П'ятірка з хвостиком - Нестайко Всеволод

І робив її Ромчик важко, над силу. Для чого?

У Гонобобеля враз змокріли долоні. Думка настрахати Ромчика вмить вивітрилася з голови. Гришка сам злякався.

Чиїсь незбагненні дії, яким ти не можеш дати пояснення, завжди чогось лякають. Обережно, щоб не привернути досебе Ромчикової уваги, Гонобобель почав задкувати, потім пішов боком, потім повернувся і чимдуж дременув геть…

– А що я казав!.. Що я казав!.. Він псих! Точно!.. Псих!.. Ненормальний!.. Точно!.. – розмахував на другий день у класі руками Гонобобель.

Усі стояли пригнічені, приголомшені.

– А ти не вигадуєш? Не брешеш? – пильно глянула просто у вічі Гонобобелю Шурочка.

– О! – черконув себе рукою по шиї Гришка.

– Може… може, й справді… – тихо й перелякано промовила Люська Зарічняк.

– Гадаю, треба сказати його мамі, – непевно глянув на Шурочку Антоша Дудкін.

– Ага! – вже рішуче сказала Шурочка. – У таких випадках треба звертатися до лікарів. І що раніш, то краще…

Але сказати Ромчиковій мамі вони не встигли.

Це було якраз напередодні Дня Перемоги. І в той день у них була зустріч з ветераном, Героєм Радянського Союзу – гвардії капітаном у відставці Юрієм Сергійовичем Гавриленком.

Коли він з'явився у коридорі, у супроводі шанобливої і незвично підфарбованої Глафіри Павлівни, Люська Зарічняк зойкнула:

– Ой!.. Так це ж наш сусіда!.. Ром!.. – вона обернулася до Ромчика.

Ромчик тільки насупив брови і нічого не сказав. Він був украй збентежений! Утім, він завжди супив брови, коли Люська теревенила.

Але Люська була Люська. Недарма вона вимовляла п'ятдесят тисяч слів на день.

І не встиг Герой дійти до дверей п'ятого "А", як весь клас уже знав, що він досі працює звичайним інженером на якомусь київському заводі, що живе в їхньому будинку майже рік, а Люська навіть гадки не мала, що він Герой, бо веде себе дуже скромно, з усіма вітається перший і навіть дітям у дверях дає дорогу, що машини в нього нема і на роботу він їздить на велосипеді…Юрій Сергійович Гавриленко був невисокий на зріст, худорлявий, із сивуватим волоссям, сіроокий, зовсім непоказний. Тільки права щока біля вуха була пошрамована червоними товстими рубцями. І хоча він був у білому светрі, який затуляв усю шию, можна було здогадатися, що шия пошрамована теж.

Він помітно хвилювався, ніяковів, червонів, і Глафірі Павлівні довелося по слову витягати з нього розповідь про його подвиги. Відверто кажучи, розповідав не стільки він, скільки Глафіра Павлівна (як потім з'ясувалося, вона давно його знала і ледве вмовила виступити у класі на День Перемоги – він був дуже сором'язливий і не любив розказувати про себе).

Але він був таки справжній Герой. І те, що він зробив, міг зробити тільки Герой. Звичайній людині таке було не до снаги.

У війну він був танкістом, командиром танка. Якось ранньої весни сорок третього року в жорстокому танковому бою він підбив два гітлерівські танки. Але підбили і його. Машина загорілася. Він витяг із палаючого танка спершу пораненого в обидві ноги баштового стрільця. Потім, незважаючи на те що сам був поранений і обгорілий, знову поліз у вогонь і витяг непритомного контуженого водія. А тоді під кулями, під вибухами снарядів від воронки до воронки він два кілометри по черзі перетягував їх обох по мокрому снігу, перемішаному з землею, до річки. Наші вогневі рубежі були на тому березі. І Юрій Сергійович, завдавши собі на спину пораненого баштового стрільця, поповз по кризі через річку. Був березень, крига вже була неміцна, до того ж снаряди поробили багато ополонок. І от посеред річки вони раптом провалилися під лід. Мало того, що баштовий стрілець був поранений в обидві ноги, він ще й не вмів плавати. І одразу пішов на дно. Тричі пірнав Юрій Сергійович у крижану воду, поки витяг його. Ледве дісталися вони берега. А на тому ж боці лишився непритомний водій… І Юрій Сергійович поповз назад… Обгорілий, поранений у плече, мокрий і виснажений до краю…

П'ятий "А" слухав, не дихаючи…І кожен наче на дотик відчував, як страшенно пече обгоріла шкіра, як від найменшого руху все тіло проймає нестерпний біль…

Вони потім мовчали хвилини дві, не менше.

Глафіра Павлівна бачила, яке враження справила на них розповідь, і теж мовчала.

Нарешті Шурочка тихо спитала:

– Скажіть, а… а як ви все-таки змогли?… Це ж було так…

Юрій Сергійович ніяково усміхнувся і знизав плечима:

– Хтозна… Я думаю, в цьому винні… каструлі. Всі здивовано перезирнулися.

Він знову усміхнувся:

– Розумієте… Був у мене дід… Гервасій… Батько мого тата. Ми до нього на літо в село їздили. Повний Георгіївський кавалер. Чотири Георгіївських хрести мав. Герой двох воєн. Японської, дев'ятсот четвертого. І першої світової… Я його питав: "Діду, ну поясніть… ну як це люди стають героями? Як?" І він мені сказав: "Як хочеш, Юрку, стати людиною, чогось у житті досягти, навчись, синку, робити те, чого робити не хочеться… Бо робити те, що приємно, що робиться залюбки, усі вміють. А от те, що важко, неприємно, боляче навіть, уміють далеко не всі. Але саме ті, що вміють, чогось у житті й досягають. Запам'ятай!"… Я ці дідові слова не раз у житті згадував… Тоді, у дитинстві, найбільше не любив я мити посуд, особливо масні каструлі. До війни ж гарячої води в кранах, як тепер, не було. На примусі гріли, на керогазі… Жили ми вчотирьох: я, мама, сестричка моя меншенька (ще в школу не ходила) і паралізована тітка, мамина сестра. Тата не було, помер. Мама з ранку до ночі на роботі (у двох установах працювала). Розривалася, звичайно, не встигала. Але ніколи не силувала, не примушувала мене. Сама весь брудний посуд, що за день назбирається, пізно увечері мила. Я тоді тільки у другий клас перейшов – жаліла мене, малого. Так от після тих дідових слів, повернувшись у Київ, узяв я собі за правило щодня мити посуд. Аж плакав спершу крадькома, так це було мені неприємно. А потім втягнувся, звик. І з'явилася в мене впертість якась, наполегливість у досягненні мети. Пам'ятаю, хлопці навіть дивувалися. Якось розбишака один закинув новеньку чорнильницю-невиливайку нашої однокласниці у бруднющу глибочезну баюру (ми тоді носили чорнильниці-невиливайки у спеціальних таких торбинках, що затягувалися шворкою). Дівчинка дуже плакала – мачуха в неї була сувора, жорстоко сварила, як щось пропадало. Ніхто з хлопців лізти в баюру не наважувався, надто вже була брудна й глибока. А я пересилив і страх свій, і бридливість, роздягся, пірнув і дістав чорнильницю. Ніколи не забуду вдячних очей дівчинки тієї… Отже, думаю, в усьому винні каструлі… Ну й дід, звичайно… – ветеран знову всміхнувся.

Всі, як по команді, враз повернули голови й глянули на Ромчика.

Ромчик густо-густо почервонів і опустив очі.

… Додому розходилися мовчки. Ніхто не сказав Ромчикові й слова.

Наступного дня Гришка Гонобобель уперше в житті вимив після себе тарілку.

* * *

А ще через день Ромчик одержав п'ятірку з хвостиком.

Це було зовсім недавно.

То була найостанніша п'ятірка з хвостиком. Свіжісінька, ще навіть тепла.

Та коли однокласники наблизилися до Ромчика і поставили, так би мовити, питання руба, Ромчик тільки усміхнувся й сказав:

– Дівчатка, я вас дуже поважаю, але… Мені здається, не там ви шукаєте. Не туди дивитесь. Людей не знаєте, любі… Я б на вашому місці звернув найсерйознішу увагу хоча б… хоча б на Толю Красиловського…

Усі перезирнулися.

– Ой!.. Правильно! – сказала Тіна Яременко.

Толя Красиловський

Толя подивився у вікно й зітхнув.

З під'їзду вийшли і пішли до воріт Люся Гуліна та Богдан Ципочка. В обох через плече були перекинуті ковзани. Гуліну вела за руку мама, Ципочку – бабуся.

"На фігурне катання почеберяли, – пхикнув Толя. – Теж іще – фігуристи! Ципочка! У дитсадку був незграба із незграб. Не те що ходити – стояти до ладу не вмів. Весь час гепався на землю. Штанці ззаду завжди чорні були. А тепер, бач, фігурист!"

Не минуло й хвилини, двері під'їзду знову розчинилися й вийшов Гена Степовецький, якого ще з дитсадка усі називали не інакше як Крокодил Гена. Крокодила Гену вела за руку старша сестра дев'ятикласниця Марина. І він, і вона несли барвисті поліетиленові торбинки. "У басейн покульгали, – знову пхикнув Толя. – В чемпіони пнуться!.. Кроль, брас, батерфляй…"

Не встиг він усе це подумати, як слідом за Геною і Мариною з під'їзду вийшов Алик Івасюта. Його вела за руку мама – висока пишноволоса красуня у синьому вельветовому платті з блискучими ґудзиками. Алик ніс папку з нотами, а мама скрипку у футлярі.

"О! І цей на свою музику намилився, – утретє пхикнув Толя. – Майбутній Паганіні!" Так кажуть про нього мама і три тітки, що живуть усі в одній здоровеннецькій квартирі на п'ятому поверсі. От іменно – Паганіні! Наталочка Приходько, яка живе на одній площадці з Івасютами, говорила, ніби казав її тато, що в нього починають боліти зуби, коли Алик перепилює свою скрипку.

Толя пхикнув учетверте. І тут же зітхнув.

"Ну чого ти?! – сам собі сказав. – Чого ти пхикаєш?! Розпхикався!.. Зізнайся, що просто заздриш їм… Нікчема!"

Йому стало боляче. Кілька днів тому та сама Наталочка Приходько, яка вчить одразутри мови – англійську, французьку і німецьку – і яка віднедавна стала не Наталочка, а Наталі (з наголосом на останньому складі, бо саме так вимовляється по-французькому її ім'я), так от та сама Наталі Приходько сказала, що її мама сказала, що вихованням дітей треба починати займатися якнайраніше, бо якщо не виявити вчасно здібностей, то навіть із найздібнішої дитини нічого не вийде, а виросте просто нікчема.

Нікчема!.. Толя тоді ж подивився у словник – що то таке. "Нікчема – ні на що не здатна людина"… Ні на що не здатна… Толя зітхнув.

Ще зовсім недавно було так добре! Всі вони ходили у дитсадок.

Разом гралися. Було весело. Люся Гуліна й Богдан Ципочка були звичайні собі Люська й Богдан, яких можна було стукнути по спині, ганяючи у квача. І Алик Паганіні не знав, де у скрипки смичок, а де все інше. А Наталі Приходько не те що трьома іноземними, рідною українською кілька слів докупи стулити не могла.

Та тільки пішли вони до школи і… почалося… Батьки наче голови погубили. Наче наввипередки заповзялися, хто до кращого, до наймоднішого діла свою дитину притулить. І розтягла доля Толикових друзів від нього за якийсь місяць.