забирали, не відбирали в неї, — він — ледащо! порається на винограднику, а Ора — о!, — Ора — її прийомна доця, хіба ж не турбувалася вона, Каракала, про неї змалечку. Хіба коли підняла на неї руку чи гримнула? Орися підтакувала: ну ж, звісно, тітонько. Хіба могло бути по-іншому? Згорьована дика пам'ять колишньої рабині осліпла, натомість проглянула її материнська, безмежно добра душа. Так, так, — шепелявила вона, її доця скоро попливе далеко, у неї справи, вона уже доросла і розумна, але вона, Каракала, буде молитися за неї. Вона щодня буде молитися нашому Господу Ісусу...
Тепер вони стояли на пристані всі втрьох. Каракала розмазувала сльози по товстих щоках, Піндар вимахував костуром над головами проводжаючих, а Александер, молитовно склавши на грудях руки, прислухався до чогось чутного лише йому. Хай щастить їм, — молилася Орися, — притулившись до реї корабля, — хай буде у них лад і любов.
Вона, звісно ж, бачила і Кілона, який стояв на носі корабля. Той на неї не озирався, вони відверто поговорили лише раз, після її раптового повернення. Наступного дня він, набуньдючившись, одіслав її разом з Каракалою за місто, сказавши їй лише одне слово: чекати. Кілон спостерігав за натовпом, бачив вочевидь і дивну трійцю, що проводжала Орисю. Важко було збагнути, про що він думає.
Це був уже не той вельможа, якого знали Патри впродовж багатьох років.
Поволі, один за одним, під урочисту музику виходили грецькі торгові кораблі з затоки, розпускали вітрила і починали набирати курс на край світу, на землю хліба...
Увечері вони минули Тартенську затоку. Кілон непорушно стояв на одному й тому ж самому місці і очікував на появу рук Реї-Цибелли, — по цьому зоряному семисвічнику можна було вивірити курс. Моряки, примостилися на кормі, вечеряли і, дослухаючись до умілих команд флотоводця, пошепки теревенили про те, що якої б то Гекати такому бравому мореходу стільки літ нидіти у своїй конурі? В середині гурту мовчкував Фотій. Орися тулилася збоку, на неї підозріливо косували: чого б то флотоводець у важке торгове плавання брав із собою наложницю?
Жінка на кораблі... Не розгнівати б Посейдона.
Та море було спокійним. Зорі весело хлюпалися у чистих хвилях, і настрій у всіх був веселий, — перше плавання, новий корабель, попереду нові землі.
Кілон підійшов до Орисі уже потемки, коли вона вже подумувала, де б їй вмоститися на ночівлю.
— Ось ти і добилася свого, Оро. — Голос був глухий і невеселий. — Не можу повірити, що я сам везу тебе, що я сам доброхітно відсилаю тебе від себе.
— Прости, господине, що завдала тобі стільки клопоту.
— І ти мені прости, Оро... За все...
— Не маю на тебе зла. Тепер я збагнула, що все було так, як повинно було бути. Недаремно я була стільки років у твоїй країні. Везу додому скарб неоціненний. Ним можу обдарувати усіх.
Невідомо чи зрозумів, але нічого більш не запитав. Стояв, замислено посмикуючи коротку, цупку бороду. Дивився вбік, по хвилі коротко наказав:
— Іди за мною!
Вона од несподіванки відсахнулася, а він засміявся хрипко, зло:
— Еге, Оро, невже ти помислила, що я — людина — стану на дорозі твоєму Богові? Рушай за мною, бо негоже гіперборейській царівні спати поміж моряками просто неба.
Вона вибачливо торкнулася його рукава, та він більше не захотів нічого слухати, легко підштовхнув її вперед, аби перегодом показати їй застелену розкішним килимом крихітну комірчину з м'яким ложем:
— Запрошую до своїх пенат! — Крутнувся, у світлі благенької скіпки зблиснула чорним полиском шкіри його спина.
