Казка старого млина - Черкасенко Спиридон

Знаю ж я, хто ви,
Тому і дозволяю. Нареченій
Ясного пана нашого і тут...
І в кабінеті можна... атож які.. (Сідає).
Я знав старого Тарана...
Марія й Сусанна перезираються здивовано.
Марія
Ви йдіть,
А ми самі підождемо їх тут.
Трохим (підводиться).
Гаразд, гаразд... Розважити хотів,
Поки пани повернуться з контори.
Якщо ж ви той, то... я й того... піду.
(Виходить).
Марія любовно розглядає кабінет.
Марія
Тут, за оцим столом, працює він...
Як згорне білий день шумливі крила,
І ніч задумлива покриє землю,
Зашепче сад тихенько під вікном;
Вія творить тут в натхненній самоті
Сам на сам з творчими думкамй*-Лут,
У тишині, в захиснім цім куточку,
Душі його присутність відчуваю.
І творчі образи, як привиди незримі,
Розмову тихую з його душею,
Я чую, тут ведуть.
Сусанна
(ввесь час суворий вигляд має).
То мрійний вечір
Спустивсь на сад, шепочеться із ним.
Марія
Із пітьми небуття у зриму дійсність
Він викликав їх розумом палким
І оживив, служить своїм замірам
Примусив їх, як дужий володар.
Ти чуєш, сестро, стогін їх журливий?
Сусанна
То в горницях порожніх і просторих
Хода легенька наша одгукнулась
Журливою луною...
Марія (не слухаючи).
Ось перо,
Великих дум постійний виконавець.
Ось тут папір натхнення дожидає.
А ось сувій із планом докладним,—
Це творчості етап передостанній.
(Бере фотографію).
А ось... Це ж хто?.. Укохана сестра
В простецькім убранні і у віночку...
Прекрасна, як весна...
Сусанна
Сестра? Не знаю...
На нього щось не схожа.
Марія
О, не завжди
Сестра на брата схожа.
Сусанн а
Я не чула,
Що в нього є сестра... Він не казав.

Марія (тривожно).
А хто ж?..

Ти глянь, яким огнем, жагою
Палають очі дівчини цієї.
То що?
Сусанна
Вони печуть, чарують, ваблять,
І одірватися од них — дарма,
Дай гляну ще!.. Яка краси безодня!
Дивитись в них — то є вже щастя. Ні,
Це не сестра. Щоб мати перед себе
Повсякчас образ цей і не забути,
Що то сестра — цього не може бути...
Коли ж то правда, що сестра вона,
То... я не знаю... він про гріх забув.
Яка краса!..
Входить тихенько Мар'яна й стає на дверях.
Марія (вгледівши її).
Це ж хто?..
С у с а н н а (пошепки).
Вона... вона...
Мар'яна (привітно посміхаючись).
Добривечір!..
Марія
Ви ж хто єсте?
Мар' ян а
Я?.. Казка.
Сусанна (здивовано).
Ви Казка?
Марія (дивиться на сестру).
Казка?.. Чудно як... мов у сні.
М ар' я н а
Гуєтав мене так зве.
М а р і я (хитнувшись).
Густав?
Сусанна (суворо).
Хто ж ви?
Сестра йому?..
Мар'яна
О, ні, я не сестра.
Я — Казка. Думала, що він прийшов,
І йшла сюди, бо маю щось такеє
Сказать йому, від чого вже ніколи
Він не забуде більш своєї Казки.
(Підходить до сестер).
Тихенько будем ми тут розмовляти,
Бо Марта, сидячи там, задрімала:
Вона прийти сюди заборонила
Мені: в Густава, каже, є робота,
А ти йому там будеш заважати,—
То ми тихесенько, щоб не почула.
Марія (ледве промовляючи).
Він... любить вас?
Мар'яна
Казав, що дуже любить...
Любив, це знаю я,—любив він так,
Як промінь золотий кохає квітка,
Як усміх зір душа самітна любить.
Коли дививсь — квітки в душі цвіли,
Коли сміявсь і говорив,—то в серці
Бриніли співи чарівні назустріч,
І ніч здавалася рожевим ранком.
Але... я — Казка. (Замислюється). Так,
Я тільки — Казка.
А всяка казка нам надокучає,
Коли не раз, не два її ти чуєш.
Дива її нас більше не цікавлять,
Бо знаєш їх усі ти наперед.
Я — Казка та, яку він знає всю,
Тому і нудиться, шука нової,
І усміх лагідний його до мене,
Мов заграва після грози далека — .
Ясна, блискуча, та... холодна... Так...
(Стенувшись, весело).
Але... нову я Казку дам йому!
І він навіки мій... ні, краще наш,
Бо Казка та в мені.
Марія (упалим голосом).
Яка ж? яка?
Мар'яна
(нахиляється до них і шепоче).
Дитина це — його й моя: допіру
Під серцем я своїм її почула,
Прийшла йому сказать, та...
Марія
(падає непритомна на руки Су санні).
Ах!..
Сусанна
(обережно кладе її на канапу;
до Мар'яни).
Води, води! Гей, хто там!..
Входять Таран і Вагнер.
Таран (кидається до дочки).
Що таке?
Маріє, пташечко... (До Сусанни).
Що сталось тут?
Вагнер
(зрозумівши все, розлютований,
кидається на Мар'яну).
Тебе убить замало!..
Мар'яна
(з жахом простягає руки, скрикнувши).
Ах! уб'є...
Він вб'є мене!,, Юрко! дідусю! пробі!..
Падає важко на підлогу, непритомна.
Вагнер (хапається за голову),
Ах!., все загибло!..
Таран налив тим часом з карафи води і вкупі
з Сусанною одволав Марію. Вони підводять
її під руки й мовчки виходять усі троє. Вагнер
робить рух бігти за ними з поясненням, та,
роздумавши, раптом зупиняється. По хвилі
він дзвонить; коли входить лакей, він з жахливим
спокоєм, не дивлячись сам на Мар'яну, показує
на неї здивованому лакеєві рукою й наказує:
Геть прибрать звідсіль!..

НІ

Декорація 2-го розділу. В кабінеті не прибрано:
папери розкидано по стільцях, на канапі,
на підлозі; на столі недопиті й порожні пляшки,
рештки закусок, чарки.
Ніч. Підпилий Вагнер сидить біля столу,
Трохим коло порога, теж напідпитку.
Вагнер
Вона видужує, ти кажеш?
Трохим
Так,
Мій пане. З ліжка вже встає.
Змарніла тільки дуже. Глянув був —
Та аж злякавсь. Та то нічого, пане,—
Вони живучі...
Вагнер
Хто?
Трохим
Та ці дівчата.
Скажіть ласкаве слово, посміхніться —
І знов на лицях рожі розцвітуть.
Ось я гукну її сюди... хе-хе!..
Побавитись вже можна... хе-хе-хе!..
Вагнер (схоплюється).
Що?! Смієш, гаде, ти!
Трохим (злякано,).
Пробачте, пане.
Вагнер
Щоб завтра тут її вже не було!
Трохим
Я слухаю, мій пане.
Вагнер (тре чоло).
Стій!., а я?..
А що ж мені лишається тоді?..
Скрізь порожньо... ні втіхи, ні мети...
Трохим (фамільярно).
От єрунда! та ми таку красулю
Вам викопаєм, що аж-аж! Моргніть
Ви тільки... хе-хе-хе... то враз я вам
Десяток приведу...
Вагнер (несамовито).
Що ти сказав?!
Що ти сказав, розсукин сину...
Трохим (злякано).
Я...
Вагнер
Ах ти ж, мерзото! Геть пішов!
Трохим
Та я ж..
Вагнер
(хапає револьвер зо столу).
Застрелю, проклятий...
Трохим зникає; на дверях трохи не збиває з ніг
Крамаренка, що входить і стає коло порога,
здивований.
Крамаренко
Що сталось тут?
Вагнер
(потроху приходить до пам'яті й кладе
револьвер на місце).
Нічого... Вчу поштивості слугу.
(Підходить до столу, наливає й п'є).
Вам дивно? так?
Крамаренко
Я вас не пізнаю.
Вагнер (регоче).
О, так!.. Лишивсь на хвилях я, мій друже,—
Вітрила подрано й стерна нема.
. Крамаренко
Невчасно ж як зневіривсь пан директор.
Тепера, як ніколи, тут потрібна
Його залізна воля...
Вагнер (сміється).
Що? залізна?..
Була, та загула... Чому ж невчасно?
Крамаренко
Самі ви знаєте, що вже давно
На нашім обрії зловісні хмари
Збираються у гурт. Неспокій скрізь.
Дістав відомості, що коло річки
Збираються робітники на раду,
Щоб під серпанком ночі зміркувать,
Підрахувати свої сили.
Вагнер
Ну?
То що?
Крамаренко
А те, що це недобрим тхне,
Завод, і шахти, й все у небезпеці.
Вагнер
Хай гине все, мені тепер байдуже.
І прощу цим мене не турбувати.
(Наливає й п'є).
Крамаренко (знизує плечима).
Хотів іще переказати вам...
Вагнер
' Про що?
Крамаренко
Дізнався з певних я джерел,
Що, крім відомих нам, у справі цій
Дочка старого Тарана взяла
Теж участь не останню.
Вагнер
Що?! Яка?
Крамаренко
Сусанна.
Вагнер .
Приверзлося вам?
Крамаренко
О, ні,
Напевне я дізнавсь.
Вагнер
Не розумію...
Крамаренко
І я також.
Вагнер
Змагатись проти себе
Самої, проти власних інтересів?..
Проте... нехай усі чорти зберуться,
А з ними пан Таран за ватажка,
Мені однаково тепер... Ви чули?
Мені однаково, і дайте спокій!..
(Виходить).
Крамаренко
(дивиться йому вслід і розводить
руками).
Убий — нічого я не розумію!
Трохим (входить, похитуючись).
Куди це пан, не знаєте?
Крамаренко (махнувши рукою).
Не знаю.
Сам чорт нічого тут не розбере.
Ну, що ж, нехай. Робитиму своє,
А далі видно буде. (Виходить)і
Трохим
(підходить до столу, наливає й п'є).
Знов, пішов.
Куритиме всю ніч. А п'є він добре,
Ніколи я не сподівавсь.
(Знов наливає й п'є, потім сідає
в крісло).
Погано
Одно: що і вночі нема спокою:
Як тільки задрімаєш — він з гостями,
Гляди, й заявиться... пішла робота!..
Посміхається, мурмотить щось і потроху засипає.
Яку хвилину на сцені тихо. Потім на дверях
з'являється Мар'яна — бліда як смерть,
з хоробливим виразом очей.
Мар'яна (оглядає кімнату).
Нема... (Побачивши Трохима).
Це ж хто?..
(Підходить, зрадівши, до нього, але,
впізнавши, відходить, розчарована,
до вікна й стоїть, утопивши погляд
у сад, звідкіль чути тиху гру Юркову).
Гай, грай... я не піду...
Іще не край... іще надія гріє.
Гра уривається.
Давно-давно, неначе цілий рік,
Як бачила його тоді востаннє...
Ба ні... коли лежала в забутті,
До мене він лагідно так схилявся
І в серце зазирав, бажав дізнатись,
Чи гніваюсь. Як очі розкривала,
Зникав його бажаний, любий образ —
В якімсь тумані розтавав, і я
Воліла б вік не прокидатись,
Щоб тільки він стояв передо мною, .
Щоб променем блискучим все зоріли
Мені його, коханням повні, очі.
Благаюче дивилися вони,
Опрощення чекали... Любий! милий 1
Коханий мій Густаве! я люблю
Тебе іще палкіше після того,
Як гнівом ввесь до мене ти зайнявсь,
Бо знаю ж я: так степ широкий, пишний
Під час бурхливої грози палає
І вздовж, і вшир страшними блискавками
І глушить дужим гуркотом громів.
А пройде мить — то безліччю квіток
Сміється вже до сонечка крізь сльози.
(Озирається).
Де ж він? (Розглядає уважно обстановку).
Який гармидер тут! Він п'є?
Навіщо п'є? (Замислюється).
Так, так... не раз я чула
Гук бенкету крізь стіни, сміх
Його товаришів. Але... стривай...
Його ніколи сміху я не чула...
Не чула... ні... О любий мій Густаве!
Залить пекучу тугу він бажає,
Похмільним чадом отруїть нудьгу,
Що радість нагло так пожерла враз,
Ясную радість, сміх веселий, щастя;
Які недавно ще тут панували.
(З жахом).
Невже минулося?.. Як тяжко... ах!..
(Ломить руки).
Трохим (прокидається).
Диви... я трохи не заснув... Це так...
Занадто випив... голова болить.
Погано на похмілля. З паном вдень
Ми здорово того... Хіба іще,
Щоб голова не той...
(Наливає в чарку вина й помічає
Мар'яну).
Свят, свят!.. Хто тут?
(Відступає до дверей, переляканий).
Мар'яна
Це я... чого злякався?..
Трохим (махає руками).
Згинь, маро!
Хоче тікати за двері, але в цей час
входить Марта.
Марта (сплеснувши долонями).
Ось гляньте, де вона!.. Тобі ж не можна
Не то ходити, навіть ворухнутись.
Чи ти при пам'яті, Мар'яно?
Трохим (переміняючи тон).
Так,
Коли лежати звелено,— лежи,
А не тиняйсь.