Я — шестикласник - Ткач Дмитро

Вчив я вірш наполегливо й жадібно. І невдовзі переконався, що вже знаю його. Отже, якщо дуже-дуже захочеш щось зробити, то неодмінно зробиш!..

І коли на перший же урок прийшла Марія Степанівна, я, хвилюючись, підняв руку.

— Чого тобі, Лебідь? — суворо глянула вона на мене.

— Маріє Степанівно, спитайте мене "Каменярі".

Вона вирішила, що я хочу щось утнути, і сердито сказала:

— Сиди і не пустуй. У тебе по "Каменярах" двійка.

Але я знову попросив дозволу прочитати вірш. Ні, зовсім не для того, щоб виправити двійку. У мене їх було чимало. І ще одна якась там двійка мене не бентежила. Я хотів, щоб послухали, як я читаю. А читаю я, як мені здавалось, майже так само, як Євграф Євграфович.

Нарешті учителька зрозуміла, що я прошусь не заради пустощів, і дозволила:

— Прочитай.

Я вийшов до столу, повернувся обличчям до класу і прочитав, жодного разу не збившись. Мабуть, я читав справді непогано, бо увесь клас затих, а Марія Степанівна дивилась на мене трохи розгублено і здивовано. Коли скінчив, вона сказала сз?хо:

— Тобі можна було б навіть п'ятірку поставити. Але ставлю поки що четвірку. Подивимось, що далі буде...

Мені стало сумно після цих слів. Не тому, що четвірка, а не п'ятірка, а просто сумно. І — якось холодно в грудях. Наче мене хтось образив чи сказав про мене щось зневажливе. І навіщо я напросився на оце читання? Кому воно потрібне?..

І з мого язика зірвалось:

— Можете й двійку залишити, мені все одно.

— Ну от! — спалахнула Марія Степанівна.— Я так і знала, що ти якогось коника викинеш. Отут ти увесь.

Вона вела урок, а я її зовсім не слухав. Мені навіть не хотілось на неї дивитись. І ні на кого не хотілось дивитись...

А перед двома останніми уроками я побився з Ільком... Подумати тільки, з ким побився: з своїм найкращим другом Ільком!..

Сталося це так. Він чергував по класу. Ждали Євграфа Євгра-фовича. Але то так тільки говориться, що ждали. Насправді ж таке витівали, що в класі аж курява хмарою стояла. Хлопці перестибували через парти. Перекинули комусь чорнильницю. Дівчата верещали. А Ілько просунув свою руду, аж червону, голову в двері і виглядав у порожньому коридорі директора.

Раптом він вигукнув:

— Географ Географович іде! По місцях!..

Всі миттю кинулися до своїх парт, загуркотіли кришками, зашелестіли сторінками книг, замовкли. Тільки курява ще сірим серпанком пливла в повітрі.

Ілько зареготав, безмірно радий, що обдурив і налякав усіх. Потім поважно, випнувши живіт і груди, підійшов до столу, сів на вчительський стілець і, наслідуючи Євграфа Євграфовича (а в нього це добре виходило, він взагалі умів перекривляти людей), сказав:

— Сьогодні ми з вами поговоримо про Сіцілію. Левко Лебідь, прошу до карти.

У моєму серці ще не вляглося кривдне почуття після сутички з Марією Степанівною. А тут ще й цей на нервах грає. Он увесь клас регоче!

Я підійшов до Ілька і, відчуваючи, як у мене смикаються губи, процідив:

— Перестань дурня корчити... і не смій більше називати нашого директора Географом Географовичем!

Ілько здивувався:

— Тю на нього!.. Ти що, блекоти об'ївся?

— А я кажу, не смій!..— ступив я загрозливо до Ілька.

— Та йди ти!..— він штовхнув мене ліктем у живіт.— Влюбився ти в того Географа Географовича, чи що?.. Чи, може, після розмови в учительській?..

Але я не дав йому докінчити. Схопив за груди і смикнув до себе так, що ґудзик на сорочці відірвався.

Ілько довго не роздумував. Кинувся на мене. Ми зчепились і покотилися по підлозі. Дівчата знову заверещали. А хлопці почали нас розбороняти. Одні тягли Ілька, інші — мене.

Ніхто й не помітив, як до класу тихо зайшов Євграф Євгра-фович. Але ось хтось шмигнув на своє місце, змовк... Потім ще хтось, і ще... Тільки ми з Ільком ще борюкались, не бажаючи поступитись одне перед одним. В тиші, що залягла, чулось тільки наше сопіння та стогін. Але ось уже й до нашої свідомості дійшло, що в класі щось змінилося. Ми водночас побачили Євграфа Євграфовича і розчепили руки.

Євграф Євграфович, мабуть, вирішив, що ми не бились, а просто боролись. Він подивився на нас, розхристаних і жалюгідних, довгим докірливим поглядом і тихо, але виразно сказав:

— Поправте на собі галстуки, одяг і сідайте на місця.
Наче нічого й не сталося, він почав урок.

Всього можна було чекати, тільки не цього.

Я сидів і гадав: а може, Євграф Євграфович зараз не хоче зривати урок і покличе нас в учительську після дзвінка?..

Але ні того дня, ні наступного ніхто нікуди нас не викликав.

І, коли ми переконалися, що нас уже й не викличуть, я сказав Ількові:

— Тепер тобі ясно, який Євграф Євграфович?

— Ясно,— відповів він. І ми помирились.

Правда, подія ця не минула для нас з Ільком марно. Живучи щодня під страхом, що нас викличуть, ми стали уважніші на уроках та краще готували домашні завдання.

Так-сяк ми все-таки позбулися двійок. І обидва перейшли до шостого класу.

І ось тепер я — шестикласник.

6. ВЕЛОСИПЕД

На учнівсько-батьківських зборах, що відбулися з нагоди закінчення навчального року, Марія Степанівна сказала:

— Я рада, що всі ви перейшли у шостий клас. За літо ви підростете, посерйознішаєте, зміцните своє здоров'я. І я вірю, що в шостому класі будете вчитись набагато краще, ніж у п'ятому.

Тато на збори, як завжди, не прийшов. У нього на рибкомбі-наті саме "горів квартальний план", і він навіть вдома мало бував. А мама сиділа на зборах поряд зі мною, і мені здавалось, що вона на очах молодіє та розквітає. Ще б пак! Я перейшов у шостий клас. Скільки було всіляких неприємностей, сліз, лайок, викликів у школу, а все-таки перейшов!..

Настрій у мене був просто-таки чудовий.

А тут ще по дорозі додому мама сказала:

— Тато пообіцяв: як тільки ти перейдеш у шостий клас, він тобі дарує велосипед "Орлятко".

Я одразу ж зметикував, що є нагода мати не тільки велосипед, і додав:

— І футбольний м'яч.

Мама трохи помулялась, мабуть, зважувала, чи не забагато буде? Але потім погодилась:

— Гаразд. І футбольний м'яч.

А якщо мама сказала, то так і буде. Татко ніколи довго не заперечує, коли мама чогось захоче. У нього немає часу заперечувати. Його голова забита важливішими справами, риб-комбінатівськими.

— Тільки з Ільком ти не будеш гуляти,— попередила мама.

— Не буду,— пообіцяв я, хоч добре знав, що саме до нього першого й поїду на своєму новенькому велосипеді з футбольним м'ячем.

Дома виявилось, що мама приготувала дуже смачний обід, а тато запросив гостей. Я сидів серед них, як іменинник, напрасований, умитий, розчесаний, і слухняно їв усе, що мені підставляла мама. "Якось уже відмучусь востаннє перед літніми канікулами,— думав я,— так зате ж потім бігатиму скільки завгодно і робитиму що захочу!"

Татко піднімав чарку за мої успіхи, за моє здоров'я, за мов майбутнє. А коли вже сп'янів чималенько, то сам витяг з кишені гроші і дав мені в руки.

— Іди і купи собі велосипед та футбол. Вибери, що сподобається, щоб потім не казав, що не такі, як хотів.

Я подякував, виліз із-за столу і гайнув з кімнати. Всі присутні, певно, зраділи цьому, бо були вже напідпитку, і я заважаа їм вести свої "дорослі" розмови.

Звичайно ж, я одразу побіг до Ілька. Вислухавши мене, Ілько сказав:

— Краще давай купимо надувного човна. Будемо ходити в море, гратись у піратів, боротись з бурями та штормами. Ото здорово буде!

Я заперечив:

— Надувні човні у хлопців є, можна попросити. А велосипеда на нашому кутку ні в кого немає.

— Ну, гаразд,— погодився Ілько, і ми побігли до магазину.
У відділі велосипедів у нас розбіглися очі. Яких тут тільки не було! І "Орлятко", і "Харків'янин", і Ярославського заводу, і гоночні... А кольори! Один одного красивіший! Зелені з червоними смужечками, чорні з синіми стрілами, блакитні з білими обідцями — всіх і не перекажеш. Ми гладили їх руками, прицмокували захоплено язиками, крутили педалі, випробовували гальма, аж поки продавець сердито не спитав:

— Ви купувати прийшли чи бавитись? Ідіть собі геть і не заважайте іншим.

Тоді ми вибрали червоний з синіми смугами. Я заплатив гроші, і ми з Ільком, тримаючи "Орлятко" з обох боків за руль, попрямували ще й до "Спортмагазину". Тут ми вибрали найкращий футбольний м'яч. Грошей ще трохи лишилось. Ми купили по дві порції морозива, а решту я заховав.

Біля мого двору я сказав Ількові, щоб він зачекав трохи, а сам подався додому, щоб показати покупки.

Дома мене знову дуже хвалили, хоч я так і не зрозумів за що, а потім татко сказав:

— Ну, йди гуляй.

Аж тепер настала справжня воля! Я нікому не потрібний. Сам собі хазяїн!..

Кататися можна було по вулицях. Наше приморське містечко — все в кипарисах, платанах та гліциніях,— невеличке й тихе, рідко коли проїде автомашина. Але по вулицях — не цікаво. Я посадив Ілька на багажник, сам сів на сідло, і ми поїхали за місто спускатися з гори. Спускатись було небезпечно, бо гора дуже крута й висока. Але жоден з нас і не заїкнувся, що боїться.

— Давай я спущуся перший,— попросив Ілько.

— Гаразд,— погодився я, радий, що не мені доведеться випробовувати небезпечний, ризикований шлях.

Ілько набрався духу й покотив.

Я бачив, як він шалено мчав, як на  вибоїнах  підстрибував, аж деренчав мій бідолашний велосипед, і мені хотілось крикнути йому наздогін, щоб загальмував трохи, але я знав, що він мене не послухає.

Ілько з'їхав щасливо.

Тепер моя черга. Мені в грудях холонуло. Але не міг же я показати себе боягузом. Ілько з'їхав, а я — що?

Я сів на велосипед і помчав. Земля замелькала у мене під ногами. У вухах засвистів вітер. Часом мені здавалось, що я вже падаю, але я все-таки їхав далі. Ще трохи, ще,., і ось я вже внизу. Зараз загальмую... Але тут під переднє колесо попав камінець. Колесо бринькнуло всіма своїми спицями, як балалайка струнами. Трах!..— і я полетів через велосипед, а велосипед — через мене.

Я хотів швиденько підхопитись, але відчув, що велосипед мене не пускає. Мою ногу пронизав гострий біль. Виявилось, що великий палець правої ноги застряв між ланцюгом і зубцями передавальної шестірні так, що я не міг навіть поворухнути ногою. Я лежав на животі головою в один бік, а велосипед лежав на боці, відкинувшись у протилежний бік, і міцно тримав мене за ногу, наче мстив за те, що ми змусили його на шаленій швидкості мчати з гори по камінню та вибоїнах.

Прибіг Ілько, заходився виручати мене з біди.