П'ятірка з хвостиком - Нестайко Всеволод
Він на праве весло, ти на ліве, – тьотя Клава втикнула весла у кочети, одімкнула ключем замок, розмотала ланцюг, узяла в руку:
– Сідайте!.. Дівчатка, проходьте на корму… І хтось із хлопців теж.
– Давай ти, Антошо! – сказав Боцман. – А тепер ми – на весла… А ти, Капітане, і ти, Куме, на ніс.
Коли всі усілися, тьотя Клава віддала ланцюг Петрусю і легенько відштовхнула човен від причалу:
– Ну… щасливого плавання!.. Кермуй, капітане!.. Веди корабель "Мрію". Але розгублений Петрусь мовчав.
– Ну фо ти? Чого мовчиф? – вигукнув Боцман. Петрусь перехопив погляд Аллочки – вона дивилася на нього лукаво й очікувально.
І враз лоскотна хвиля радісного піднесення охопила його.
– Слухай мою команду! Курс зюйд-зюйд-вест, поворот на чотири румби! Повний вперед! – дзвінко скомандував він і не впізнав власного голосу – такий він був по-справжньому капітанський.
– Єсть, капітане! – вигукнув Боцман і наліг на весло. Гонобобель наліг теж. І човен поплив по озеру.
– Ой! Як гарно! – радісно верескнула Оля Татарчук. І всім стало весело.
Сла-авное море-е, священный Байка-ал!..
затягнув Кум Цибуля.
– Курс норд-норд-ост!.. Гей! У машинному! Піддай пари! – вже впевнено вигукнув Петрусь.
Аллочка дивилася на нього так, як нещодавно дивилася вона на Васю.
Ех, хороше!
Як гарно жити на світі!
Коли ти капітан, і командуєш фрегатом "Мрія", і на тебе дивиться перша красуня у класі, хіба ти можеш сидіти? Що це за сидячий капітан?! Сміх та й годі! Ти мусиш стояти на капітанському містку, підставивши обличчя солоному вітрові.
І Петрусь звівся на рівні ноги і, балансуючи, підніс руку дашком до очей.
Вони пропливли під мостом і випливли на широке плесо.
Гришка Гонобобель старався з усіх сил, щоб не відстати від Васі Боцмана, але все-таки і досвіду, і спритності в нього було менше. І човен весь час завертав ліворуч.
– Гей! У машинному! Ліве, греби! Праве, табань! Матрос Гонобобель! Шуруй активніше!
Якби ж Аллочка не глянула у цю мить на Гришку…
А може, то він і ненароком. Хто його зна…Але Гришка Гонобобель раптом щосили рвонув за весло, човен різко хитнувся… Капітан Буль втратив рівновагу і…
Всі тільки побачили, як мелькнули в повітрі його ноги, коли він перелітав через борт…
Шубовсть!..
– Ой!..
Човен продовжував рухатися вперед. За мить Петрусева голова виринула вже за кормою.
– Людина за бортом!.. Ги-ги! – весело закричав Гонобобель.
– Пливи сюди! Ти фо? – загукав Боцман.
Петрусь безладно борсався у воді, то занурюючись з головою, то на мить виринаючи.
– Та він же не вміє плавати! – скрикнула Оля Татарчук. Ніхто не встиг навіть оком зморгнути, як вона підхопилася, скочила на корму і пірнула у воду.
Вода відразу закипіла, зануртувала… Мить – і Оля вже біля Петруся. І вже вони вдвох то занурюються, то виринають.
– Розворот! Швидше! – закричав Вася, щосили орудуючи веслом.
Але поки вони з Гонобобелем розвертали човен, ще двічі шубовснуло… То Антоша з корми, а Кум Цибуля з носа кинулися у воду. Хоча, відверто кажучи, це вже було ні до чого…
Але які ж вони були б хлопці, якби ото сиділи склавши руки, коли таке робиться!..
Човен уже підплив, і Оля й Петрусь вже трималися руками за борт, Вася, Гришка та Аллочка пробували втягти їх у човен, а хлопці тільки підпливали, винуваті й розгублені.
І от вони вже всі вчотирьох тримаються за борти човна й цокотять зубами.
– Н-не треба втягати… Н-не в-витрачайте часу… – процокотіла Оля. – Г-гребіть швидше д-до б-берега…
І Вася з Гришкою негайно погодилися. Хіба могли вони після всього та не послухати її!
Цікава була картина – високо задравши ніс, човен швидко плив до берега, а за кормою кипіла-бурунилася вода, наче там був підвісний мотор. То, тримаючись руками за корму, одчайдушно молотили ногами по воді усі четверо. Так наказала Оля. Активно рухатися, щоб не переохолодитися.
Берегом уже бігла, розмахуючи руками, тьотя Клава.
А потім вони викручувалися у кущах. А тоді щодуху бігли аж у село Горенку, до Васькових родичів. Було це не зовсім уже й два кроки…
У Капітана Буля голова йшла обертом…
Як же ж він винен перед усіма ними!.. Яка ганьба!.. Який сором!.. Як дивитися їм в очі тепер?…
Та хіба міг він признатися, що не вміє плавати, що весь час збирався навчитися, але так і не зібрався, бо купання для нього – пекельна мука. Був він худенький і такий мерзлякуватий, що у найжаркіший день, тільки залізе у воду, через хвилину вже цокає зубами і, обхопивши себе руками навхрест за плечі, дрібно тремтить, як цуценя під дощем. Де вже там плавати, як просто у воді перебувати несила.
Хіба міг він признатися в цьому, він, капітан далекого плавання?…
– Ну ти ж і плаваєф! Як дельфін! – захоплено вигукнув Олі на бігу Боцман.
– Це ти кролем? – спитав, хекаючи, Кум Цибуля.
– Ага… Я ж уже третій рік у басейн ходжу, – наче вибачаючись, призналася Оля.
А потім вони сиділи у теплій затишній хаті Боцманового діда Сергія та баби Дуні й пили гаряче молоко. Баба затопила піч і сушила їхнє манаття.
Усі четверо були тимчасово вбрані у дідів та бабин одяг і вигляд мали досить кумедний, особливо хлопці.
Оля, закутана у квітчастий бабин халат, сиділа на печі над усіма і дуже ніяковіла. Вона звикла захоплюватися іншими, а себе принижувати. А тут вона була в центрі уваги, і всі тільки й говорили про її геройство.
Хлопці не жаліли фарб. їх можна було зрозуміти. Крім усього, вони ще намагалися у такий спосіб погамувати незручність, викликану тим, що саме вона, дівчинка, а не вони, хлопці, першою кинулася у воду і врятувала Петруся. І вони всіляко намагалися підкреслити, що вона, так би мовити, професіоналка, спортсменка, але все одно не кожна б спортсменка отак би кинулася, не задумуючись, у холодну воду…
Аллочка вперше у житті заздрила. Ніхто на неї не дивився, навіть Гришка Гонобобель.
Гришка спробував був покепкувати з Петруся:
– Ех ти, Капітан Буль-Буль!.. Ги-ги!
Але ніхто його не підтримав.
На Капітана й так боляче було дивитися…
Я думаю, ви б теж переживали, якби з вами отаке сталося.
– Все! – раптом рішуче махнув рукою Боцман Вася. – З завтрафнього дня ми з Капітаном записуємось у басейн!.. Я вам чесно скажу, я теж поганенько плаваю. І якби впав отак несподівано за борт – хто його зна… А плавати вміти треба. Особливо морякам. Питання життя і смерті! Фо ти!..
Петрусь із вдячністю подивився на Васю.
Спасибі тобі, Боцмане!
Я розумію, ти добре плаваєш. Але ти – справжній друг.
Спасибі!..
* * *
Коли допитливі підійшли до його парти, Боцман Вася винувато схилив голову набік і сказав:
– Я вже знаю, чого ви… Дуже б хотілось… Але… Я так фкодую, фо це не я…
Актив зітхнув і перезирнувся.
– А може, Оля Татарчук? А? – подивився на них Вася. – Чого це ви тільки на хлопців думаєте?… Оля якраз…
– У Олі в той день були змагання. Вона тоді була в басейні, – сказала Шурочка. – Я вже думала…
Коли актив облишив Боцмана Васю, Наталі Приходько ще раз зітхнула й сказала:
– А я так сподівалася, що це все-таки він… По-моєму, він найбільше підходить… з усіх хлопців… найбільше…
– А по-моєму, ще є такі, які підходять не менше, – звівши брови, сказала Тіна.
– Ну, звичайно, твій Івасик! – уїдливо сказала Наталі. – Дівчата, ну, не треба, – сказала Тая Баранюк і почервоніла. – У нас у класі всі хлопчики гарні.
– Ну… це ще треба подумати… – сказала Шурочка.
– Я тільки знаю, що Івасик міг би! – вперто сказала Тіна.
– Тобі видніше, – сказала Наталі.
– Видніше! – з притиском повторила Тіна.
Івасик і Христя
Івасик Тимченко, головатий, крутолобий, неусміхнений, жив удвох із мамою. Тата в нього не було. Спершу мама казала, що тато помер, як Івасик ще був дуже маленький, але потім у дитсадку нахабнуватий Жора Мукосій сказав, що тата в нього не було зовсім, що мама його – мати-одиначка, і взагалі нічого вигадувати. Івасик тицьнув Жору в ніс, але це справи не змінило. Язиката Соня Боборика вступилася за Жору і сказала, що, правда-правда, Івасикова мама – мати-одиначка, і це всі знають.
Івасик нишком плакав у кутку, ковтаючи сльози. Він дуже любив свою маму, найніжнішу, найдобрішу з усіх мам на світі, і не міг повірити у ці злі розмови.
Але увечері мама зітхнула і сказала:
– Так, синку, з татом нам не пощастило. Він не вартий нашої з тобою уваги. Негарною він виявився людиною.
Не будемо про нього згадувати. Головне, що в мене є ти, а в тебе я. Будемо любити одне одного і не пропадем.
І так вона це щиро і просто сказала, що Івасик потроху заспокоївся…
… Тіна Яременко, гостроносенька, кучерявенька, з кількома цятками-родимками на щоках і на шиї, дуже любила сміятися. Правда, це їй вдавалося не завжди.
Жила Тіна удвох із татом. Мама покинула тата, вийшла заміж за якогось військового і кудись поїхала. Коли на суді Тіну спитали, з ким вона хоче залишитися, з татом чи з мамою, вона, не задумуючись, сказала:
– Звісно, з татом.
Власне, тато для неї змалечку був і за тата, і за маму. Тато її, маленьку, сповивав, купав, годував із соски.
Мама Тінина була артистка – хористка в театрі оперети. Вона ніколи не мала ні хвилини вільного часу. Зранку в неї були репетиції, увечері спектаклі… І татові, звичайно, довелося самому займатися Тіною. Робив він це із задоволенням, бо дуже любив Тіну.
Тато був веселий добрий чоловік, але маму це не влаштовувало. Тіна пам'ятала, як мама, не соромлячись її, Тіниної, присутності, істерично кричала на тата:
– Остогидли мені твої дешеві жарти!.. Я на них собі нової сукні не куплю. Не вмієш заробити як інженер, іди на ринок торгувати. Нікчема! Невдаха!
Тато мовчки винувато усміхався і раз у раз поправляв на переніссі вказівним пальцем окуляри, які весь час чогось сповзали. Тіна не витримувала і теж починала кричати на маму:
– Не чіпай! Не чіпай! Це мій тато! – і тупотіла ногами.
– Ну й цілуйся, цілуйся зі своїм татусем! – кричала мама. – А я не хочу!
Тіна ніколи тепер не згадувала маму. Наче її й не було зовсім.
Так склалося, що Івасика й Тіну вчителька першого ж дня у першому класі посадила за одну парту.
І коли були батьківські збори, на яких обирали батьківський комітет, Тінин тато, Микола Іванович, та Івасиковамама, Лідія Петрівна, теж сиділи за однією партою (вчителька садовила батьків на тих місцях, де сиділи їхні діти).
І Миколу Івановича, і Лідію Петрівну обрали у батьківський комітет.
Учителька була ними дуже задоволена.
