Дівочі грища - Медвідь В'ячеслав

Та й як ти тут вкрунеш, — баба Богинька он як найнялась — там якийсь стовпчик один залишився з базару, може, цементом заллятий, і ніхто не хтів довбатися, — розгорне в хустинці яєчок з десяток купкою і стоїть продає; а в неї брали, там усе немиті були — вже за цим дивилася, — і то вона добре бачила за Марією, куди це вона зірвалася, — і від цього Сікорській аж ніяк робилося, хай би вже воно якось без розмов було, чи як. Але нехай думають, що я в швейну навідалась, ніхто ж не бачив, як Омельчук махав до неї; Марія навіть у двері заглянула до дівчат, — "заходьте, Марія", — хтось навіть покликав, Ярина, мабуть, — щоб у самої страх минув, але де там довго будеш крутитися, в Омельчука двері на дві половинки порозчинювані — хоч би й хотів назад утекти, то побачить, заверне.

Хіба ж їй не цікаво — цікаво, як це він її буде вговорювати на ті співи — іншого вона в думці й не мала, — коли він ні разу її не те щоб на вулиці зачепив, — було в нього своїх дівок, — ай так десь, по ділу, не обізвався; і посадовить то посадовив, їй цього теж хотілося, хоч скільки тої розмови, думала вона, можна було й у дверях постояти; але це було їй вперше — того й хотілося. Ну й сяду. Ноги болять, — аж засміятися хотіла з себе, що це таке згадала. Але ж диви, таки правда: на людях то й забуваєш, що там де болить чи так боїшся, щоб хто не пожалів, чи само перестає.

Що він їй розкаже, цей Омельчук, як вона все знає; за хату спитає — то їй і в цій добре, тут вона хоч сама, а там сусіди — яке це життя. Він проте й забалакав, і таке, наче йому й неохота розказувати, і все надоїло, стільки мучиться, а за Баранівського й зовсім щось погане почав розказувати, що чого він з цими Падунцями зв'язався; той хату затіяв на городі робити, бо з старими посварилися, Жорка з тестем б'ється, тесть кричить, де ти його видерла, хай їде в свою Азію; а плану їм на хату не дали, бо там не можна будуватися, — на Степок не хочуть іти, бо йому далеко в емтеес їздити на роботу; і як ти з ними будеш балакати. Ні, це якби йому до війни чи після, — Марія аж нахилилася, щоб побачити більше Омельчука, — то він би найшов, як побалакати, розказав би йому, а тепер зв'яжися, клопоту буде, та й діла йому до цього — він же не голова. Хай розбирається той. Щось же пообіцяв Падунцьові, як той уже й фундамент зводить; люди пишуть: як це так, злодій цей, бандюга, то йому можна, а іншим — ні. Так та заява й лежить непідписана. Омельчук поставив знак питання червоним олівцем, а Баранівський розсердився, кудись у шухляду сховав, не твоє діло, та, те. Глафіра навіть у колгосп трохи ходила на буряки, щоб показати, які вони, а це знов на місті вимітає з магазинів, — побачила, що ніхто нічого, дурна вона бігти в ланку. А податок все одно платять за нову хату, якось там Баранівський вписав — куди, що, хай він сказиться, щоб з ним сваритися, начальник такий. Падунцьова Глафіра таке затіяла з тою хатою, і це аби в центрі, на містечку, а на Степку оно вже є хати, що й ніхто там не живе; якась баба просила, щоб хоч за хатою хто наглядав, зимою в печі випалив, щоб стіни не мокріли, ну там собачку нагодували, а так їй і квартирантів напитували, там учительки були молоді, — чи буде там хто жити, чи ні; вона ще не знала, яке їй щастя з дочкою в Житомирі буде, хитріші й підказували, щоб хати не продавала, буде бачити, як там.

Тепер би й бородатому було де жити, бач, ціла хата, але й там щось таке — чи виїжджати думають, або там їх знаєш; бачив його Омельчук у Коростишеві — чого б його там носило, коли б не за роботу взнавав. Але хай собі їде, як воно не вміє з учителями миритися, де тільки повернеться, до сварки стає, — Сікорську диво брало, що це воно все так виходило: їм же бородатий допомагав нові свята розучувати, і сам, не бійсь, їздив, — він як одягнеться та з дівчатьми гайне по хатах, то веселішого собі й не придумаєш — він би й помирав, то сміявся б, наче йому вирізало посмішку на худих прив'ялених щоках. А це, сидячи в сільраді, вона вгадувала, хто це тоді на містечку гуртом стояв, що вона й глянути боялася, і одного тільки Омельчука впізнала; з кимось вона з жінок балакала, і на те їй казали, що то Валентин Григорович чогось добивався з Баранівського; але вона тільки злякалася, що лихе на людину подумала, буцім він там на бородатого щось набалакував, — щось же друге, як у них такий клопіт, що й хор малішає, старі вчителі трохи на пенсію порозходились, а нові, що приїжджають, то ці тільки на квартирах живуть, їм не такий інтерес, — свої діти якось не вертаються вчителювати, то й так. Думала Марія, що цьому вже й кінця не буде; завели нові порядки, а для нових порядків і людей нових тра, бо так же легше, й чогось вона думала, що встанеться бородатий на завклуба, і переселяться вони з жінкою десь туди ближче, не будуть же зимувати в цій хатині в кухоньці, — а так виходило, що заходилися все по-новому, а далі як врізало.

Вона в;е дівкою боялась, як на неї находила жалість — парубки ж такі, бачать, що діла нема, то починають душу виливати, а котрий то ще й на плече сльозу зронить — жалій, що ти будеш робити. Як тоді вже матір'ю ставала для них, то тепер що думати, дядьків тра жаліти, хто ж їх пожаліє. Добре, добре, вона хіба не знає, що її вчити, — буде осьо й за цей день, бо бачили ж її, то не простять і спитаються, чого це ти, Маню, до Омельчука заходила, ми ж бачили, і що він тобі казав; але вона вже забувалася, хто там що скаже, було б тільки й того думок, шкода чогось робилося не себе й своїх років, а чужого, — а, що того Омельчука жаліти, він то пожив і другим давав жити, і це, що він плаче, то йому вір, це такий, що іншого доведе до плачу великого.

Не обминув би він і Марії, вона сама це знала, але щось же його вдержувало, і це її тішило і разом з тим завдавало якогось жалю, — вміла вона прогледіти, — коли в ній зринало це жіноче, що вона дозволяла думати про себе; хоч вона й не була такою і вміла себе побороти, але за що вона собі боялася признаватися, то це те, що їй приходило в найближчий рік, як уже почула, що потроху вмирає. Він її боявся. І хай хтось тобі скаже, що воно не так, який там страх, йому ще не такого бувало, тепер вона вже не повірить, хоч сказися. Бо вже вона чула право таке за собою так думати, що він боїться. Десь вона була збоку од усього на світі, — так їй кортіло теперечки думать,— але ж ні, диви: де що не робиться, то й вона прикладе рук і тепер би ланки не покинула, якби не впала на ноги. їй часом аж присниться щось таке, буцімто вона думає не за себе одну, а за багато таких, як вона, і їй од цього важче у всьому — жити важко, але могла б вона тільки за себе й думати, і був би їй час на щось друге, і не мучилася б вона, й було б у неї, як у других жінок, що й по другому, і по третьому десь чоловікові повидирають, і нічого — живуть собі; але втіха була замість цього всього одна — що можеш думати, і не так, як інші, до прикладу чи як хвилина вільна, але й всією душею думати — і ніхто ж тобі не заборонить, але й не спитає. Та все одно вона сторонилася всякої іншої роботи, де що не до душі було, хоч і то робота, бачила вона, і там треба рук докласти, — а яка ж та робота, яка... що Омельчук скаже, ми тебе, Маріє, в президію оберемо, а що ж я там буду робити, як на мене ж усі люди зглядаться будуть, дамо тобі протокола вести, й не треба на людей дивитися, ой, не хочу, вибирайте собі, кого вам треба, бо я й не обізвуся і втечу з клубу; чи чого він припрошував секретарем у сільраду йти — вона грамоти знала, а далі щоб і вчилась заочно, — вона й того не схотіла; але заздрила вона тим дівчатам, що вчиться їхали, і самій кортіло, проте виду не подавала; та скільки там чого не було, а вона або відмовиться, або змовчить, щоб не чіпали її, і так воно й перебувало. Й того жалю потроху не ставало, як вона думала, що це він хотів її ближче до себе мати, а там уже як не є — свої люди, і що в президії сидітиме, і що вчиться; вона б тоді дурняла себе, що од дівчат пішла, і хто ж би за неї робив, — бо сиділа б оно в сільраді чи де, то хіба б пішла з дівчатами виспівувати, — коли б ні. Але що їй тепер втрачати, — що її, то вона того не збавить за віком, так воно й буде, — хіба пожартувати злегенька, де її влада, бо далі вже страшно, не пускаєш саму себе. А який жарт, коли вона раз подумала за Омельчука, який же це він насправді, що так видає зо всі боки, — попустила вона трохи жіночого, та й годі, буде.

То як це ти з ним пожартуєш, сидячи отак через стіл, — а ще ж вона побачила, що дівчата кидають роботу — додому йдуть, і трохи посунулася стільцем до дверей, щоб бачили її, як вона сидить, щоб же і цим не було роботи балакати; хіба зачепиш яким словом, чого він прищепок уже не чіпляє, як став їздити на мотоциклі, або іншого якого чорта — скажи-но слово, та й буде тобі те, що й ти не мовчиш, жалко тобі його; але ж якби знав, чи вийде воно на жарт, чи візьме сказиться — якби ж вона його знала, що казати, а так то й мову їй потягло, тільки й всього, що дивилася та за губи себе чіпала пучками, так лякалася, що вже дівчата повиходили і це вони вдвох, а так більш нікого. Омельчук, проте, й уставав, і за спину їй заходив, але б вона нізащо не оглянулася, щоб не показати, як їй страшно. Бо було вже хіба не одній таке-го, — і Ярину аж тіпало колись, як вона в емтеесі робила, і хтось казав, що застали її з кимсь там у майстерні, а вона його й близько не бачила, тільки жінку його добре знала, бо вона в шкільному буфеті торгувала; але що більше Омельчуком водило з кутка в куток та більше балакав, то Сікорській одлягало на душі, й де той страх дівався. А як спирався на вікно і плечима якось так двигав, аж летнік ворушився на ньому, як живий,— скільки вона себе знає, то він у цьому летніку — ще в тридцятих роках до клубу бігав, і любив розказувати, як вони тоді жили, не плакали, як оці тепер, а буряка якогось звариш, бігом наївся, і вйо, і ще й веселитися уміли, — то вже Марії й думати десь виходити не хотілося, сиділа б тридні отако. І це тобі не так, що хтось там сказав, а вже й до такого гріха доходило, що діти балакали — то це горе було. Нінин хлопець, чи й у школу аби ходив,— такий, як вчепиться "цьоцю, пустіть Славку погуляти", вони ж сусіди, і в того мати швачка, а Ярині жаль як не хотілось одпускати, і бачила вона, що й синові охоти великої не було, — чогось за ту Ніну стільки вона переживала, бо та не раз їй підішле когось — бачте, бачте, це вона шиє вдома, а не я,— то й не хотіла, щоб і діти гралися, хоч що вони там винні.