Дівочі грища - Медвідь В'ячеслав

Робили вони тоді концерт у клубі, ще не було цієї самодіяльності, ансамблів, — а так хор виступав з учнів, один Валентин Григорович керував хором, а Трезінський грав, а потім учителі п'єсу ставили, і таке було місце в п'єсі, що хтось мав сідати на дивані, і посідало їх двоє чи троє разом, така комедія виходила, а той диван як увернеться, і всі полетіли додолу, то сміху було; люди довго згадували ті спектаклі,—це ж якось виходило, що вчителів найбільше в селі поважали, а це довелося сміятися з них. Ну тоді було чогось радісно у всіх на душі і в роботі — як вона знає по собі, і до клубу того бігли, бо було що подивитися.

Не всяке ж знало за того дивана; а Марія що не подивиться п'єсу, — де б що не було, — то й згадає, і сміх її душить. Це ще як Григорій з Яриною приїхали в Кодню та стали на квартиру, — він завідувати молокопунктом пішов, а вона шила, — то Ярина біжком у Житомир купити якесь ліжко, бо тоді не дуже то й було де взяти. Привозить цього дивана, сама ж хоче попробувати полежати — зраділа ж: нічого в хаті не було, — а воно як запече! Тут і думати не було чого, що це там завелося. От вона вирішила таке Грицькові вчворити — щоб знав, бо хоч лиха не мала на нього, але зла була за тих дівок, що за ним бігали. Застелила біленьким, він прийшов з роботи, каже, я на дивані буду спати. А Ярина й собі: а я постелюся на землі. Погасили світло; коли крик, ґвалт — Грицько полетів з того ліжка, чухається, каже, хай воно сказиться. Але він хоч і не гнівається дуже, проте не хтів того дивана щоб і в хаті був, викинь його, каже, в садок, бо порубаю. Проте сам його Трезінському підсунув — уже тих блошиць і не чуть було, Ярина гасом потруїла.

Вони тоді з Яриною в одному ряді сиділи, але ще якось^ну не було такого, щоб там стати побалакати, хоч здоровкатися — то це таке, сваритися їм не було чого, — дивилася Марія за нею і самій ставало смішно за себе — й не те, щоб дуже з тої п'єси сміялася; думала, як це Ярині дивитися на цей диван — стояв же в хаті, добро ж якесь, а потім на тобі — як непотріб. Хіба б вона взяла своє ліжко тако, якби це в ньому щось завелося, й оддала на сцену — де там; це наче з хати дух якийсь винести. Але ж як воно у них привезене, хтозна й куплене в кого, в тому Житомирі що хоч продавали — таких лавок, що їх тепер порозвалювали, купами стояло, і віконечка лядами зачинялися, як осьо і в цій хаті, що типіро Грицько з Яриною поселились; і з кожного віконечка виглядає тобі і прикликає, — але якої біди там цим-о хазяям, — Марія декого впізнавала й потім — як поставили на базарі ці будки скляні, кіоски, то їм і там робота знайшлася; така вже охота їм торгувати була — не питай.

Вона серця на них не мала, бо їй тепер і так добре, та й коли це воно все було. Там не так за ту хату стало шкода, як щось такс робилося в світі — чогось начальство мінялося, одних заберуть, іншого знов пришлють; а це вже не так буде називатися, а отак, міняй вивіску. Але якби голова більша, то розібрався б, що воно й до чого. А так.

Знала вона добре, що тоді якраз Омельчука послали вчитися на голову колгоспу, і прийшов головою сільради Баранівський. Омельчук їй уже був пообіцяв, що оце твоя половина, займай — там навпроти емтеесу, через шосе, хата стара, довга, двері на два боки; і вона собі одну хатину вимастила, думала — вже. Коли це Баранівський: давай не так. Не зогледілася вона, як Грицька з Яриною впхнули, сказав заплатити в сільраду. А в другій половині хати ветеринар жив, і це їм якраз дали нову хату біля пошти, а ветеринарша ще бігала заглядала у вікна: о, як їм — то дали заплатити, а ми жили як у казенній. Грицько з Яриною ще й не заплатили, а Баранівський сказав, і вони бігом переїжджати вдень чи коли, — хіба там побачиш, як на буряках до ночі. Сікорська од Ярини потім узнала, — вони посварені не були, ще й навіть якось дружили, — як вони крутилися. Грицько їй каже: їдь в Яроповичі до батьків, хай дають гроші, там їхні були — це такі їхні, батьки продали корову й держали для них — переживали так, де вони будуть жити, — Ярина поїхала, а вітчим якраз із двору, зібрався в ліс за матеріал домовлятися їм на хату, — вони ще й не знали, куди пристати, він після війни ще трохи за кордоном послужив, а потім на Україну приїхали. Ой, тату, давайте гроші, це якраз три тисячі на старі. Нате.

В сільраду вони сплатили; а Баранівському клопіт — що робити; їм же й невдобно трохи, бо це наче людину з хати вигнали; але Баранівський їй каже: "Дава'-но так. Хай люди живуть, а тобі й колгосп дасть". Як так — то й так, скільки їй там одній тра. Вони їй сплатили частку, що вимастила хатину й позатиньковувала діри, — роботи то там ще було: оно де дошка вгинається у кутку, раму на одне вікно вставила — хлопці на емтеесі зробили, вони її пам'ятали — скільки вона там стружок залізних повиносила — прибере, попідмітає, гарно так в неї виходило. А вже щось трохи й начальство почало з'їжджатися, хто куди їздив, — не дуже люди то й придивлялися, як усі по роботах, так часом почуєш, що, о, й Омельчук вернувся, але чогось у нього не вийшло на голову, чи сказали підождати, а тамечки, може, в другий колгосп, ну — не знали нічого. За Омельчука багато говорили всякого, що той Омельчук такий скаженота був. Марії який клопіт; вона його трохи вважала за характер, не так, як другі жінки, що всяку вигоду хтіли од нього мать. Він десь із Закусилівки щодня на містечко велосипедом риґував, — не всяке тоді ще й велосипеда в селі могло купити, але як голова сільради, то й мав, — через місток переїде, ще трохи повижимає під гору, а потім злазить якраз навпроти її вікон і далі вже в руках веде, — це тепер дітвора змагається, хто виїде, і декому, гляди, й вдається. Подобалося Марії навіть, як він прищепкою холошу защіплював, щоб у цеп не влізла — не дуже високо, але й низько не брав, отак якраз, щоб тіло не дуже виглядало.

А як мінялася мода на транспорт у селі,— і у світі ж, мабуть, всьому, — то це було видко по Омельчукові. За велосипедом якийсь диркунець у нього появився, — таке, як і велосипед, але з моторчиком, а тоді вже й мотоцикл — хіба як задощить, то він буксував під гору, і тоді якось ногою візьме й обіпреться, де грязько, й не гляне, що вивазявся. Марії аж смішно робилося: якби з прищепкою, то не так би. За цим разом, як він повернувся в село, Сікорській за ту хату одлягло, вже й мови про неї ніякої, вона собі в своїй хатині, що їй там треба, якби тільки ноги ще не боліли,— і десь його там була побачила — раз пішки йшов вуличкою, а то ще на містечку стояли купою дядьки біля сільради — чийсь трактор посеред містечка переверняний лежав, — і його було видко, вдягнутий, аж високий такий, по-давньому підстрижений; а він чи помітив її, чи перепитував у кого за неї, вона не чула, знала тільки, що вони вдвох з Баранівським головують, ніяк не поділяться, хоч сварки й не було, і це Омельчук щось по-новому хоче робити, як його там учили, а Баранівський не те щоб і проти, але не дуже й сперечався, вже ж знав, що його головувати ставлять: два колгоспи в один зводили, їхній і закусилівський.

Щоб там за нові якісь порядки, то Марія не дуже й чула; її тільки вразило до великого болю в душі, що вони там хотіли робити з святками новими, Ярина в майстерні робила, плаття людям шила, вони там займали половину, а в другій половині сільрада, і це раз Марія зайшла до них додому — чи плаття носила шити, хоч і не дозволяли вдома шити, але як Яринин Грицько збурився кудись на вербовку й нічого їй не сказав, хоча вона й догадувалася, то їй тра було крутитися, бо ж дітей троє, чи так собі зайшла побалакати, і що почула від Ярини. Вони там з сільрадою по сусідству, то їм усе чутно. З цього Нового року будуть колядувати чи щедрувати не так, як у ті роки. І воно ж цікаво, що вони там попридумували, але Марії така легенька тривога ввижалася, немов це не холод якийсь, чи як боїшся, що буряки до першого снігу достоять — отаке-го щось.

Вже й приходили до неї: все більше з доярок дівчата — Баранівськнй за них чогось більше думав, — просили до них пристати, а вона себе наче бабою почувала — і як сидить, і як слухає, що там просять, — і нічого, байдуже якось, баба то й баба. Мало тих бабів, кажіть. Вона й похвалила дівчат і подумала гарно за Омельчука: бач, як старається, але щоб самій таке, то вона не хтіла, нехай. Колядуєте, й на здоров'я вам. Вибрали там найкращих доярок, кожухи дали їм з клубу, — форма ж була від самодіяльності, колгосп ще давно закупив, як учителі виступали.

А як ця зима така, що все тою зимою живе, геть і люди ще чогось ждали, ну немов зміни якоїсь, але Марії то вже чекання одпало, їй хтілося десь заховатися й не показуватися, — то тільки й думала, що теперички все це надовго, і втіхи їй буде хіба в тому, що бігти й собі за всіма, привикнути якось, просять же. її голосу треба було всім, вона й тепер ще як заспіває, то куди тим дівкам, що з ланки співають; тільки в цих веселіше та кіньми їздять, і дають уже їм не що-небудь там, а добре дають. Але що там давати, як подумати, наче вже й негарно; це все одно, що самодіяльність, і співають там по дворах, посипають чи колядують, то все в них наперед заучено, хтось і слова поскладав такі, як частушки, і вставляють прізвища, в кого бувають. Людям же цікаво, що їх так вшановують, робиш же — хочеться чогось веселого, якоїсь втіхи.

І вона раз подумала, що якби це їздила саньми з дівчатами і їм якось помагала, то що б там такого страшного вийшло, ніхто б їй і слова не сказав, раділи б, тіки й всього. Десь тако днів скілька жила вона цим, ждала, що знов забіжать, попросять, — вона й маленькою була, то любила, щоб ще просили, — бувало, стане на порозі, а старші, хто в гості прийде, кличуть: "Маню, та йди ж, чом не йдеш?" — і вже вона ось-ось до столу хилилася йти, і думала, ну нехай ще цей раз, і підійду, а чогось не кликали, і їй зовсім одрізало, так і стояла, — але це так, не дуже щоб і мучилась, бо було своєї роботи, то так — за день як згадає, то й закортить, щоб зайшли та нагадали, — й вона здивувалася, коли її Омельчук закликав чогось з вулиці, бо ніколи ще такого не було, навіть з тою хатиною що виходило, й то вона собі так — передадуть чи так де кого зустріне з сільрадівських, а сама не заходила щось узнати, — й це перейшла шосе навпроти розібраного базару, щоб до сільради вийти.