П'ятірка з хвостиком - Нестайко Всеволод

Доїж!

Хтось хихикнув(чи то Спасокукоцький, чи то Кукуєвицький).

Вася Лоб нахмурився:

– Ти що, амеба, не розумієш?… Ти ж усе життя лікуватися будеш…

Пиріжок тремтів у Антошиній руці, але Антоша вперто простягав його Васі.

І тут Гришка Гонобобель не витримав:

– Та він жартує! Василь Васильович! Він жартує… Він у нас комік! – Гонобобель підскочив до Антоші. – Ану давай сюди! – і хотів вихопити пиріжок.

Але Антоша не дав, спритно вивернувся, ще й боляче тицьнув Гонобобеля ліктем у бік.

– Тю! – зойкнув Гришка. – Я ж хотів тебе… Ну й пропадай! Дуремар…У цей час Вася знову вдарив Антошу по руці, і вдруге пиріжок полетів на підлогу.

І коли Антоша за ним нахилився, Вася підняв ногу і здоровенною своєю лапацоною припечатав Антошу ззаду по штанях.

Антоша заорав носом і, розпластавшись по підлозі, як кошеня на льоду, проїхав кілька метрів аж до вікна.

Тепер уже весело захихикали і Спасокукоцький, і Кукуєвицький, і Галушкинський.

А Вася Лоб чвиркнув крізь зуби і, матляючи довгими руками, пішов по коридору.

В цей час задзвенів дзвоник і всі кинулися по класах.

Тая допомогла Антоші підвестися й поспішно обтрушувала його, примовляючи:

– От бачиш!.. Нащо ти з ним зв'язувався… Воно тобі треба… Ну, побігли!.. Швидше!.. Уже Глафіра Павлівна іде…

Антоша супив брови й сопів:

– Ну, біжи!.. Я сам… Біжи!..

Тая була зразковою ученицею, ніколи в житті не запізнювалася на уроки і нарешті не витримала – кинула Антошу й побігла в клас.

Коридор умить спорожнів, двері класів позачинялися.

Антоша хвильку постояв, тоді зітхнув і пішов до дверей класу. Тільки не свого, п'ятого "А", а сьомого "Б".

Постукав, прочинив двері, пролепетав: "Вибачте!" – і зайшов.

Усі разом – і вчитель, і семикласники – здивовано повернулися до нього.

Антоша пошукав очима, знайшов на задній парті Васю і рішуче попрямував туди.

В очах у Васі майнув переляк.

Антоша підійшов, мовчки поклав на парту перед Васею надкушений пиріжок і так само мовчки пішов назад.

Біля дверей знову пролепетав: "Вибачте!" – і вийшов…

… На перерві про це вже знав увесь другий поверх.

– Ой, що ж тепер буде-е?…

– Ой-ой-ой!..

– Вася Лоб – це ж… Ж-жах та й годі…– Отак привселюдно за надкушений пиріжок!..

– І хто б подумав! Такий тихоня!.. От тобі й Дудкін!..

– А що – молодець! Як усі будуть швирголяти пиріжки на підлогу, скільки тих пиріжків треба!

– Он в Африці діти голодують, а тут деякі пиріжками розкидаються.

– І взагалі хліб не можна кидати на землю… За це колись…

– Все одно Лоб йому не подарує.

– Не подарує…

У п'ятому "А" гуло, як у вулику.

Особливо кип'ятився, галасував і розмахував руками Гришка Гонобобель:

– Ну, Дуремар!.. От Дуремар!.. Ну-у… я йому не заздрю!.. Раз Лоб сказав, що все життя Дудкін тепер лікуватися буде, – значить, буде… Лоб – це такий кадр… будь здоров!.. Ну, Дудкін! І я ж його рятував, я ж рятував!.. А він мене – ліктем!.. Дуремар!..

Антоша сидів, втягнувши голову в плечі, й мовчав. Він знову був тихий і непомітний, як завжди. І навіть не вірилося, що це про нього балакають, що це він – герой отієї пригоди з надкушеним пиріжком…

А після п'ятого уроку, як продзвенів дзвінок і Глафіра Павлівна взяла журнал і вийшла з класу і клас весело загаласував, збираючись додому, – у дверях раптом з'явився Лоб.

Усі дружно ахнули і завмерли.

Одразу стало чути, як дзижчить та б'ється об скло муха – така запала тиша.

Лоб мовчки крутив головою, обводячи важким поглядом клас. Брови його були насуплені.

Гришка Гонобобель стояв у проході між партами якраз перед Антошею, затуляючи його собою. Тому Вася Антошу не бачив. І продовжував мовчки похмуро озирати клас.

Нерви у Гонобобеля не витримали.

– От він!.. Василь Васильович!.. – вигукнув Гришка, обертаючись і виштовхуючи Антошу вперед. – Чого за мене ховаєшся?… Ич! Лоб, човгаючи ногами, попрямував до Антоші. П'ятий "А" зачаїв подих.

Вася протиснувся у прохід між партами впритул до Антоші. Заніс праву руку назад, наче розмахувався… Антоша зіщулився.

І раптом Лоб рвучко висмикнув з-за спини ліву руку й широко усміхнувся.

У ній… був шоколадний батончик.

– Нагороджую тебе!.. За геройство.

Потім він обернувся до Гонобобеля:

– А ти… – і вліпив йому дзвінкого щигля. Клас воднораз зітхнув і дружно засміявся.

Перша таємниця п'ятого "А"

Отака була пригода з надкушеним пиріжком.

– Дудкін – міг! – упевнено сказала Шурочка Горобенко.

– Міг! – погодилися учні.

– А Гонобобель – не міг! – сказала Шурочка.

– Не міг! – одностайно погодилися учні.

– І я не змогла б… – опустивши очі й почервонівши, сказала Тая Баранюк.

Усі зітхнули, але заперечувати не стали.

– І п'ятірка із хвостиком у Дудкіна же! – нагадала Шурочка.

– Ой! Правильно! – підхопили однокласники.

– Ходімо! – сказала Шурочка і пішла з подругами до парти, де сидів і повторював якийсь урок Антоша Дудкін. – Подивись мені в очі! – владно сказала Шурочка. Антоша підвів голову і глянув Шурочці просто у вічі своїми ясними сіро-голубими очима.

– Скажи чесно, це ти?!

– Що? – розгубився Антоша.

– Оте саме! Гроші! У міліцію? – свердлила його поглядом Шурочка.

– Чесне слово! Ні! – вдарив себе в груди Антоша. – Чесне слово!

Шурочка зітхнула. Антоша був чесний хлопець і дивився так, що не повірити йому було неможливо.

– А… а п'ятірка з хвостиком? – як утопаючий за соломинку, ухопилася Шурочка за останній доказ.

– А в тебе хіба ні? – спитав Антоша. Подруги пильно глянули на Шурочку. Шурочка почервоніла:

– Та ви що?… Стала б я отак крутити… Ви що?!

– А, між іншим, хто перший одержав п'ятірку з хвостиком? Я вже й забула, – наморщила Тая Баранюк лоба.

– Як – хто?… Кум Цибуля! – сказав Антоша.

– Точно! – Шурочка звузила очі. – Як це я одразу не подумала?…

І всі, як по команді, повернули голови і глянули на передостанню парту біля вікна.

Давайте глянемо туди й ми з вами…

Кум Цибуля

Коли ваше прізвище Цибуля, то як, ви думаєте, вас називають у класі? Правильно! Кум Цибуля… Не інакше.

Бо в кожному класі обов'язково знайдеться хтось, хто читав уже "Сорочинський ярмарок" Миколи Васильовича Гоголя.

І нікуди ви не дінетеся. Нічого ви не вдієте.

Хай вас тисячу разів звуть Петрик, ніхто вас Петриком не називатиме.

Хоч плачте, хоч ображайтесь, хоч скаржтеся Глафірі Павлівні – не допоможе нічого. Будете ви Кумом Цибулею "і вся гра", як каже знайомий уже вам семикласник Вася Лоб.

До речі, Петрик Цибуля не плакав, не ображався і не скаржився Глафірі Павлівні.

По-перше, тому що в нього була весела й лагідна вдача, він не любив ображатися, плакати, а тим паче скаржитися.

По-друге, він змалку звик до цього прізвиська. Сам тато називав його так ще з немовлячого віку (не татового, а Петрикового, звичайно). І старший Петриків брат десятикласник Альоша теж був Кумом Цибулею. Та й тато їхній, власник супермаркету Олександр Іванович, скажемо відверто, не уникнув цього прізвиська. Серед близьких друзів і Олександр Іванович був Кумом Цибулею.

Але, щоб не було плутанини, ми з вами називатимемо Кумом Цибулею тільки Петрика.

Треба сказати, що в класі його всі любили. От є ж такі щасливі люди, які одразу викликають до себе загальну симпатію. Про них усі так і кажуть – "симпатяга".

Тільки глянеш на нього – і вже не можеш втриматися від привітної усмішки.

Кругле веснянкувате личко, носик бараболькою, біляве волосся кумедно стовбурчиться їжачком, і голубі очі весь час сміються. Ніхто ніколи не бачив, щоб Кум Цибуля хмурився, сумував, сердився абощо. Навіть як десь упаде, заб'ється – тільки на мить скривиться від болю, а наступної миті вже сам із себе сміється весело.

Гарний хлопець, нічого не скажеш.

І от про цього гарного хлопця раптом рознеслася несподівана чутка, її принесли на "продльонку" двоє "бешників" Спасокукоцький і Кукуєвицький.

Як ви знаєте, на "продльонку", тобто подовжений день, лишаються не всі. У кого вдома є вільні від роботи родичі (дідусі-ба бус і, брати-сестри тощо), ті здебільшого не лишаються. Кум Цибуля не залишався. В нього був брат Альоша – десятикласник, ще й дідусь Пантелеймон Петрович.

Так от, пішла сьогодні група "бешників"-"продльонщиків" у Ботанічний сад. Спасокукоцький і Кукуєвицький одкололися, побігли випити соку.

Глип – а у кіоску стоїть біля вагів Кум Цибуля і… продає яблука. У синьому фартусі, у береті, мов справжнісінький продавець.

Спасокукоцький і Кукуєвицький так і вклякли від подиву. Кум Цибуля помітив їх, підморгнув весело і хоч би що. Спасокукоцький і Кукуєвицький навіть про сік забули, такі не випили. Постояли-постояли із роззявленими ротами і повернуся назад.

"Ашники", почувши незвичайну новину, розгублено перезирнулись. Як на це реагувати, у першу мить вони ще не знали. Тільки Гришка Гонобобель, який ревниво ставився до популярності Кума Цибулі, дозволив собі гигикнути досить радісно:

– Ги-ги!.. Продавець!.. Негоціант Цибуля!..

Та Люська Зарічняк вигукнула за звичкою:

– Уявляєте? Уявляєте?… Жах!

Усі інші вичікували. Та й справді – хто приніс новину? – "бешники". Постійні їхні суперники і конкуренти. Та ще й оті Спасокукоцький і Кукуєвицький, які тільки й знають, що підхихикують завжди з-за чужих спин. А може, взагалі брешуть?! Може, наговорюють?

Тому про всяк випадок Шурочка Горобенко вирішила "бешників" трохи при… той… пригасити.

– То й що?! – задерикувато труснула вона головою. – Ну й торгує! І хай! На здоров'я! Потрібна для людей справа. І нічого вам!..

– Категорично! – підтримав її Ромчик Лещенко. Він дуже любив слово "категорично".

А тихий Антоша Дудкін мовчки кивнув головою. І Спасокукоцький та Кукуєвицький тут же пригасли, відступили і зникли за дверима.

– Але подивитися все-таки треба! – сказала Шурочка, як їх уже не було.

– Категорично! – знову-таки сказав Ромчик.

По дорозі до того кіоску, що біля Ботанічного саду, говорили про торгівлю. Про торгівлю взагалі і про продавців зокрема. Найбільшу обізнаність у цій справі виявила Люська Зарічняк.

– Ой, ви знаєте, ви знаєте, – джерготіла вона, – працівники торгівлі – це такі забезпечені люди! Матеріально. Жах!.. В однієї маминої знайомої сусідка по дачі (на Нижніх садах) звичайнісінька собі продавщиця. Так чого в неї тільки нема!.. І дача, і "Мере", і два комп'ютери, крутий мобільник, і всі пальці в перснях… Саме золото. Уявляєте? Уявляєте? Жах!.. – А що?… Обважує, обмірює, обраховує… Запросто!.. – замахав руками Гонобобель.

– А потім тільки – раз! – і під суд! – тихо сказав Антоша Дудкін – його мама була народним засідателем у суді.

– Категорично! – кивнув Ромчик.

– Невже й наш Кум Цибуля хоче стати таким?! – недовірливо промовила Шурочка.

– А що? – знову замахав руками Гонобобель. – Запросто! І тато його у торгівлі працює, і брат Альоша збирається у торговельно-економічний вступати.