П'ятірка з хвостиком - Нестайко Всеволод
Не те що інші новачки. З усіма привітався, перезнайомився і почав розказувати про Горенку, що у Києво-Святошинському районі, одразу за Пущею-Водицею – "два кроки – і в Києві"…
Але до новачка ми ще повернемося.
А зараз поговоримо про капітана Буля.
Капітан Буль – це Петрусь Булько. Чому він Капітан Буль, питаєте?… Ну, це дуже просто.
Ви самі знаєте, як часто у першому, другому, третьому класі міняють люди професії. Сьогодні ти космонавт, завтра ти прикордонник, післязавтра художник, потім лікар, потім директор школи, потім клоун у цирку і так далі…
Що ж до Петруся Булька, ні в кого двох думок не було. З першого класу всі знали, що він стане капітаном далекого плавання.
І мрію свою Петрусь не зраджував ні разу. Навіть коли в школі була зустріч із космонавтом і всі хлопці до єдиного сипонули в космонавти, Петрусь утримався – лишився капітаном.
А вирішено це було ще в дитячому садку.
Хто з вас не пускав весною в струмках і калюжах паперові кораблики?… Мабуть, немає таких людей на світі.
Любив пускати кораблики і Петрусь. Хлопець він був меткий і досяг у цій справі неабияких успіхів, його кораблики майже ніколи не переверталися, не розклеювалися, не розмокали, а, долаючи всі підводні рифи, щасливо випливали з річок-струмків у калюжу-океан.
Отож пускали вони якось у дитсадку кораблики. А мимо проходив моряк. Справжній моряк, у безкозирці зі стрічками, у синій матросці, з-під якої визирав смугастий трикутник тільняшки. А під носом вусики хвацько закручені, в очах веселі бісики стрибають. Не моряк, а картина.
Глянув моряк на Петруся, усміхнувся сонцесяйно, рукою мозолястою із синім якірцем скуйовдив Петрусевого чуба. І сказав дзвінко:
– Молодець! Бути тобі капітаном далекого плавання!
Це чули і Гришка Гонобобель, і Шурочка Горобенко, і Люська Зарічняк, що ходили до того ж самого дитсадка. На власні вуха чули.
Сказав моряк та й пішов собі, а слова його лишилися – зачепилися у Петрусевому серці.
Та подивився б я на вас, якби ото вам такі слова сказав справжній моряк! А ви ще тільки у дитсадок ходите, хай навіть і в старшу групу… Як би ви зреагували…
Отож-то!..
І після того як заходила балачка, хто ким буде, Петрусь уже просто не міг нічого іншого сказати.
Усі зошити Петруся, особливо останні сторінки, були замальовані кораблями – лінкорами, крейсерами, фрегатами, каравелами… І книжки він читав головним чином про море й моряків. І листівки "морські" збирав.
Якщо комусь у класі треба було з'ясувати щось, пов'язане з морем, зверталися до Петруся.
Якось Гришка Гонобобель назвав його "Капітан Буль". Прізвисько сподобалося, та й сам Петрусь не дуже заперечував – воно було необразливе. Так і пішло: "Капітан Буль", "Капітан Буль"… Щось, правда, було в цьому трішечки піратське, але то не біда.
А тепер повернімося до новачка Васі Мостового. Жив він, як ви вже знаєте, у селі Горенці за Пущею. Тепер переїхав до міста. Батьки вже давно працювали в Києві на заводі "Арсенал". І весь час їздили на роботу з Горенки. А оце в'їхали нарешті у нову квартиру. У Горенці лишилися два діди, одна баба й ціла купа родичів.
– Горенка – моя дідівщина, – говорив Вася Мостовий.
А якщо бути вже зовсім точним, то говорив він не "дідівщина", а "дідівфина", позаяк шепелявив. Але це в нього виходило дуже мило, навіть симпатично.
Особливо часто він повторював "що ти", яке, ясна річ, звучало в нього "фо ти".
Коли Вася дізнався, що Петрусь мріє стати моряком і що його називають Капітан Буль, він аж підскочив:
– Фо ти!.. І я мрію стати моряком. От було б здорово на одному кораблі. Ти будеф капітан, а я боцман.
Гришка Гонобобель зареготав:
– Ги-ги!.. О! У нас свій шепелявий, свій Валера Галушкинський з'явився! Капітан Буль і Боцман Фоти… Ги-ги!..
Але Вася не образився. Навіть сам засміявся:
– А фо? Звучить!.. Капітан Буль і Боцман Фоти… Після кругосвітньої подорожі повертаються в рідний порт Одесу… Сила! Фоти!..
І тут же ляснув по плечу Капітана Буля:
– Давай дружить!
В одну мить він домовився з Антошею Дудкіним, який сидів з Капітаном, щоб той пересів на інше місце. – Ти тільки не ображайся. Фо ти! Просто у нас же, сам розумієш, спільні інтереси. Гудбай!
Все це було сказано так просто й щиро, що Антоша анітрішечки не образився й одразу пересів. Дуже Вася був, як кажуть дорослі, контактна людина.
До речі, його стали таки називати Боцман, але без того "Фоти" – Боцман Вася. Та й справді, чого натякати на чийсь, хай навіть і симпатичний, недолік. На недоліки натякати не слід.
Усі перерви і навіть іноді, вибачте, на уроках нові друзі бубоніли про щось морське. І раз у раз Вася захоплено пошепки вигукував:
– Ти фо?… Ух, здорово!.. Ну, ти Драйзер! Усе знаєф.
Вчителі змушені були робити Боцману Васі зауваження. Одного разу після уроків Вася сказав:
– Слухай, а давай не залифатися на продльонку… А махонем у Пуфтю, в мої краї… Така погода!.. Гріх кантуватися на продльонці.
Петрусь непевно знизав плечима:
– Не знаю… Можуть бути неприємності… І тут… і вдома…
– Ну! Капітан! Які неприємності?… Фоти? У тебе телефон є?
– Є.
– В разі чого подзвонимо. Я тобі фось покажу!.. Закачаєфся!..
Петрусь нерішуче озирнувся. Поряд стояли Гришка Гонобобель, Кум Цибуля, Антоша Дудкін, Аллочка Граціанська, Оля Татарчук і Ніна Макаренко (Макароніна) з п'ятого "Б".
– Хто хоче? – обернувся до них Боцман. – Пуфтя – це ж зовсім поряд. Два кроки. До Подолу. А там на трамваї. І все. А?… Така погода!..
Якби не Аллочка Граціанська і не Макароніна – хтозна, може, нічого б і не було.
Але раптом Макароніна сказала:
– А ми недавно їздили. Я навіть ногу проштрикнула, – вона показала свіжий шрам на нозі й одразу одійшла, щоб "ашники" не подумали, ніби вона набивається до них у компанію.
Аллочка Граціанська враз усміхнулася своєю чарівною усмішкою:
– А чого… Я поїхала б… Я люблю мандрувати…
Коли таке говорить перша красуня в класі, то треба бути останнім тюхтієм і ганчіркою, треба негайно міняти штани на спідницю, якщо ти ще вагаєшся. А коли на додачу виявляється, що "бешники" були, то…
Капітан коротко кинув:
– Поїхали!..
Антоша Дудкін і Кум Цибуля мовчки кивнули, Гришка Гонобобель, хоч і скривився (йому було неприємно, що активну участь у цій справі узяла Макароніна, з якою в нього були особисті рахунки), але теж кивнув.
Оля Татарчук перезирнулася з Аллочкою Граціанською, прочитала в її очах прохання ("не залишай мене, будь ласка, саму в хлопчачій компанії") і теж погодилась.
Оля Татарчук була білява. І не просто білява, – білявішої за неї не було, мабуть, в усій школі. Світле-світле волосся, білі брови, білі, наче припорошені борошном, вії і світло-сірі очі. Поряд з Аллочкою вона нагадувала фотонегатив. Але чогось саме до Аллочки вона весь час тягнулася. Вона була якась дивачка, ця Оля Татарчук. Весь час кимось захоплювалася, а себе завжди принижувала:
– Ой, який ти молодець!.. Ой, яка ти сьогодні гарна!.. Ой, як тобі личить ця кофтюля!.. Ах, як ти сьогодні добре відповідав на англійській!.. Молодчинка!.. А я так мимрила на математиці!.. Жах!
Люди люблять, щоб їм говорили приємні речі, і до Олі в класі ставилися добре.
Тому ніхто з хлопців не мав нічого проти того, щоб поїхала й Оля.
Всю дорогу Боцман не змовкав ні на хвилину. На всі заставки він розхвалював принади Пущі-Водиці, яку знав, за власним виразом, "як свою кифеню" (тобто кишеню). Які тільки пригоди не траплялися з ним у Пущі! І лося-велетня він якось зустрів, і галченя, що випало з гнізда, назад поклав, і лісову пожежу гасив, і маленьку дівчинку з дитсадка, що у лісі заблукала, на шосту лінію привів… Ну, не Боцман, а справжній герой.
Оля Татарчук раз у раз захоплено плескала у долоні:
– Ну, молодець!.. Ух, здорово!..
А красуня Аллочка дивилася тільки на нього, не даруючи поглядів нікому іншому.
Гришка Гонобобель уже шкодував, що поїхав.
– Все! П'ята лінія! Виходимо! Виходимо! Вилізаємо! – загукав нарешті Вася.
І вони висипали з трамвая.
Вхід у парк з ажурним, трохи старомодним штахетником. Високі щоглові сосни. І неповторний запах лісу.
– Вперед! За мною! – бадьоро махнув рукою Боцман і швидко закрокував, майже побіг по асфальтованій алеї.
В парку було безлюдно. Будній день, робочий час…
Тільки в затишку, на лавочці під плакучою вербою сиділа якась підстаркувата парочка – видно, курортники.
Несподівано блиснула на сонці вода. І очам їхнім відкрилося довге озеро, через яке був перекинутий місток з дерев'яною альтанкою посередині – різьблені стовпчики, ажурний піддашком штахетник…
– Ой!.. Яка краса! – захоплено вигукнула Оля. – Я ніколи тут не була.
Озеро справді було дуже гарне – береги поросли віковими деревами, на воді плавало жовте опале листя.
Але Боцман, видно, привів їх сюди не лише милуватися красою озера.
– Вперед! – вигукнув він і повів однокласників через місток. Ліворуч од містка біля дерев'яного причалу було припнуто десятки зо два човнів, а вгорі на березі стояв будиночок – човнова станція.
На ґанку будиночка на стільці сиділа й читала книжку огрядна молодиця у червоній хустині, по-піратському перев'язаній навскоси через лоба.
Боцман вів їх прямо до неї.
– Здрастуйте, тьотю Клаво! – гукнув він, підійшовши майже впритул.
Тільки тоді вона одірвала очі від книжки:
– О!.. Васьок! Здоров!.. Приїхав? Скучив? – Моя тьотя Клава! – обернувся Боцман до однокласників. – Мої друзі!
– Дуже приємно! – тьотя Клава церемонно по черзі подала кожному з них складену човником руку.
– Як там мій фрегат? – спитав раптом Вася й зиркнув скоса на Петруся.
– На місці, капітане! – кумедно козирнула тьотя Клава.
– Ні, я тепер боцман. Капітан у нас – о! – Капітан Буль! – він ляснув Петруся по плечу.
Петрусь зашарівся.
– А-а… – зміряла поглядом Петруся тьотя Клава. – Ну, дивіться, вам видніше. Тільки глядіть обережненько… Щось вас багатенько.
– Фо ти!.. Якраз комплект. Ти фо, не знаєф – мій фрегат брав на борт і десять.
– Знаю-знаю, тільки все-таки не дуже…Хоч і тепло сьогодні, але вже вересень, вода холоднувата. Плавати хоч умієте?
– Аякже! – за всіх відповів Гонобобель.
– Ну, тоді давайте… Отам, у кінці…
– Знаю-знаю… Фо ти!
Боцман впевнено рушив по пристані, де в'язалися човни. А біля передостаннього спинився:
– О! Мій фрегат "Мрія". Я завжди на ньому плаваю.
Тітка Клава вже наближалася, несучи два весла:
– Хто вміє гребти? Тільки чесно!
– Я! – вигукнув Гонобобель і переможно зиркнув на Аллочку.
– Ну, тоді сядеш отут, поряд із Васьком.
