Українська література » Класика » Я — шестикласник - Ткач Дмитро

Я — шестикласник - Ткач Дмитро

Читаємо онлайн Я — шестикласник - Ткач Дмитро

не встиг...— промимрив він.

Увесь клас вибухнув сміхом.

— Ну, звісно, в тебе не було часу! — в'їдливо сказала Марія Степанівна.— На завтра обов'язково підстрижись... А що ти прочитав за літо?

Ілько морщить свого облупленого носа, туплено дивиться в стелю, силкуючись пригадати, що ж він прочитав протягом літніх канікулів?.. Хто-хто, а я добре знаю, що він нічого не прочитав.

— Ну, не згадаєш? — підганяла його вчителька.

Нарешті Ілько зрозумів, що далі мовчати не можна, і сказав:

— Забув...

Знову регіт.

— А що ти батькові за літо допоміг? — атакувала Марія Степанівна Ілька новим запитанням.

Ілько знову мовчить.

Не витримав і сказав:

— Маріє Степанівно, він допомагає вдома...

Але вона не дала мені договорити, суворо блиснувши очима, зауважила:

— Тебе не питають. У нього свій язик є... А ти сиди мовчки, До тебе ще черга дійде.

Мені раптом стало жарко.

А Марія Степанівна мучила далі бідолашного Ілька;

— Отже, книжок ти не читав, дома не допомагав... А що ж ти робив ціле літо? Бички ловив?

— Ловив,— глипнув спідлоба Ілько.

— Футбол ганяв?

— Ганяв...

— Цього від тебе і слід було сподіватись,— з негарною посмішкою говорить Марія Степанівна.

До мене "дійшла черга" на наступному уроці.

— Лебідь, що таке синоніми й антоніми?
"Си-но-ні-ми... ан-то-ні-ми..." — завертілося в моїй голові.

Я гарячково й напружено думав, блукаючи поглядом по класу. А на мене співчутливо дивилася Маринка, суворо — Марія Степанівна, насторожено — увесь клас.

— Це — слова...— почав я невпевнено.

— Звісно ж, що слова, а не корови.

У класі засміялися. Тепер уже не з Ілька, а з мене. Я стояв до краю збентежений і розгублений. Хіба ж так я думав починати навчальний рік?!

— Ну, слова,— повторила Марія Степанівна.— А далі?..

Далі?.. Далі?.. Які ж це слова?.. Я б зараз віддав усе на світі, аби тільки згадати, що воно за синоніми та антоніми!.. Ось уже, здається, крутиться в голові, ось зараз... ще трішечки...

А Марія Степанівна допікала:

— Чи ти, замість повторювати пройдене, теж бичків ловив в Ільком? Які це слова, синоніми?..

Мої вуха вловили ледь чутний шепіт:

— ...близькі за своїм значенням...

— Близькі...

Але Марія Степанівна повела очима по партах:

— Підказуйте далі.

— Я сам згадав,— пробурмотів я.

— Ну, тоді й далі згадуй сам,— глузливо сказала учителька.
Але нічого більше з своєї голови я видобути не міг. Тільки почував, що обличчя пашить від сорому. Мені хотілось стати невидимою порошинкою... Я стояв і дивився перед собою затуманеними, невидющими очима. Наче крізь сон, почув:

— Ось тобі й перша двійка в цьому році. Сідай. Знову двійка!..

Не встиг розпочатись перший день навчання, як вона вже є. Ну, хіба ж це справедливо? І хіба ж можна ось так — з першого разу двійка?..

Я сидів біля Маринки й почував, що не тільки мені, але і їй якось негарно, ніяково, мулько... Буває ж так, що й не дивишся на людину, а Почуваєш, що саме вона думає й переживає... І навіщо я сів біля Маринки?..

На перерві Ілько підійшов до мене.

— Та ти не сумуй. Хіба не бачиш, яка вона причепа?.. Ходімо в тісної баби грати.

Але цього разу навіть мій щирий друг не міг мене заспокоїти.


10. МАРИНКА

Тільки-но відлунав останній дзвінок, я миттю вискочив а класу. Боявся, щоб мене хтось із хлопців не покликав, не зупинив.

Проте не встиг я стрибнути з шкільного ґанку за густі кущі бузини, як почув голос Маринки:

— Левко! Ти чого побіг, як на пожежу? Зачекай.

Я так і прикипів ногами до землі. Маринка?.. Що вона хоче мені сказати?.. Певно, соромити буде. Ну, я ж їй і відповім!.. Але, наздогнавши мене, вона раптом запропонувала:

— Ох і душно ж у класі! Ледве висиділа. Ходімо до моря, скупаємось.

Це було так несподівано, що я механічно відповів:

— Ходімо.

Хоч море вже дихало осінньою прохолодою, берег ще ряснів людьми.

Ми з Маринкою одразу ж пристали до гурту хлопців і дівчат, які теж, мабуть, завернули сюди з школи. Швидко роздяглись і кинулись у воду.

— Ану, хто далі! — крикнув я Маринці.

— Далеко не треба, вода вже холодна,— відповіла вона і, поплававши трохи, повернула до берега.

А я плив і плив. Мені кортіло похизуватись перед Маринкою. А крім того, я взагалі дуже люблю купатись у морі. Над усе люблю море!

Хвилі легко погойдували моє тіло. Чисте солонувате повітря наповнювало мої груди. Гарно!.. Зненацька я потрапив у великий табун медуз. Восени медузи вже не жалять, як весною, і тому боятись їх нема чого. Вони сковзали по моїй спині, по животі, по ногах, ривками рухались туди й сюди, ніби грались мовчазно. Одні були просто прозорі, інші мали кольорові торочки — рожеві, сині, блакитні... А деякі були ніби з цілої райдуги кольорів. Найкрасивішу з них я підхопив рукою і, штовхаючи її перед собою, поплив до берега, щоб показати Маринці.

Маринка вже гукала мене і навіть сердилась, що я так далеко заплив.

Але коли побачила, яку медузу я притяг з моря, то перестала сердитись і почала бавитись нею серед хвиль. Збіглися ще хлопці, кожному хотілося потримати медузу в руках. Хтось запропонував витягти її на сонце і подивитись, чи зникнуть на ній барви, коли вона всихатиметься. Але я не дав пекти медузу на сонці.

Тоді один хлопець попросив:

— Дай мені, я понесу в школу, і ми заспиртуємо її для зоологічного кабінету.

Я подумав, що непогано було б віднести таку рідкісну медузу і в наш зоологічний кабінет. Але тут же мені пригадалися всі неприємності, яких я зазнав у школі лише за один сьогоднішній день, і рішуче сказав:

— Бери.

Хлопець збігав і дістав десь старе відро, набрав у нього морської води, вкинув туди медузу і, радіючи, поніс її в школу. Я позаздрив йому. Знову згадалась двійка, і мені стало сумно.

Коли ми з Маринкою повертались додому, я попросив:

— Якщо ненароком зустрінеш маму, то не кажи про двійку.

— Не скажу,— пообіцяла вона. Потім, помовчавши трохи, додала: — Тільки ти, Левко, виправ двійку.

Сказала вона це так щиро, що я навіть на неї не образився. А вона ще умовляла:

— Це ж — неважко... От прийди сьогодні додому, поїж і сідай за книжку. По кілька разів перечитуй, щоб добре запам'ятовувалось. Я теж так роблю, Ти думаєш, що мені легко  все  дається? Де там! Читаю, аж очі на лоба лізуть!.. А коли щось неясно буде, то й я допоможу.

Маринка була другою ученицею після довгов'язого Павки, вона тільки математику гірше знала, ніж він, а решта все у неї "відмінно". І вона, звісно, могла б мені допомогти, але почуття хлоп'ячого самолюбства змусило мене відмовитись.

— Я й сам, як захочу...

— Ну от і гаразд! — радо промовила Маринка і запропонувала : — Ходімо до мене, я тобі нову пісню зіграю.

Маринка добре грає на баяні, який їй ще в другому класі купила мама, бере участь у гуртку художньої самодіяльності. Послухати її гру мені хотілось, і я одразу ж погодився.

Маринчиної мами дома ще не було. Вона працювала на тому ж рибкомбінаті, що й мій татко, тільки не директором, а робітницею у консервному цеху. Коли в нас у хаті заходила про неї мова, то татко її хвалив:

— Передова робітниця. І сама працює добре, й іншим допомагає.

Мама чомусь невдоволено відповідала:

— Їй що? Відпрацювала сім годин і — до наступного дня. А тут за домашніми клопотами ніколи й угору глянути. Так накрутишся за день, що аж кісточки болять.

— Таж і вона дома по хазяйству крутиться,— заперечував татко.

— Що ти рівняєш її квартиру до нашої! Та тут тільки з одним пилососом натягаєшся! І килими, й портьєри, і паркет!..

І тоді татко змовкав.

Квартира у Маринки справді була маленька, не те, що наша. Кімната, кухня, невеликий коридорчик. І меблі були не такі важкі та дорогі, як у нас, а простенькі, дешеві. І килимів не було на стінах та на підлозі. І картини — не картини, а ті копії, що продаються в магазині культтоварів.

Але коли Маринка витягла баян і заграла, то я одразу ж забув думати про хату. Вона грала: "Хай завжди буде сонце..." І поки вона грала, я сидів, слухав та милувався з того, як спритно бігають її тендітні пальці по блискучих ладках.

Тим часом прийшла Маринчина мама, побачила мене й здивувалася :  .

— О, кого я бачу! Левко у нас!..

— Це я йому нову пісню граю,— пояснила Маринка.

— Ну, грай, грай,— задоволено сказала мама.— Вона ще не замучила тебе, Левко?

— Ні,— сказав я.— Гарно грає. І пісня гарна.

— Що нового сьогодні в школі? — поцікавилась жінка.— Як минув перший день?

У мене похололо в грудях. А що, як раптом Маринка проговориться про мою двійку? Адже вона пообіцяла тільки моїй мамі нічого не казати!.. Але Маринка почала розповідати, які в нас будуть нові предмети, що нам задали на завтра.

А я поспішив додому.

Дома мене, як завжди, ніхто ні про що не розпитував. Та й нікому було. Мама лишила на столі записку, що борщ і котлети в холодильнику, а вона пішла до кравчині. Тато був ще на роботі.

Пообідавши, я сів до столу, розгорнув підручник. Вирішив, що б там не було, добре вивчити уроки. Не хочу я більше терпіти такого сорому, як сьогодні. Та й Маринці пообіцяв...

Через якийсь час з незвички довго сидіти за книжкою я почав позіхати. Але боровся сам із собою. Походив трохи по кімнаті і знову почав перечитувати прочитане.

Згодом знадвору долинув Ільків свист. Він викликав мене на вулицю. Ми ще зранку домовились, що підемо грати в футбол, бо свій велосипед я так і не відремонтував, не було нагоди випросити у мами грошей. Я не озивався. Він свистав ще й ще. А потім почав гукати:

— Левко-о-о!

Але я таки твердо вирішив добре вивчити уроки. Незримо біля мене стояла Маринка.

Ілько погукав-погукав та й пішов.


11. ШТОРМ НА МОРІ

Я прокинувся вдосвіта від якогось невиразного гулу.

Кинувся до вікна. Крізь світанковий морок побачив, як гойдаються дерева під могутніми ударами рвучкого вітру. Почув, як важко й нестримно стугонить море.

Вночі почався шторм.

Заснути я вже не міг. Я люблю море завжди, а надто, коли воно штормить. Одразу ж вирішив, що в школу виберуся з дому раніше, щоб ще завернути до берега та помилуватися штормом.

Ледве діждався, поки повставали тато й мама. Мама почала готувати сніданок, але мені не терпілось. Я попросив:

— Дай мені грошей, у школі в буфеті поснідаю, бо щось їсти не хочеться.

Мама звела на мене злякані очі.

— А ти, бува, не захворів?

Я забув сказати, що моя мама вважає себе неабияким знавцем всіляких хвороб.

Відгуки про книгу Я — шестикласник - Ткач Дмитро (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: