Де тирса шуміла - Шиян Анатолій

Не смій! (Підводить на гостя зброю).

Але першим у неї стріляє Данило й вибігає.

Іван Сірко. Ярино! (Метнувся до неї).

Ярина, вхопившись рукою за гілку яблуні, болісно дивиться на Сірка.

Ярино!.. Чого... чого ти мовчиш?

Ярина зів'яла.

(Схопив її на руки, не знає, де покласти). Я зараз... зараз... одвезу тебе в Січ... У нас із страшними ранами були козаки, і рани їм загоєно. (Гукає). Гей, хто там?.. Коня мені!.. Швидше коня!.. (До Ярини). Я врятую, я не дам тобі померти... Не дам! (З жахом дивиться в її обличчя, кладе на траву під яблунею). Ти... чуєш?.. Чуєш мене?.. Ярино!.. Сорочку мені подарувала, а сама... Як же я тепер без тебе... І не зустрінемось... І голосу твого не почую... Ярино! Чайко моя дорога! (Схиляє голову до неї, застигає).

Завіса

КАРТИНА П'ЯТА

Запорозькі курені. Трьохсотлітній дуб, гармата. Біля неї д в о є вартових з списами. У глибині сцени передсвітанковий краєвид Дніпра. Поволі багряніє схід.

1-й вартовий. Широкий світ, а бідній людині нема де подітися.

2-й вартовий. Нема... Ой, нема!

1-й вартовий. Втік я від поміщика — волі шукав. І зібралося нас, сіромах, на Запорожжі з України, з Московії... Є дончаки, є білоруси... Багато всякого люду... А роздивився — і тут скубуть нашого брата... хто як може.

2-й вартовий (викрешує вогонь для люльки). Скубуть...

1-й вартовий. Учора з Січі знову вирушили отаман і двоє старший на зимівлю до своїх хуторів. І пішло з ними козаків ■сорок сім душ.

2-й вартовий. Аякже! В хазяйстві потрібні наймити.

1-й в а р т о в и й. Та мали б совість, а то ж здирають у тих наймах з козака останню сорочку! Отож і виходить, що звання у нас козаче...

2-й в а р т о в и й. А життя собаче!

Чути литаври.

1-й вартовий. Що трапилось? Навіщо скликають раду? 2-й вартовий. Дізнаємось.

•Сходяться запорожці. Тут і старшина, тут і курінні отама-н и. З'являється Іван Сірко з булавою.

Іван Сірко. Браття! Панове старшино! Курінні отамани, воїни-молодці війська Зопорозького, низового, січового! Прибув гонець з турецької сторони, привіз листа. Послухаємо зараз, що пише нам султан, та поміркуємо, яку йому відповідь дати.

Поспішно входить Щербак.

Щербак. Пане отамане... Новина! Іван Сірко. Що трапилось?

Щербак. З річки Самари до нас у Січ прибув царевич Се-міон із своїм старшим вождем Іваном Міюскою.

Іван Сірко. Царевич Семіон? (Подумавши). Проси!

Входить козак з розгорнутим прапором, за ним — Семіон, не рум'яний, не русявий, трохи смуглявий, одягнений в зелений, підшитий лисицями каптанець. Дуже з вигляду молодий. За ним Іван Міюска, козаки.

М і ю с к а. Княже царевичу Семіоне, перед тобою кошовий отаман війська Запорозького Іван Сірко.

Семіон (шанобливо вклоняється). Б'ю чолом славному кошовому війська Запорозького.

Іван Сірко. Чув я, що ти називаєшся сином якогось царя. Скажи правду, боючись бога, тому, що ти дуже молодий: чи нашого ти великого государя і великого князя Олексія Михайловича син, чи іншого якогось, що знаходиться під самодержавною рукою його?~.Кажи правду, щоб ми не були одурені тобою так, як іншими шахраями та злочинцями, які були у війську.

С е м і о н. Бог мені свідок, я справжній син нашого великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержавця, а ніякого іншого.

М і ю с к а. Це справжній царевич.

Іван Сірко (вклоняється царевичу). Про таке треба подати вість гетьману і написати листа великому государю.

С е м і о н (подумавши). Панові гетьману шлю уклін усно, а батенькові писати важко, щоб, бува, мій лист не потрапив до бояр. А такої людини, яка б могла передати листа до рук госу-даревих,— мені не знайти. І ти, кошовий отамане, змилуйся наді мною і нікому з руських людей про це не кажи. А за твою ласку, довіру й допомогу — пожалую тебе я щедро милостями царськими. Адже наслідником російського престолу буду я!

Іван Сірко (пильно дивиться на Семіона). В твоїй появі серед війська Запорозького вбачаю ворога таємний хід. Скажи одверто: чий ти посланець — ханський чи султанський?

С е м і о н. Клянусь тобі...

Іван Сірко. Не клянись! Мушу знати правду. С е м і о н. Я вже сказав... Іван Сірко. Катуватиму!..

М і ю с к а. Царевич він... Справжній царевич Семіон! У нього на тілі знаки: на правому плечі царський вінець, на руці — двоглавий орел, а на грудях місяць із зіркою.

К о з а к и. А може, й справді він царевич?

Іван Сірко. Браття! Отамани-молодці, військо Запорозьке, низове, дніпровське, як старий, так і молодий! Буде добре, коли ми всі пересвідчимось, чи є у нашого государича на тілі царські знаки, чи, може, він лихий зайда, чорні помисли має і служить ворогам.

Загомоніли схвильовано козаки.

М і ю с к а. Я говорив... Я присягався... Браття! Невже мені не вірите?

Семіон. Я говів у піст і на сповіді під клятвою (хреститься) казав священику і клянусь зараз перед вами, запорозькі козаки... Царевич я!

Іван Сірко. Зірвати з нього сорочку!

Козаки зривають.

Шевчик (оглядає). Ніяких царських знаків на тілі немає. Тільки на грудях є... якісь лишаї!

Козаки. Хотів кошового отамана одурити. Хіба його одуриш?

— Може, він служить кримському ханові?

— Може, турецькому султанові?

— Смерть йому! Смерть!

— І спільникам його... смерть!

С е м і о н. Ні, ні!.. Не вбивайте... Я все скажу... І про Юзефа Ольховського скажу... Це він розшукав мене і привіз до хана Мурад-Гірея.

Мі юс к а (з жахом). Що ти верзеш? (До запорожців). Браття січовики! У царевича з переляку помутився розум.

С е м і о н. Ні, я правду... Я не царевич... Я — син варшавського міщанина Івана Воробйова. Ми бідно жили, дуже бідно, а він, Юзеф, сказав, що я схожий на царевича, обіцяв гроші... Навчив, що робити... Переправив у Січ... Але я не винний... Не вбивайте... Я все, все розкажу...

М і ю с к а. Не вірте йому, браття! Не вірте! Я знаю. Я присягаюсь вам — царевич він! Справжній царевич Семіон!

Іван Сірко. Ми допитаємо їх як то годиться. І, якщо виявимо чорні помисли та зраду,— звелю я самозванця і спільників його закути в залізо й доставити на волю і розсуд государя. Чи будемо стояти на тому, браття, військо Запорозьке низове?

Запорожці. На тому і стояти будемо!

Перепелиця. Друзів ми не видаємо з Січі, а з ворогами дружби в нас нема!

Голоси. Що заслужив, те й маєш!

— І ти скажи: ще молоденьке ж зовсім, а вже

гадюченя!

Запорожці обеззброюють і в'яжуть руки самозванцеві, Іванові Міюсці та

їхнім однодумцям.

Перепелиця. Не мудро діють вороги. Та хіба ж можна проти такого сокола на битву посилать курча?

Іван Сірко. За цим курчам, у тому певний я, спліталися ворожі і гидкі тенета змови... Ведіть!.

Козаки виводять Семіона. Хапають Івана Міюску, він виривається з їхніх рук, кидає шаблю, шапку, роззуває чоботи.

М і ю с к а. Ех! Пропав Міюска ні за цапову душу!

Хтось з козаків царським прапором замітає за ними слід.

Іван Сірко. Я вже говорив про гінця з турецької сторони. Браття січовики! Чи бажаєте слухати, що пише нам султан? Всі. Бажаємо! Бажаємо!

Іван Сірко. Писарю Перепелице, виконуй волю запорожців!

Перепелиця (виходить наперед, читає). Султан Магомет Четвертий запорозьким козакам: "Я султан, син Магомета, брат сонця й місяця, онук і намісник божий, володар царства Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого і Малого

Єгипту, цар над царями, володар над володарями, незвичайний лицар, ніким не переможений воїн, невідступний охоронець гроба Ісуса Христа, попечитель самого бога, надія і втіха мусульма-нів, острах і великий оборонець християн,— повеліваю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без усякого опору.

Гомін, сміх між козаками.

І мене вашими нападами не беріться турбувати".

Іван С і р к о. Ну як, козаки-січовики, чи погодитесь ви на тому, щоб добровільно і "без усякого опору" здатися турецькому султанові?

Козаки. Били ми його не раз, то ще будем бити!

— Авжеж, бити будемо!

— Чи бач, чого захотів... без усякого опору...

— Не здамося!

Іван Сірко. Отак і я гадаю, що не здамося. То, може, браття-січовики, напишемо відповідь турецькому султанові?

Схвальні вигуки.

Писарю Перепелице, виконуй нашу волю!

Повільно розміщуються так, як на картині І. Рєпіна "Запорожці".

Запорозькі козаки турецькому султанові Магомету Четвертому. Пиши: "Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і..."

Голос. Самого луципера секретар!

Іван Сірко. Згодиться. Який ти в чорта лицар? Чорт викидає...

Голос. ...а твоє військо пожирає.

Сміх.

Перепелиця. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати.

Іван Сірко. Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою, вавілонський ти кухар!

Голос заїки. Ма-ма-кедонський ко... ко... )

Всі. Колесник!

— Єрусалимський броварник!

Шевчик. Олександрійський козолуп!

Голос. Великого і Малого Єгипту свинар!

Голос заїки. Та... татарський... са... са...

Всі. Сагайдак!

Голоси. Каменецький кат!

— Подолянський злодіюка!

— Самого гаспида внук!

— І всього світу й підсвіту блазень!

— А нашого бога дурень!

Іван Сірко. Який же ти в біса лицар, коли не можеш голим задом убити... їжака!

Сміх, вигуки.

Голоси. Свиняча морда!

— Нехрещений лоб!

— Хай би взяв тебе чорт! Перепелиця. Отак тобі козаки відказали, плюгавче!..

Числа не знаєм, бо календаря не маєм. Місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!..

Загальний регіт. Козаки застигають у позах, змальованих на картині І. Рєпіна

"Запорожці".

Завіса

КАРТИНА ШОСТА

Чортомлицька Січ. Різдвяна ніч. Заметені снігом запорозькі курені. Біля старого дуба, на якому почеплено дзвін, ходить вартовий. Де-не-де в куренях ще світяться шибки вікон, але поволі гаснуть вогні Чути колядку, а потім виходять запорожці з шестикутною зіркою. Серед запорожців Степан Чорногор з кобзою, але озброєний.

Колядка

.. А в полі береза тонка та висока. Щедрий вечір, добрий вечір! А на тій березі кора золотая... Щедрий вечір, добрий вечір! Налетіли пташки з далекого краю... Щедрий вечір, добрий вечір! Взяли тую кору, кору обдзьобали... Щедрий вечір, добрий вечір!

Куняє в дрімоті вартовий. Входять Данило Гунда, єзуїт О л ь —ховський з татарами і яничарами, підкрадаються, хапають вартового, обеззброюють.

Данило. Здійматимеш галас — придушимо! Ольховський. Правду скажеш — хан Мурад-Гірей озолотить.

Вартовий (гукає).