Дівочі грища - Медвідь В'ячеслав

Хай каже, яка це Марія розумна, що не хотіла йому помогти, бо кому він тут треба, його в селі ззіли, хай собі їде, тільки що танцювала — то це погано, — Марії так страшно зробилося у цій хаті, що це вони з бабою обидві з цими бульбашками ще повмирають отуто, то хто їх найде, й кому вони, старі, треба. І перше вона простила бабі за ту бідність, бо як ті житомирські тоді, після базару, роз'їхалися, вони нічого собі не взяли, а в бабиних сінцях бачила Марія дощечки з базару, — хай уже, як їй так треба...

Та втікала б вона від баби, й не хтіла б вона ніякого ворожіння, — тільки ж тяжко було й подумати, що це треба виходити з цього обійстя, біля Ярининої хати в Яринин город звертати; а там як побачить хто, що це за гості такі — з одної такої хати в другу таку, то буде мови не так за ці дві хати, як за неї, що вона одна тут така розумна найшлася, помирити хоче, — хіба ж їй було повилазило чи позакладало коли, чого це Яринка на Богиньку серце має, що скільки вже тут живуть, і щоб не здоровкалися — то ні, але думають за одне. За ті Грицькові гулянки, але б вона, бувши Яриною, їй-бо не пішла б — тра воно було б їй, і хай би собі сам гуляв, як така охота була, що вже з роботи забирав дівчат і ховалися по чужих хатах, її там дівки знайомі були в молочарні, але й нові якісь понаїжджали — як та Надя лаборантка, — який там їй клопіт, одбила чоловіка й утекла в Казахстан. Марія то вже й не стидалася, вона собі вийде надвечір — якраз поки з клубу не йдуть, щоб не так бачили — на містечко; пожде біля молочарні, як хто, може, є, чи якраз молоко з колгоспу привезуть з вечірньої дойки і йде прийом, а тоді заходить, — дівчата їй дадуть напитися; вона коли то й сепаратора поможе крутити; корову вже не держала — скільки того молока треба. А там і питатися нащо, піде собі за молочарнею вигребе в ямі льоду — хоч для чого він, так собі, інтересно, щоб у хаті побув трохи; але думає, що до ноги прикладе коли, хоч яка з нього рада, так ще застудити можна, не бійсь. Проте брала потрошку —тирса зверху тепла, за день нагрівається, а пірнеш пальцями в ямку, аж обпече: лід. Вона думала, що могла коли взяти молока ще давніше, як Гриша Медвідь робив, вони б не відмовили — та ще ж хату зайняла, хтіли чимсь оддячити, трохи їм невдобно було, бачила вона добре. Але вона тоді тримала корівку, ще як молодшою була. Чогось Грицькові не повезло з молочарнею, він же нікому й не відмовляв, просять — давав, були ж часи трудніші, хіба це тепер часи, а там чутка була, що дівчата багато виносили під полою; Надя лаборантка оно-но поносила, всі ж бачили, а він якось вірив людям — приходили, він і так давав, що було, сметани, сиру. А тоді раз — зачинили, пощитали, ага, хіщеніє; це до такої міри дійшло, якби ж хоч сказали розтрата — в кого їх не буває, а то це. Із своїх же хтось і накликав, комусь не вгодив. Але вона вірила Грицькові, той не міг украсти. Зараз тобі з Житомира наїхали, сиділи там скількись днів, навіть прийомку заборонили, на Житомир возили, — а тоді й Грицько зібрався їхати, думав, щось зміниться; казав Павлові Порохнюку, я поїду до Зуба, скажу, що в мене син народився, син. Нічого йому не помогло — тільки й всього, що погодились на сплату; вони тоді спродували, що могли, корову (після того Марія не знала, щоб вони знову корову заводили), сіно було якесь на горищі, й те продали; а велосипеда забрав — тоді їх ще було мало — Добжанський; вже й хлопець Яринин виріс і знав, на чийому то Добжанського хлопці велосипеді катаються. Його тоді й Омельчук хтів, але йому як купувати, бо там же почнуть вибалакувати, — о, скажуть, пожива є.

Вона собі думала, не могла розібрати, що це в Грицька і Ярини таке виходило; і до людей у них було з ладом, — а десь тако вже й з молочарнею діло одійшло, коли ні та й побачить, який чоловік тепер, що ніби ще й вдягнеться, — на свято яке, демонстрація там, чи що, то вона не раз бачила його в гурті начальства; ще ж йому не прийшло, думав, що він такий, як тоді, завідуючий; проте йому ніхто нічого не говорив — не було такого, хто це візьме й одвернеться, — і десь на роботу ходив; проте й чула Марія чи не од Гані Прокопчучки, як Павло Порохнюк раз казав, — це він тоді в питлі робив, — "е, як воно таке, то не буде з нього діла", — а що ж ти до нього мав, ти ж із ним пив та дружбу водив, а як чоловікові стало погано, то вже й таке, йди собі, я тебе не знаю.

Чогось же Іра й сердилась на цих жінок — що вона там про них знала; чи так хто розкаже — ну да, сама ж не піде взнати, це тільки раз до Богиньки побігла, так уже зло розібрало, — а то все жінки поприходять шити й розказують, хто що чув. Як вона Грицькові ту вертикиївську не могла забути, — він ще за той молочар на радгоспі відробляв і завів собі там: у клубі хатинку йому дали, й ця доярочка бігає кожен день, не дивиться, що в нього жінка є, діти вдома. А їй то доносять, кажуть, Іра, прийде ота шити; вона в Грицька спиталася, чи це правда, що твоя жінка гарно шиє, — що він їй там казав, невідомо, вирячився на неї — ти що, сказилася, — але вона не постилалася, приходить в неділю з жінками; ті, правда, хитріші, кажуть, ти йди, а ми ще в магазин сходимо. Вона й здоровкається — так дуже хотіла побачити; Ярина нічого їй та йде у комірчину, бере сокиру, каже, я тебе зараз зарубаю; ех, та як круне, що ви, Іра, що ви — це ж неправда, що вам хто розказував; й хоч би жінка там як жінка, а то руденьке, худе, й геть тако це ластовиння пообсідало — носа, щоки. А Грицько гуляє, за дому забувся; раз уночі конем приперся, визвірився до неї — ти що, в тюрму захотіла, мало, що я... Вона й не думала лякатись — господи, скільки вже терпіти; й рука б не здригнулася, хай би в тюрму посадили — їй однаково; так вона йому й одпалила, хай думає там собі, що хоче, — і зарубала б, а ти що думав, я на вас дивитися буду. Він свого коня не міг уночі знайти — така завірюха знялася, а потім узнав, що кінь сам одіпнувся і добіг на радгосп.

Марії аж страшно зробилося, скільки Іра в цій хаті вже натерпілася — подивися на неї, то наче вона хоче сказати, що чого вона була сюди приїжджала, хіба не можна було жити десь на Далекому Сході, і на Кавказі їй подобалося,— ні, приперлися в Кодню, одне таке село на світі; але ж як послали, то що ти будеш робити; Грицько — військовий, допіру зі служби поверталися — їм шукали десь роботу, й де важче, посилали; що ж ти будеш казати, якраз сорок сьомий, роботи повно. А це б жили вони в одній хаті з половини, і Марії слухай та дивись на чуже горе. Вона сама так раділа з цієї хатиночки, а тепер уже й не знала, чи хотілося б їй цю хату, хоч би одна тут жила, — усе їй таке страшне тут робилося, і город, як ліс, і кущі такі в садку, ще й під вікнами щось таке виростало, бляху діставало — не вирубай, то й хати не видко, і чимось таким дрібненьким цвіте, білим та пахне, як дуже принюхатися; це ще в Богиньки одна така хата стара на містечку, й ця; але найбільш її цей погріб на городі лякав. Таке щось на неї находило, що як іде коли біля їхньої хати, то взяла б тако й заглянула в той льох — шия в ньому така довга, — не раз Марія бачила, як Грицько з сином цеглою стіни домуровували — воно вже таке було, що й валилося, — але внизу, вона знала, ще все було добре, з каменя усередині все; вона раз була б і потрапила туди — каже Іра, помогли б, Марія, вимастити всередині, але вона чогось не пішла, там хлопець і сам зробив до ладу — вона знала, який він у них хазяїн, що й зварити може, й що хоч, — а то вже як викопали картоплю — була Антося сліпенька, Грицькова сестра Параска, — Марії наче вже все відомо було за той льох: викурено й побілено, хатка така під землею. Злякалася вона була тоді, як Іра показувала скалічену руку — хотіли вони з сином стару картоплю перебирати, й порізалася на скло, — Грицько й сам тоді вже забувся був, що сховав пляшку; але жінка й того разу змовчала на людях, ніколи вона ніде не виносила, що в них було; проте йому показала й плакала: на, подивись, який ти хазяїн — вона його вже не дуже й чіпала, бо він слабий був, і що не так — то вирячить очі, що він там думав, як на одних нервах уже жив.

Так вона за той льох і думала — що це, наче ніч, і хтось її туди пхає, а вона й крикнути не може; та ще якби не такі бур'яни над льохом, і картоплиння густе — десь би той голос вирвався; а так набереться сміливості й сама пробує злізти вниз — хай уже там що буде, вона ж добре знала за ті ходи в землі, що ще від поляків пооставалися, — зійде вона вниз, а там аби й кінець був цій дорозі; боже, та же й людей скільки попропадало, що там коли робилося — тепер хіба взнаєш; що Валентин Григорович з учнями трохи залазили в ці ходи, але далеко не йшли, бо дихати не давало, — але йдеш, і тобі як у метро, троє коней вряд стануть. Це раз їй були такі відвідини — думала, подивлюся, якісь же там боги понамальовувані в костьолі, бо так не було часу й зайти; а Грицько вже виходив, ще й десь обшарувався в глину, — Ярина то й так знала, чого він ходить по хатах та в кого де набор бере, — в тому костьолі такі ходи були, без дверей жодних, що де то й нагинатися треба, і це він виліз із якоїсь каплички, — та знала б Марія, що їй робити, вітаться чи задки біжком, а то наче застала його на чомусь, якого він там стида міг наробити, тут і так стид був — обдерте, заляпане. І що її вразило, аж злякало — якраз сонце добре світило у браму, — то це який вигляд у нього був, що він і в очі шукав як би не дивитися, і такий наче аж поправляний — але то він так спух, — треба ж було о такій порі та в місці такому побачити: аж не вірила, що це живий чоловік може посеред цеї цегли й голуб'ячого посліду опинитися; вона більше повірила б, що це таке з-під землі, з того склепу, — коли б не від того сонця й від того духу костьольського Сікорській стало враз видно, яка це біда в тій сім'ї, і аж соромно зробилося, що так принюхувалася до того духу — немов він у ній колись ще давно жив, і вона його пробувала впізнати, — смолою якоюсь підземельною, пилом цегляним давнім і голуб'ячим пір'ям, що їх тут падало мертвих з карнизів і рам без скла, — чого вже тут тільки не було, що й добрива по року держали, й зерно зсипали — того птаства й розвелося повно; а це вже так покинули,— заходьте, хто хоче.

Марія вже вдома додумувала ці страхи—так воно її все тоді перевернуло, і ще більше лякалася вона того Ярининого льоху на городі —було б їй вуличкою обійти; але що її тягло картоплинням пробиратися, вона й сама до ладу не знала, — хіба як стала біля цих дверей, що на них дірочки позатулювані повстяними смужечками — щоб мороз зимою не вкрадався, — то подумала, що якби це вона тут хазяювала і в цей погріб ходила, бо й не так страшно мишей там чи жаб — хай собі мають якусь поживу, а як вилазити вгору без сірника, хапаючись не так за стіни, як за світло, що з кожною приступкою його більшає, — то вже бере тебе ззаду за спину, — і не страх там якийсь, буцім хтось був сховався за діжку і це тепер доганяє, — якісь ті другі страхи, що не знала Марія, які вони з себе й були; попустило тільки трохи, як вона Грицька в костьолі побачила, й це наче страху того перейшло щось на живу людину; вже ніби можеш собі догадуватися, що ніякого того страху не буде, як це людина жива встане, а то думай собі скільки хоч, як тобі страшно, — ти бач, клопіт великий.