Горіли степи - Івченко Михайло

Зелено-білі ночі дратували.

І згадувались тихі степові простори, тихі стогони ночі, вогкий подих вітру в темряві.

Одного дня увечері вона одв'язала коня й поволі потюпала. На третій день була на місці.

Здивувало нове погорілля. Важкий вал вітряка обсмалений розтягся на цілині.

Мірту зустріли спорожнілі будівлі. В кімнатах було все порозкидане.

В лахміттях знайшла листа від Стефана, прочитала й почервоніла.

Тоді вийшла, обійшла сад. Він був густий, соковитий, але занехаяний, не прочищений.

Мірта вийшла, одв'язала коня й пустила в степ. Кінь, легко киваючи вуздечкою, поволі подався в простір. Коли одійшов подалі, ви брикну в і побіг тоді в далечінь. Почувала: щось муляє, дратує. Скинула черевики, пішла боса.

Йшла м'якими холодними травами. Відчувала, як поволі щось стигне й радіє під серцем. На душі стало легко.

Від роси, що лоскотала ноги, у тілі ткалася нова тканина, ніжна, як шовк.

Тоді очі дивилися широко розкритими, прозоро-блакитними озерами.

Глибоко приймали нову радість землі. Мимоволі вабив до себе вогкий вітер з моря. Мірта пішла назустріч йому.

На ранок сиза, ніжно-блакитна стрічка лягла на березі моря, а сонце червоніло й сміялось. Мірта сіла й радісно передихала. В задумі брала камінчики й пускала в море. Камінчики м'яко булькали, Мірта ж говорила:

— До Берліна! До Мюнхена! Камінчик за камінчиком:

— Плюсь! Плюсь! Плюсь!

Травень, 1923 м. Лубни