Дада пізнає життя - Косач Юрій
Дада пригадав собі вчорашнє: "Блідо-зелений, зеленаво-сірий кольор трупа, що розкладається". І дивна річ, від Брікслевого трупа йому починало ясніти: в очі впивались ті за-карлючені жовті руки, ключиці, що виставали з-під брудної сорочки, врешті ця труп'яча голова з висолопленим язиком, з викаряченими очима і білою чуприною, розкуйовдженою, страшною.
Смерть бачив Дада уперше. Зікри пана Бріксля дивились просто на нього, докірливо, глумливо так, що хотілось скрикнути. Але не можна, не можна було відірватись — труп манив, чарував. Дада їв його очима, Дада досліджував кожну жилку на руці, кожний сустав закарлюченого пальця. Дада хотів збагнути, як то так: от був учора пан Бріксль, говорив з ним, сидів осьде, а сьогодні вже його нема? Була в цьому дивна, незбагнена таємниця. Вона сховалась у цьому гидкому, зеленому трупі, вона жила і глузувала з людей. Дада напружував все своє єство, щоб зловити цю таємницю, але не міг. Тільки труп лежав і вабив, приковував до себе. Хотілось уже відвернути насичене око, але не можна було. І Дада бачив знов, як складаються руки в трикутники, як площаться ноги в ромби, ромбоїди, граняком осідають груди, і до них чіпляється зеленим колом голова. Це було таке просте, але чудесне. Нараз серед учорашнього шкамаття', книг і черепків, спорхнула знов бронзова танечниця і маленьке слабке тільце її посміхнулось у золотім промені. І тоді Дада скрикнув! Пані Слюсарчикова сердито схопила його за руку і витягла на коридор: "То не для смаркачів такі речі!"
Всі зітхали, шепотіли, переступали з ноги на ногу. "Чому він повісився?" — питала пані Прочковська. "А я знаю, чому? — відповіла пані Брікслева, — оттак собі взяв і повісився". Маруха та Зоха пищали, але лізли до самого трупа, бородань у золотих окулярах вставав цікаво навшпиньки і навіть панна Ґізеля, соромливо за-стьобуючи піжаму, тиснулась крізь юрбу. Кравець Мільчановський довго дивився на неї, потім сплюнув і пішов. Юрба ще погуділа, погуторила і розходилась. Залишився тільки поліцай, пані Брікслева і вішальник.
— От жив, жив Бріксль — і нема, — задумано сказала пані Шев-чукова, спершись на мітлу.
— Що з ним зроблять? — спитав Дада паню Слюсарчикову.
— Не твоя справа! — сердито гримнула вона, але згодом зм'ягчі-ла. — До трупарні повезуть.
* Шкамаття — шматки, шмаття.
Дада уявив собі холодну, темну трупарню, повну голих трупів, і між ними худе, зелене тіло пана Бріксля. Йому стало його шкода. "От учора..." — почав він і осікся. "Що вчора?" — суворо глянула на нього пані Слюсарчикова. Але Дада затявся: не сказав ані слова.
Ніхто так і не довідався, що він останній говорив з Брікслем. Спитав ще тільки, чи Бріксль буде страшити. Пані кивнула головою. Тепер у кам'яниці не буде спокою, бо вішальники дуже неспокійні. При цьому вона перехрестилась. І Даді стало ще більш шкода старого Бріксля, що мусить тепер товктися по ночах по ґалєрії, стукотіти своїми черепахами-черевиками, мацати за клямки зеленими скрюченими пальцями.
Дада зітхнув і поплентався за панею Слюсарчиковою, що важко переводила дух, пересуваючи по сходах своє дебеле тіло. Він ще зиркнув крадькома на двері панни в чорному. Вони були наглухо закриті, загадкові в своїй таємній, чорній тиші.
Гізеля пройшла повз них, прикладала руки з червоними нігтями до вилиць і невпинно повторювала: "Який жах, який жах!" А проте день дерся до кам'яної скрині, як звичайно, золотий, нахабний. Телі-ги туркотіли по бруку, сопіли авта, і дзвінко-дзвінко лящали веселі трамваї.
На другім, у кутку стояв Трач із Ромцем і Терлецьким. Ромцьо хо-літався на ногах у добре випрасованих штанах, із прегарним розділом на голові, а йому крізь плече заглядав Терлецький з рум'янцем на цілу щоку, з ямками на щоках. Дада спинився: вони читали якийсь жовтий папірець.
Була неділя. У садах, у парках цвіркотіли діти, жовніри брязкали острогами, мальвами червоніли спідниці служниць, а пані в чорному, висушені та зморщені, пани в гранатових убраннях ішли та йшли на бамкання дзвонів. Соняшна злива купала сірі доми, небо не ше-левіло, снігові клапті хмар застигали в височіні, і кругом гуділо, переливалось море голов. Дада пропхався між ліктями гав1, відбивався від грудей няньок і видряпався по сходах у церкву, що гула, мов великий фіолетовий дзвін. Дада став за лисиною професора, дивився на його стоптані каблуки, і з вікна крізь вітраж плили на нього потоки рожевого, зеленого, синього сонця.
* Ґава — тут: неуважна людина, роззява.
Там далі правив священик рівним, одноманітним голосом, пахло ладаном, і цей голос, і ці потоки різнокольорового світла нагадали Даді призабутий день, коли він лежав у Києві хворий на кір, на Жилянській вулиці, де вікна заслонено від сонця маминою хусткою. Того дня приїхав із фронту батько, привіз Даді німецьку каску із мідяним шпіцом, сидів біля нього і читав йому "Федька-Халамидника". Голос батька був рівний, однаковий, але невимовно любий, немов лився із сонцем крізь вікно. Потім батько ходив по кімнаті, його наплечники іскрились і остроги брязкотіли, Дада прижмурював очі і слухав, слухав, поки не засипляв...
Дада стрепенувся — десь дзвонили дзвіночками, золоті потоки текли з вікна, падали на товстеньких янголят, всі ставали на коліна, Дада став і собі, потупив очі і було страшно глянути: там творилась Тайна. Дада прихапцем перехрестився (пані Слюсарчикова казала: "Защіпаєш ґудзики, tak siQ nikt nie modli1, du Drachengesicht2*!) і встав разом із усіми. У колінах пробігали мурашки, хор гримів, лисина професора палала, Дада повернув голову і побачив панну з партеру. Вона кивнула йому, посміхнулась і головою покликала за собою. Вийшли, ручка панни була ніжна, вузенька, ніжки в маціцьких черевичках. Була не в чорному, а в сірому — з червоною квіткою.
Дада знав, звідки той папірець, і тому невимовно рідним видався карк Трача, порослий золотим пухом, його великі, настовбурчені вуха, його комір вишиваної селянської сорочки. Ромцьо, гойдаючися, казав: "Так, так", непокірний півник підіймався на маківці, а Тер-лецький тягнув носом повітря і перебирав літери губами. Було в цих хлопцях щось таємниче, загадкове, і Дада на сходах завмирав разом із соняшними зайцями, що чатували, щоб скочити тим трьом на плечі, на голови.
Ось тихо, з теміні сходів, висовгнувся запах Олексишина. Він ішов по Янцю, щоб піти до катедри, і цитринова хустинка спурхувала з його цеглястого убрання. Дада дивився на його черевики з тупими обтятими носами, — це були ті Good-уеаг-и, якими вчора хвалився, і в цьому слові "Good-year*1 таїлось щось тяжке, неприємне. Олексишин був трохи зизоватий4, коли дивився на людину, тоді тій здавалось, що він дивиться на когось, хто стоїть ззаду, й людина мимохіть оберталась. І Дада, коли побачив у теміні блискучі кола цвікера, несамовито скрикнув: "Хлопці, позір!" Але було запізно, ніс Олексишина встромився в соняшний промінь, між плечами хлопців і нюхав, нюхав жовтий папірець. *Що це таке?" — спитав він. Трач притьмом сховав папірець у кишеню. "Нічого". І всі троє сказали: "Нічого, пане Олексишин". Але той посміхнувся, глянув кудись поза Трача, але всі знали, що дивиться на Трача, похитав головою і цеглястою, видовженою плямою виріс уже на коридорі. Суковата палка стукала. "Гадюка", — сказав Ромцьо, і всі втрьох зникли у проваллі сходів. Дади вони й не бачили. Дада, закопиливши губу, пішов на кухню, пив каву і дивився, як вовтузяться мухи, тоскно б'ються до слоїв з конфітурами. "Підеш ти до церкви нарешті, лінюху?!" — буркотіла пані Слюсарчикова. Місила тісто, тісто від цитринового соку було жовте, ясно-жовте, а її руки теж були жовті, якби з тіста, і видавалось, що й ціла пані Слюсарчикова зроблена з ясно-жовтого тіста з цитриновим соком. Дада подражнив цитринового канарка в клітці, знов зітхнув і пішов до церкви.
*так ніхто не молиться (пол.) 2 драконяча морда! (нім.)
* гарний рік (англ.). 4 Зизоватий — косоокий.
— Хочеш, Дада, підемо зі мною? Щось тобі покажу...
Дада підвів на неї очі — розуміється, хоче. Йому хотілось сміятись, ляпати невимовні дурниці. Кругом плили люди і хлопці, що стояли гуртками біля брами і кланялись панні. Несподівано звідкись вилетів дощ жовтих паперців, таких самих, як у Трача, паперці за-фуркотіли, летіли жовтими пташечками в руки, і тисячі очей їх читало. Панна посміхалась, ішла, йшла серед цієї золотої зливи, а за нею поспішав Дада і був гордий, страшенно гордий, бо знав таємницю. Потім юрба зменшала, собор залишився ззаду, а вони йшли тихою вуличкою, повною каштанового листя, і листя шелестіло під ногами, шепотіло. Панна ввійшла з Дадою до цегляної червоної каменички і задзвонила. "Мистець удома?" — "Дома, дома!" — заричав чийсь голос, щось волохате, кудлате викотилось із кімнати, схопило Даду на руки, аж Даді тьохнуло серце, накрило лісом бороди, вусів, чуприни. Дада нічого не бачив, чув, як дзвінко сміялась панна і як він опинився у великій, ясній, як небо, кімнаті, заселеній барвами.
Панна сиділа на кріслі-гойданці й гойдалась, бородань стояв на підвищенні, покурюючи люльку.
— Дада — син незабутнього Н..., — сказала панна. Бородань скочив знов до Дади, і Дада вилетів аж під шкляну
стелю.
— Викапаний батько, — прорік бородань, — дай лапу, друже!.. Дада дивився на череп якогось звіря, що лежав на шкаматті,
на столі.
— Це череп горностая?..
— Ні, друже, це — череп бджоли, — поважно вирік бородань.
— От як, — задумався Дада, — а мені здавалось, що комар.
І всі троє вибухли реготом, а бородань обняв Даду, ходив із ним по кімнаті, і синій дим від люльки йшов за ними хмарою.
Бородань витягнув по дорозі альбоми, книжечки, тикав їх під ніс Даді і глушив його своїм голосом-трубою: "Пізнаєш, малий, пізнаєш?" Дада пізнавав. Мов з імли виринали малюнки, один за одним, — козачків з мушкетами, дівчат із серпами, гетьманів із булавами. Татова рука виводила їх на гарнім блискучім папері, а Дада ліз йому на коліна і хотів собачок, коників, котиків. І тато, щоб відчепитись, рисував йому якесь дивовижне окате сотворіння з вухами — куснями скатерті, з хвостом — ковбасою і вусами такими, як у Петра Олександровича Кухаренка. А раз наказав Даді сидіти тихо і дивитись на муху, що лазила по абажурі.
