Панські жарти - Франко І. Я.

style="">Як вивчив!» В радісну, нестрійну

Громаду коло церкви збились

Батьки і стали міркувать,

Як панотцю віддякувать

За те. Та поки ще рішились,

Вже з двораків один спішив

У двір, щоб пану все сказати.

 

18. Авдієнція попа в пана

 

Пан сам до церкви не ходив,

Щоб враз із бидлом не стояти.

Скінчилась служба, посвятили

Паски, аж ось з двора біжить

Післанець до попа: «В тій хвили

Пан хоче з вами говорить».

 

Іде наш піп. В громаді тихо

Зробилось, посумніли щось,

Почули, що якесь тут лихо

Над ними без вини стряслось.

Гуртом хотіли проводжати

Попа, та він їх задержав:

«Не треба пана дратувати»,-

Перехрестившися, сказав.

 

Пішов. З свяченим і з пасками

Громада коло церкви жде,-

Аж ось по хвилі він іде.

«Христос воскрес! Та бог із вами!

Чому не йдете по хатах?

Не бійтеся! Ніякий страх!

Пан лиш питав мене, як смів я

Без волі власті заводить

Якусь тут школу? Відповів я,

Що школи зовсім не завів я,

Лиш так приватно хтів навчить

Дітей письма, зовсім без плати.

«Ну, сього я вам заказати

Не можу,- згодя каже пан,-

Лиш по добру пораджу вам:

Покиньте се пустеє діло!»

 

«Я б був його й не зачинав,-

Отак я пану відказав,-

Коли б до мене не наспіло

Із консисторії письмо:

Не лиш дітей в селі навчати,

А й школи де мож закладати».

 

«Чи так? Ну, се ще ми вздримо!» -

Сказав вельможний і рукою

Махнув на знак, що вже на днесь

Досить розмови! Йдіть в спокою,

Не бійтеся! А ви, хлоп’ята,

До мене завтра всі на свята!

Ну, йдіть! Громадою такою

Не стійте тут! Христос воскрес!»

 

 

19. «Щось пану не вільно»

 

І почалась від того дня

Поміж громадою і паном

Глуха постійная війна.

Се ж перший раз та вість прийшла нам,

Що пан у свойому селі

Чогось-то зборонить не сміє.

А то ми ось віки цілі

Жили й, мов жито на ріллі,

Туди хилились, відки віє

Могучий вітер панських слів.

Хлоп і подумати не смів,

Щоб проти панського бажання

Робити щось, а як не міг

Знести неволі та знущання,

То кидав все, в чужину біг,

Лишаючи дітей своїх

Іще на більше горювання,

Аж враз: «Не можу зборонити!»

Значить, є щось таке над ним,

Чого і він боїться, чим

Йому не вільно погордити.

 

20. «Заведімо школу в селі!»

 

Почувши се, ціла громада

Немов наново віджила.

Ще в свята по хатах ішла

Оживлена гуртова рада:

«Нам треба всіх дітей учити,

Пан нам не сміє зборонити,-

Отак відважно гомоніли

Ті, що ще вчора так тремтіли.-

Нам треба школу завести!

Або ж то ми такі послідні,

Що мусять наші діти рідні

Ярмо таке повік нести?»

Та - ніщо крити шила в місі -

Знайшлися старші, розважніші,

Що вцитькувати прийнялись:

«Чого ви так розрешетились?

Напам’ять слово те навчились:

«Не сміє». От чекайте лиш,

А він посміє вам! От краще

Мовчіть, щоб грішне тіло ваше

Не мусило відповідать

За ваш нерозум!»

 

Посумніли

На тую мову смільчаки.

У многих ще таки свербіли

Від панських буків синяки.

Та годі знов було ховаться,

Не бувши в лісі, від вовків.

От і прирадили удаться

До города і розпитаться

В комісара, щоб він повів,

Чи можна буть громадській школі

В селі без панової волі?

 

21. Комісар-німець

 

Комісар німець був у нас,

Немолодий уже панисько,

Смішний такий. Було, не раз

В село заїде - пізній час,-

В двір не заїде, хоч як близько,

А все до хлопа. Киселю,

Борщу, вареників, логази

Поїсть, балакає. «Люплю

Я руська кльопа,- було, каже,-

Я руські кліп їм тесять літ

І полюпив вас! Топрий лют,

Та кепськії пани отут.

То кльопіт. Я вам повітаю:

Як пан вас путе туше тис,

То мене йтіть, я вше то знаю,

Такі йому контуші скраю,

Що путе з злості пальці хрис».

 

Не знаю за що, але люто,

Усею кров’ю, всім нутром

Він не любив панів, мабуть-то,

За те, що сам не вмів в їх тон

Попасти, чув себе між ними

Чужим, мов сирота яка.

Вони ж на нього звисока

Гляділи й жартами бутними

Принижували бідака.

А то потиху ще шептали,

Що мав оказію таку,

Що раз пани йому нагнали

І стиду, й болю, і ляку.

Була се вість, мабуть, правдива,

Що пан один із добра дива

Йому за півбутельки пива

Трохи не вкоротив віку.

 

22. Панський жарт з комісаром

 

Він ще в молодших був літах,

Щойно авансу дослужився

І все з панами руку тяг,

Бо до одного приблизився,

В якого донечка була -

Не одиначка, та вродлива,

Притім весела і жартлива,

До нього зовсім не спесива,

Отак фіглярочка мала.

 

Комісар, пана добре знавши,

Не раз у нього побувавши

За ділом зразу, а потім

І прошений як гість у дім,

Не раз з паннами забавлявся

І, хоч поважно все держався,

Манюсі якось раз признався,

Що рад би цілою душею

Її побачити своєю.

 

Манюся злегка запаліла,

Всміхнулася і заніміла,

А потім стиха відповіла: