Дада пізнає життя - Косач Юрій
О, мама — велика артистка! Якби ви її бачили, пане Бріксль!..
— Ну, ну, знаєм, — завовтузився Бріксль, — ким будеш? Доктором?
Дада хитнув головою.
— Адвокатом?
— Ні.
— Професором?
— Ні. (Дада їв, дивився в стелю і бовтав ногами). Буду моряком. Ви не знаєте, — жваво почав він, — я вже був записаний у 18-м році до корпусу морських кадетів, але революція... Ну та це не страчене, я ще буду моряком!
— І будь, будь! — скрикнув Бріксль. — Кожна людина мусить мати свою мрію, чуєш, малий? Свою химеру, пане добродію. І всі її мають. Без того нема життя, розумієш? Увесь час май химеру, палай нею. Може, вона дурна, може, ні до чого, а ти все одно палай. Так легше жити!
— А ви яку маєте химеру, пане Бріксль? — невинно спитав Дада. Бріксль зібгався у клубочок, очка йому сльозились, він запався
зовсім у кут, так, що худі коліна були нарівні з лицем, а черевики-черепахи стояли на грані куфра.
— Не маю жодної, жоднісенької, — покивав головою.
— То зле, — завважив Дада зовсім поважно.
— Цілком слушно — зле. Але що робити? На світі нема нічого нового — все йде і вертається назад. Як коло. А дурні людиська крутяться, крутяться... От і докрутились. А я це знав — мені все фук було. Вони свої химери, а я сміюся, бо все одно це все було, нічого нового не відкриють. І так прожив. Добре прожив! (Брікслеві очі засвітилися.) Відень, Краків, Львів — все моє було, а я собі тільки вживав. Сміх — не життя. От вони всі тут думають: "Бріксль, Бріксль", а Бріксль колись паном був. Брікслеві кланялись. А вмить — фук і нема. От і по цілій історії. Бріксль на пси зійшов. Питання — чому? Відповідь — не мав химери. Кінець, крапка. Finita la commedia1...
— Але чим ви, власне, були, пане Бріксль?
Дада і собі виліз з ногами на крісло. Сиділи так один проти одного в цій теміні, у куряві.
— Я? — скрикнув Бріксль. — Я був — Хтось. Тепер я ніщо!..
Він нараз зірвався, скочив на куфер і зняв окуляри. Сиваве волосся розбурхалось кругом черепа. Промінь глумливо глянув на нього з-за вікна.
— Хто має вуха, нехай слухає! Хлопче, слухай! Читай Іоанна. Ми живемо в часі Апокаліпси. Держави падуть, народи зникають, інші з'являються на їх місце. Але кругом Вавилон, звір із прірви. Хто має вуха, нехай слуха!
Він скочив з куфра, схопив з етажерки якусь книгу, перелистав її, насадив окуляри і почав читати скрипучим, різким голосом:
"І коли Він зняв четверту печать, я чув голос четвертого єства, що казав: іди й дивись. І я глянув, і ось, кінь б л і д и й, і на нім вершник, котрому ім'я смерть; і пекло йде за ним, і дана йому влада над четвертою частиною землі — убивати мечем, і голодом, і заразою, і звірями земними..."
*1 Комедію закінчено (франц.).
Бріксль знов скинув окуляри і врочисто пояснив:
— Кінь рудий — війна, кінь вороний — голод — це ми бачили все. Але ось надходить четверте звіря — кінь блідий і ім'я йому смерть. "Блідий" — це грецьке слово, вжите тут для означення масти коня, означає "блідо-зелений, зеленаво-сірий кольор" — колір трупа, що розкладається. Ім'я вершника — смерть, а за ним пекло — ад, себто: куди ступить вершник — там він поширює смерть. А тепер (він зійшов з куфра, зібгався знов і затулився в капоту), тепер — іди, щоб тебе тут не було! Нікому нічого не кажи. Можеш прийти, я тобі щось дам...
Дада визволився з обіймів фотеля, ще раз глянув на бронзову балетницю, що спурхувала в сонце, на черепахи Бріксля і, не поспішаючи, вийшов. "До побачення вам, пане Бріксль". Бріксль нічого не відповів і сердито затріснув двері. "Варіят", — подумав Дада.
Ішов уже вулицею. Сонце тихо сідало за кам'яниці. Полум'яними видмами лизало вікна домів, трамваїв, бігло за трамваями по рейках.
Небо на сході запалювалось, набухало жовтими, фіолетовими, синіми вітрами. Над димарем цегольні стояв усміхнений нів1. Дада ще не міг відзначити, що бачить: доми були немов із трикутників, немов із квадратів. Над ними — коло сонця. Але ось дерева вже ламались кривавою лінією, трамвай вповзав між них червоним вальцем. Тут із заулка вискакувало авто, і яке воно було? Квадрат угорі, квадрат удолині, чотири кола. Все мішалось, все лізло одно на друге, око не встигало за ними. Дада ще нічого не бачив — був сліпий. І це його турбувало. Щоб розсіяти думки, побіг догори вулицею на пустарі, збіг униз під парканами, пересадив дроти, мимо ставу, мимо каплички і видряпався знов на гору. Кругом було зелено, місто було за ним. У долині гупав м'яч і кричали хлопці.
Дада прислонив очі долонею: тренував "Степ", його дружина. Збіг до них задиханий, червоний, влетів на середину площі, заштопував свічку і передав м'яча воротареві. Хлопці кричали: "Сервус2, Дада!" Дада кричав. "Сервус, сервус!" Капітан Зелепух пацнув його злегка кулаком, Сірничок біг на нього у роздертій сорочці і сміявся, Мурин клепнув по рамені, Дада садонув одного, другого, відібрав м'яч і ринувся з ним у синь, до ворожих воріт. Хлопці розбивались, падали, кричали "карний", "офсайт", "корнер", воротар жбурляв своє довге тіло просто у траву, оборона спокійно стояла на місці, а напад дерся на сонце, мов на стіну, галайкав, свистав, здіймав куряву. М'яч гудів, наче здоровенний жук, важко бебевхав на землю, так само важко зітхав, вилітаючи прожогом з-під ніг, зринав високо-високо і нарешті затихав у руках воротаря.
Даді кричали: "Дада, шпурт шпурт!" Дада мерехтів тільки голими колінами, його кучері золотою копичкою літали по синяві, Дада хвилювався, непокоївся, падав, вставав і знов біг: сонце було раз над ним, раз під ним, трава вилазила на небо, небо відчинялось прірвою під ногами — Дада грав, Дада ішов у атаку, Дада провадив мяч, Дада стріляв ґоля.
Але вже був кінець. Хлопці сходились, червоні, задихані, з подряпаними колінами, — розбитими кістками; м'яч розшнуровано, і він задоволено, втомлено зашипів і ліг спочивати. Дада стояв у синій сорочинці, взявшись під боки, і роз'яснював, що Сірничок зле подав, що мав бути карний, що там була рука, що взагалі суддя-кальош, але добре, що є "два — зеро". В неділю "Степ" грає з Україною НІ., треба установити склад і те грище до нічого. Зелепух-капітан обняв Даду і звісився на ньому, але Дада дав йому стусана в живіт. Проте Зелепух чудовий хлопець і всі чудові хлопці, яких ніде не найдеш.
1 Нів — новий місяць.
2 Сервус! (нім.)— Подавай! * Шпурт (нім.) — біжи.
Сонце вже зовсім сіло, трава посрібліла від роси, хлопці ще зашнуровували черевики. "Ідеш з нами, Дада?" — спитав Зелепух. "Ні, — відповів Дада, — я ще маю справу". — "Яку справу?" — Але Дада не сказав. — "Ну, то гони!" — І хлопці важко йшли під гору, Зелепух щось розповідав, Мурин йому перебивав, але голоси їх тихішали, віддалялись, врешті зовсім затихли. Дада був сам. Кругом був вечір. Місто дивилося у ніч ясним морем огнів, мигтіло, розливалось по кітловині сяйним озером.
Дада перейшов ще кілька горбків, спустився до залізничного шляху і ліг на землі край насипу. Срібні стріли рейок синішали в далечіні, було тихо-тихо. Стовпи приязно гуділи, хтось ішов ще десь далеко і скидав кам'янці в рівчак, семафор спалахнув зеленим оком. Дада лежав горілиць, над ним тремтіли зорі і посміхався нів. Запахло лугами, свіжим сіном, і Дада згадав, що той самий свіжий запах знає давно-давно. Десь зірвався спогад: синій Київ дивиться ввечір, Дада з мамою стоїть на Володимирській гірці. Тьмяно бовваніє Труханів острів, Дніпро завертає в Чернігівську даль, а Поділ горить унизу, під ногами. Мама бере його на руки, Дада хоче спати, а запах б'є, б'є, п'янить, любий, невгомонний...
Дада підвівся — хтось ішов шкарпом і стиха говорив. Відсунувся, Було видно: дві тіні підійшли майже до нього і стали. Жінка та чоловік. Дада прислухався: "Отже, я даю вам триста примірників, переховаєте їх, завтра зголоситесь під кіно "Люкс", там буде панна з гвоздиком, спитаєте: "Чи тут продають машини до шиття?" Вона скаже, що тут. Гасло...". — "Добре, добре", — сказав другий голос. Дада завмер: говорила панна з партеру в чорному, з нею був Трач.
Дада поповз у темінь: "Тут, здається, хтось є", — сказала панна. "Та де, нема нікого", — відповів Трач і взяв від неї пачку. "Ідіть самі, самі, — неспокійно наказала панна, — за мене не бійтесь". "Іду, — кинув Трач, — завтра в 4-й". "Завтра в четвертій", — повторила панна. Трач перескочив рівчак, його чоботи блиснули в місяці, панна поволі йшла насипом, Трач кашлянув, крикнув з імли: "Гаразд", вона відповіла: "Добраніч, товаришу" — і все зникло. Була тільки ніч, тремка, срібна, були стовпи, що гуділи, та рівні прошви рейок.
Дада біг шкарпами, падав, підводився. Серце йому товклось, мов навіжене, вискакувало з грудей. Не думав про ніщо, був здивований, зачарований таємницею. Панна з партеру виростала на таємничу, чудесну королеву з "Трьох Мушкетерів". Коли Дада, стомлений бігом, приставав, йому видавалось, що серце його розірвалось і тріпочучись летить кудись у безвість. У ту хвилину він готовий був умерти.
Скрип трамваю сполохав його думки. Вже було місто. Ішов тихою вулицею попід каштанами, ішов збентежений, зачудований. Коли підійшов під свою браму, озирнувся на мить довкруги себе: на другім боці у срібним потоці нову стояв, спершись на палицю і підсвистуючи, — Мільорд.
— Де волочишся, малий драбе? — гримнула пані Слюсарчикова. Дада шугнув у кімнату, крадькома зиркнувши на Трача. Той байдуже позіхав. Дада писав ще латинські слівця, читав історію, але очі злипались. Зупа така, яку Дада любив, пахтіла, ґноти замикали книжки, пані Слюсарчикова буркотала, цісар лагідно споглядав із рям, а Дади-на золота голова упала на Цезаря, накрила Барбароссу і солодка, пушиста темінь огортала її, пестила по-маминому. Пані Слюсарчикова, буркотячи, роздягнула і заволокла його в ліжко, де вже зеленим змієм притаївся в подушках місяць. Дадині очі були закриті.
III
Тої ночі повісився Бріксль. Його жінка встала вночі напитись води і найшла його, як висів на пояску проти вікна, просто проти місяця. З самого ранку ціла кам'яниця дудніла від біганини по сходах — всі хотіли дивитись. Біля дверей стояла юрба, лізла мов сарана в кімнату. Грубий поліцай з ременем під бородою записував щось у книжечку, пані Брікслева хлипала, а пан Бріксль лежав на ліжку, довгий, зелений, страшний.
