Панські жарти - Франко І. Я.

Взимі три вози дров давав він,

Щоб хлоп продроглі кості грів;

Весною хлібом спомагав він,

Щоб літом з голоду не млів.

Любив, коли був хлоп здоровий,

Прудкий до праці і розмови,

До танців, сміхів і пісень;

Та не любив хлопів багатих

Та мовчазливих і завзятих,

А на письменних був огень.

«Хлоп щоб умів орать, косити

І в танці дівкою носити,

Та «Вірую» і «Отче наш».

Письма не треба хлопу знати:

Як хлоп почне книжки читати,

Хто буде пану свині пас?»

І хоч-то ніби наставав він

На те, щоб хлоп порядок знав,

Та все-таки горілку гнав він

І кожду гінку розділяв

На кождий нумер у селі:

По стільки гарців, скільки хата

Душ має: хлопці чи дівчата.

Чи то старії, чи малі.

І кождому за ту горілку

Ціну втягав у інвентар,

Як присний панщини тягар:

Сплати чи відроби той дар,

А трунок лий хоч на долівку,

Лиш іншому продать не смій!

Був в того пана й орендар,

Що з паном тихую тяг спілку.

Людей музикою у свій

Шинок заманював. Тут люди

Лишали розум, сіряки

І чоботи, дівки - вінки,

А господині - покладки;

Тут війт робив громадські суди,

А жид лиш цмокав залюбки.

Чи много літ отак, чи мало

Те панське ремесло цвіло -

Аж раптом в коршмі тихше стало!

Щось на людей таки найшло,

Що почали, на панське горе,

В якусь задуму попадать.

І роблять панщину, терплять,

І кожде пильне, кожде скоре

(Як ні - нагайка плечі споре!) -

Та якось тихо, мовчки так,

Понуро навіть, мов глибоко

В душі гризе якийсь черв’як,

Немов якась таємна сила

Ворушиться у темній млі;

Скрізь чути дотики її,

Та нічого не бачить око.

Музика молодим немила,

В шинок заходять тільки ті,

Кому вже в кров і кість віссалась

Та панська школа. Жид біжить

До пана, плач підняв і галас:

«Нізвідки рати заплатить!»

А пан і сам уже віддавна

Ту зміну в людях замічав

І злився, бив, карав, кричав -

Дарма. Вже звільна й сам вбачав.

Що річ се таки не забавна.

Він добре знав, що поки п’є,

Співає, робить без упину

Й сміється хлоп, так довго є

Похожий він на худобину,

Що вік цілий в ярмі жиє

І тішиться, як дістає

До паші зерна одробину.

Та як почне він сумувати

І вішать голову униз,

Над своїм станом розмишляти,

Поради у людей питати,

Тоді тремти і стережись!

Бо думка, свідомість народа

І однодумців тиха згода -

То ворог лютий тих усіх,

Чиє багатство і вигода

На поті і сльозах людських

Основані. От пан дні й ночі

Над дивом тим усе міркує,

То сердиться, а то й сумує,

Немов нещастя серце чує,

А далі скрикнув, аж підскочив:

«Тут, очевидно, хтось бунтує!»

«Бунтує хтось!» - Мій боже милий.

Хто в нас тоді не бунтував!

Урядники панів в’язнили,

Що революцію чинили;

Пани знов світу голосили,

Що сам уряд попідкупляв

Хлопів, щоб шляхту мордували.

Одні в жидах вини шукали,

Ті єзуїтів приплели,

А інші знов ширили вісти:

То демократи, комуністи

І емісарії були.

А серед тої колотнечі

Мужик стояв, зігнувши плечі,

Німий, сліпий, а всім грізний.

Бо й як же ж! Після вікової

Тиші мов ураган страшний

Зірвавсь, і то без ніякої

Причини, й кровію братів

Країну рідну обагрив.

Ні, се аж надто очевидно,

Що тут якась рука брудна

Навмисне із самого дна

Душі народної безстидно

Й безбожно вгору підняла

Найдикші страсті, задурила

Народний розум, заглушила

Чуття, і тисла, і вела

Нетямні руки до удару.

Хоч від тарнівського пожару

Вже рік минув, хоч дні лічив

Ценглевич в Куфштайні, Дембовський

Над Віслою в землі десь гнив,

А в Львові голову зложив

На Гицлівській горі Вішньовський,-

Проте раз в раз по краю йшла

Якась холодна дрож, тривога,

Всі ждали вибуху нового,

Щоранку дякували богу,

Що ніч без вибуху пройшла.

Немов недужий в лихорадці

Після тяжкої операції,

У сні й наяві все тремтить,

За льоду дотиком зриваєсь,

Не знає сам, чого лякаєсь,

Лиш теє чує, що болить,-

Так край наш по різні два літа

Тяжкий настрій переживав,

Так конання старого світа

Важке болючо відчував.

Та й ще одно цікаве діло!

Хоч руський люд в страшні ті дні

Ніде не кидавсь до різні

(Про Горожану скажу сміло,

Що потерпіли там пани

Найбільше з власної вини,

Що битву почали з хлопами) -

А навіть декуди ставав

І сам панів обороняв

Перед мазурськими товпами,

Проте і в нашій стороні

Не ласкавішими очима

Дивився пан на христянина,

Ніж у самій Мазурщині.

Знать, думали: що вчора там,

Те нині може статься нам,

Ще й гірш, бо тут ми в чужині.

Тож дикі слухи не втихали

І всіх в напруженні держали

І у роздразненні важкім.

Мов хмари над селом нависли

І з них от-от ударить грім,

Так нашій шляхті в році