Дада пізнає життя - Косач Юрій

Навіть кам'яницю, де мешкав Дада, малювали на біло, і жаль було дивитись, як вона стоїть тепер, задумана, проти сонця, ніякова своєю білизною. Даді вона більше подобалась такою, як була раніше — сірою, пощербленою кулями.

Його поворот зі школи тягнувся довго. Ішов сам маленькими тихими вуличками, де нависали грона каштанів так, що золотого їх листя було повно на хідниках. Він спинявся часто біля крамниць і довго дивився на метушливих чорних жидів, на брудних, галасливих сидух. Вони притягали чомусь його увагу, і було йому дивно-моторошно слухати їх ґерґотання, стежити за їх хитрими, нахабними рухами. Було цікаво дивитись, як вони їдять, як лічать гроші, як розмовляють, схопивши себе за ґудзики. Брудна перекупка торощила оселедця, заїдала цибулею, її фартух був засмальцьований, аж чорний, крамар з очицями в'юнкими, мов дві гадючі головки, швидко-швидко слинив банкноти, довгий пейсатий дід стукав палкою і спльовував, коли ґерґотав. А десь в отворі темної нори із затхлими одягами стояла залита сонцем молода жидівка, і пухкі губи її наливались вишневою червенню, в її темних очах таїлась тьмяна туга, і Дада залюбки дивився на неї. В цих жидах було щось хвилююче, таємне.

1 Двірець — залізничний вокзал

Потім Дада ішов через площу, де стояли селянські вози з різним товаром. Дада обходив їх Довкола — тих крепких, опалених людей, що сиділи або стояли, сперті на драбини возів, ліниво жували хліб і дивились на нього байдужими, сонними очима. В них було щось з тих їх сумирних конят, переляканих коров і овечок, із гусей, що безупину ґеґали у своїх клітях, із статочних курок, що похожали, прив'язані за лапи, і клювали ячмінну мерву1. Пахло сіном, стайнею, землею. Дада йшов далі. Там, на розі, в вітрині автомобілевої фірми стояв мотоцикль, і Дада любив порпатися очима в його гайках, коліс-цятах, пружинах. Це було вже зовсім щось інше, ніж ті селяни на площі. Мотоцикль рвався вперед, хотів вибити шибу і мчати вулицями стрімголов. Дада постановляв собі роздобути мотоцикль, зітхав і йшов далі, повз кінові плякати з Маркізом Боліваром, повз памятник із вусатим дідуганом, повз величезний будинок з колюм-нами — у парк. Там було тихо та лагідно. Широка букова дорога йшла догори, панки читали часописи, діти котилися горохом і там, де крізь гилля вдиралось сонце, ясніла осліпливо зелена трава.

Нараз Дада завмер: на лавочці, саме у цій соняшній зливі сиділа "та панна з партеру". Він скинув шапку, вона посміхнулась і покликала його до себе. "Дада?" — спитала своїм чарівним, трохи низьким голосом. Дада подав їй руку і сів поруч. Вона була чимсь задоволена, в очах була усміхнена, зоряна ніч. В руці тримала чудернацьку скринечку, зроблену з соломи.

— Дивись, Дада, оце роблять у в'язниці.

Дада уявив собі блідого, виснаженого в'язня, що плете із соломи скриночки.

— Вони сумують, в'язні?..

— О, ні, — живо відповіла вона, — вони не можуть сумувати. Сумує той, хто має тюрму в душі, а хто має в душі волю, той ніколи не сумує.

— Ви ходите до них?.. — несміло спитав Дада.

— Отеє саме іду з побачення. Вони бадьорі — ці хлопці. Вони витримають і десять таких тюрем...

Вона змовкла і нашошорено, трохи задумано дивилась кудись понад траву, понад людей, що косили її рівно, понад кучеряві хмарки. Дада ще хотів її спитати щось, але не смів. Його серце валило молотом, і коли він скоса поглядував на неї, здавалось, що летить в якусь солодку, духмяну прірву. Але сказати щось треба було.

* Мерва — м'ята, терта або зіпріла солома.

— Хіба не можна їх визволити? — почав він стиха і сам захопився. — Ви знаєте книжку "Граф Монте Крісто"? Там оповідається про Дантеса та аббата Фарію, що сиділи в льохах двадцять літ... зробили підкоп... потім Фарія вмер, а Дантес утік... А інші, тільки згадати!.. Тисяча способів!

Дада справді запалився, але панна поклепала його по рамені і посміхнулася. Потім сумно хитнула головою. Це не були ті часи, тепер це неможливо. Та й давніше це не було так легко, як у книжках. Проте — проте і вона думає... Глянула знічев'я на Даду і схаменулась, мов жалкувала того, що сказала. Дада молитовно зложив руки: "Але ж я нікому, нікому не зраджу!" Вона приложила палець до уст — це була все таємниця, страшна таємниця.

Жучок злетів і сів їй на коліно. Вона зняла його, посадила на долоню і дмухнула — жучок полетів.

Вежа ліниво вибивала години. Товста нянька котила візок, і дитина кричала. Панна підвелась і подала Даді руку. Він хотів віддати їй солом'яну скриночку, але вона сказала, щоб узяв собі, бо в неї багато таких, а втім, їй таку зроблять.

Струнка та лагідна, як той соняшний день, пішла спроквола в місто. Дада дивився їй услід, тримаючи книжки і скриньку, а потім стріпонув кучерями та шугнув бігом-бігом через увесь парк, нагору, до себе.

Ґноти наробили збитків: набирали в рот нафти, фукали, запалювали цей нафтяний струм. Видовище було гарне, але від нього смерділо в кімнаті і псувалися квіти. Пані Слюсарчикова робила їм генеральну масакру1, так, "2еЬу кгеу ргуэка+а па Бсіап^"2. Звичайно, до того не доходило, бо руки у пані Слюсарчикової були пухкі та м'які, але ґноти верещали як скажені на цілу кам'яницю. Це була генеральна масакра "драконових облич". Дада прийшов, коли вже було по всьому — ґноти ще із заплаканими очима сумирно сиділи біля вікна і, кори-стаючи із сонця, пускали дзеркалом помаранчевого зайця на протилежну камяницю, на балькон, де сидів лисий дідуган, читаючи ґазету.

2 щоби кров бризкала на стіни (пол).

І соняшна, сонна млосність заливала цілий заулок, цілий дім. Було душно, парно. Мухи вовтузились на вікні, повзли по цісарю, Трач читав наголос у кухні книжку і під його бубоніння хотілося спати. Чоботи його були вичищені до неможливости, блищали, мов срібло, і рудава чуприна повела мідяними зміями на чоло. Дада відібрав ґнотам дзеркало, спрямував його в самі очі дідуганові, той зірвався, скинув окуляри, погрожував кулаком і страшенно лаявся. Дада кинув дзеркало, боком попід стіною прочовгався в кухню і, заложивши руки в кишені, байдуже вийшов на коридор. Там було нудно, Ромцьо терликав на скрипці нескінченні ґами, і вони сумовито дряпались по стінах. Мільорд чистив своє крапясте пальто і злісно глянув на Даду, а за рогом плигав по золотій стіні довгий, незграбний силюет пані Слюсарчикової, що тряслась, заходилась дрібненьким, старечим сміхом, розмовляючи з Ґізелею.

1 Масакра — бій.

Двері в Ґізелину кімнату були відчинені — звідти віяло солодкавими перфумами, било малиновими меблями і стріляло лисиною якогось пана в гранатовім убранні, що задумано, мрійливо пив каву. Обличчя його нагадувало вимочене, зелене яблуко. Ґізеля стояла із дзбаном води, груди виховстувались їй круглими булками з-під піжами, на голих ногах тягнулись сині жили. Вона скоса глянула на Даду, хотіла його попестити, але він ухилився. "Гарна дитина", — сказала задумано. "У-у — збитошник, — відповіла пані Слюсарчикова, — якийсь він не такий, як усі". "Буде адвокатом", — чомусь прорікла Ґізеля. "Дай Боже", — зітхнула Слюсарчикова. Дада — майбутній адвокат, стояв на галєрії і плював униз на подвір'я. Було приємно дивитись, як довго-довго летить слина... Падала в чорну, холодну цямрину. Сонце туди не заглядало, похмурі, заволочені пилом шкла ґалєрій сходились стіною над нею. Довкола сусідні кам'яниці, де повзла якась бліда, зеленкава рослина і зовсім внизу з-під купи вугілля, шмаття та трісок випливала чорна калюжа.

Пані Шевчукова, смішна, маленька, вийшла з відром і глянула. Дада прихапцем сховався, але крик пані Шевчукової вже вдаряв у грані мурів.

Дада, підсвистуючи, стрибнув з одного східця на другий, униз. Повз нього майнув Олексишин у цеглястім, новім убранні, напудро-ваний, наперфумований, з неодмінним цвікером, на якому тремтіло сонце, з суковатою палкою.

— Панна Янця дома?

Дада знизав плечима, — яке йому діло до панни Янці?

— Нечемно, дуже нечемно... — покрутив головою Олексишин. Дада висунув йому язика. Він його не терпів. За цвікер, за пудроване підборіддя, за урядову мову. Семко — челядник, з яким Дада приятелював, казав про Олексишина — "підлизник", "хрунь"1. Його бойкотували, бо перший пішов до Університету. "Інші — казав Семко — потратили роки, але не пішли. Під чотирнадцятим мешкає Бархо-ла — файний хлоп, а каже, щоб мав вулиці замітати — не піде на їх університет. І сидить хлоп каменем, стіни гризе, а не йде, чекає. Може, й дочекається..."

Дада навшпиньки зійшов "на перший", на павутинчасту галєрію. Стояв серед плісні, біля облуплених стін і дивився на павуків. Двері раптово скрипнули і відчинились. Вийшов Бріксль у своїй капоті, схожий на щура. Тримав червоний ніс догори, щоб не впали окуляри, здавалось нюхав. Заглядів Даду та уважно йому приглядався. Дада занімів, як птах перед змією. "Ти що тут робиш?" — проскрипів Бріксль. Дада дивився на його черевики, розлізлі, немов черепахи. Капота йому розійшлась, і брудна сорочка вилазила наверх. "Нічого", — сказав Дада. "Сюди! — скрипів Бріксль. Дада стояв. Бріксль тупонув ногою. — Сюди, не чуєш?" Підбіг, схопив його спітнілою, худою долонею за руку і поволік у двері. Може, зараз зарізати — майнуло Даді. Опинився в теміні. Ледве-ледве дерлося проміння крізь віконниці. Пані Брікслевої не було. Бріксль відхилив половинку віконниці, але не стало видніше, може, трохи прояснилось. Стіни похмуро насупились. Брудні і закопчені. Шафи прислонились до них, громохкі, мов труни. По кутах, по кріслах навалено було всякого дрантя, книжок, череп'я. Бронзова танечниця, розкинувши легко рамена, вискакувала з цього безладдя в сонце, якісь вершники мчали в золотих рямах на стіні.

Бріксль кинув Даду у фотель, і Дада зник у куряві, що вибухла золотим стовпом. А сам господар, мов велетенський кажан, вліз у кут, на куфер, зложив руки на животі і стежив за Дадою чорними очицями.

— Боїшся мене?

— Чого? — відповів золотий стовп Дади.

* Хрунь (діал.) — груба, підла людина.

— Ну то добре, то добре, що не боїшся... — Бріксль скочив, відчинив шафку, дістав тарілку з тістечками, дмухнув на них і кинув на коліна Дади, — їж!..

Дада їв. Тістечка були старі — тверді, мов камінь. Бріксль запхався знов у кут і виглядав звідти мишею. Чмихав носиком.

— Хто твої батьки?

— Я тата не маю, — промимрив з напханим ротом Дада, — мама — артистка.