Горіли степи - Івченко Михайло

Коли надійдуть вони знову?

Раз нагромадились хмари, густіли, совали по небу. І разом зморщились — і тріснули. Пішли зливи й блискавиці.

Різали небо на окрайці — і тоді в осяянні променів купчились великі громади на обріях.

Хтось розмахував шаблюкою й кричав:

— Крові! Дайте крові! Кров'яного потопу! Хтось стогнав у благанні:

— Дайте свіжого повітря!

А з ранку до вечора гупало. Наче хтось набирав чували каміння й пускав їх з гір.

Котились вони й тріскались один об один.

Хтось говорив, що йде справжня червона революція.

Але хто бачив її у степу?

Раз залопотів кулемет уранці, наче хотів сказати:

"З добрим ранком, панове фермери!" А опівдні прискакали зморені верхівці. Голосно тпрукали на коні, хутко зіскакували. Були червоні, розпітнілі й брудні.

— Папаша! Води можна напитись?

— О, ja, ja! Води можна.

— Може, й хлібця даси?

— І хлібця можна.

— Гаряченького хотілось би посьорбати.

— Лізбет, дай їм борщу! Вони поспіхом ковтали страву.

— Хто ви будете такі?

— Ніколи, папаша, потім розкажем!

— Ми з смолоскипами прийшли сюди, папаша!

— Запалили степи з усіх кінців. Хай горять!

— Ха-ха-ха!

— О, ja, jawohl! Степ горить і тріскається з усіх кінців. Що то буде?

— Весілля велике, всенародне!

— Ха-ха-ха-ха!

Хтось звернувся до Мірти:

— Ходімо з нами, красавиця, погуляти!

— За сестрицю будеш!

— Жалібницю!

Хтось подав соромну думку, і всі голосно зареготали. І поскакали в зелені тумани, де завзяті мужики котили каміння з гір.

IX

Степ горів з усіх кінців. У вечірню пору, як закутається довгими кінцями хустки обрій — вставали копиці вогню в різних кінцях степу.

Небо тоді насмалювалось до червоного, тріскучі іскри розлітались по землі й танцювали довгі язикаті хвости полум'я.

В один вечір запалала велика економія фон Дітмара.

В світлі полум'я скакали якісь довгі, покручені тіні, гоготіли, підкидали вогню, щось били.

І раптом почувся довжелезний крик юрби.

Тоді впали товсті стіни великого будинку. Ржали коні, ревла худоба, мекали вівці. І довго-довго кричав паровик, наче до порятунку. Тоді й він стих.

Зажурливий ранок сірими дощами умивав розмоклу землю, брудні руїни.

— Хто спалив оселі фон Дітмара?

— Хто розвалив усе господарство?

— Осіння ніч!

— Нарід!

— Революція!

— Ха-ха-ха! Революція!

— Ха-ха-ха! Держи коня довгогривого, як пуститься по степах!

Вітри студять гриву!

Дощі кучері розчісують!

І дрімали давні мовчазні могили.

Хтось прокричав надворі. А коли прокинувся Вільгельм — бачив: надворі ясно. ч

Тільки тінь од комори гострою шапкою впала на вікна.

— О, з*а! Йогане! Йогане! І тоді схопив шапку.

На подвір'ї на дроті бігав зляканий собака. Коні танцювали в саду. Горіли скирти, клуня.

Небо вкрило червоними шатами землю. Присідало, пекло й сушило вогнем ріллі.

І ті ж самі тіні танцювали, прискали на полум'я й гоготіли.

Вранці зостались дві старенькі коняки та тільна корова й бузівок. Ще пізніше на городі знайшли свиню з присмаленим хвостом.

Ніхто нічого в домі не говорив.

Лише Вільгельм ходив, розмахуючи руками, та приговорював стиха:

— О степ! Ой мій степ! Нащо ти скарав мене старого? Що тобі заподіяв я?

Увечері Лизавета, стогнучи, говорила:

— Сьогодні липи снились уві сні. Так тихо шелестіли. Я все думаю, коли ми з тобою поїдемо туди? На чистій лавочці сидіти й дрімати... Ай, Господи, Господи! Чи то ж доведеться? Все це тільки сон — і степ, і діти, й господарство.

— Липи! — сердито обзивався Вільгельм.— Які тобі липи, коли ми стали старцями!

— Все це тільки сон!

— Ну, то й спи краще!

Хтось тихенько по суточках, попід стріхами прошепотів у степах:

— Червоні тікають.

Тої ночі Гордій одв'язав великого вороного коня з лисиною на лобі в чужій стайні.

Осідлав його, легенько сів і з тихою, лагідною усмішкою пустився в темінь степів.

Було хмарно, але хмари розривались на клоччя, ковтуни, клубки.

Перед очима горіла одна червона волохата зірка. Гордій тихо говорив:

— Сьогодні наше свято! Держіться, братця, кріпко! І тиснув приязно коня.

Одну хвилину згадав за Мірту. Щось боляче стиснуло серце.

Але хутко на вустах встала та ж сама лагідна усмішка.

— Сьогодні наше свято — червоне свято осені!

— Хай живуть Гордій з усіх кінців світу! На ранок мусив бути легенький мороз.

X

Білі марева з моря довго дудали в димарі. Все чекали відповіді.

Але ніхто їх не кликав.

Тоді білі марева почали гупати важкими бовтами — глушили рибу.

І ніхто їм не відповідав, лише люди стали ховатись у глибінь землі.

Білі марева вилізли з моря, стали й сказали: "Рідна, свята земле!"

Довгі, хмурі простори слались навкруги.

Сірі степи й стерні, мовчазні оселі...

Білі марева крутили вуса, силились радіти.

"Радій, земле! Радійте, люди! Прийшли визволяти!"

Степи хмурились. Один раз лише сказали:

"Ну, що ж, гуляйте, коли ваша охота".

Свистіли об стеблини вітри, у вітрах — нагайки. І знову тікали люди, й знову горіли старі ожереди десь далеко, по людських селах.

Цього разу запустили дощі надовго, довго.

І полоскали землю. Білими шумами пінились і полоскали землю знову від ранку й до ранку.

Раз прискакали білі верхівці до Кравзе. Попросили напоїти коней, а самі зайшли до хати покурити, погрітись.

— Видно, вам жилось добре? — поспитав один.

— О, ja!! Jawohl!! Жилось добре,— сумно відповідав Вільгельм.

— А тепер?

— Тепер нічого нейт! Усьо било, нічого нейт!

— Революція?

— Революція.

Хтось смаковито вилаявсь.

— Нічого, дедушка, все це повернеться.

— Ні, не повернеться! Раз піднявся пожар, довго не потушиш!

— Заллємо кров'ю, а потушимо. Усю сволоч виріжемо!

— О, ні! Кров'ю не затушиш! Ще більш розпалиш!

— Ну, то побачимо!

Кинули цигарки, сплюнули. Махнули рукавичками:^

— Ну, скоро побачимось,— і задзвенькали острогами.

— Свистуни! І вони затушать. Вільгельм сердито плюнув.

XI

Йоган сідлав коня, прив'язував клунки.

— Куди ти, сину?

— Я йду до них.

— Куди?

— До білих.

— Що ти робиш, сину?

— Я далі не можу! Не можу терпіти!

— Наше діло працювати на землі!

— А коли землю одбирають? Коли працю руйнують різні пройдисвіти?!

— Тоді терпи. Хлібороб терпінням вивозить.

— Я не можу бути рабом.

— О, ja! Хто каже — рабом?

— Коли бій, треба всім іти битись. Нема чого чекати, хто кого переможе. Я йду.

— Куди ж ти?

— До білих.

— Таки до білих. Плохо твоє діло!

— Чому?

— Свистуни! По всьому — свистуни. Не для нас вони.

— Вони стоять за правду.

— Вони просто гуляють. Це їм до вподоби — от і гуляють. Йоган прощавсь. Мірта й Лизавета плакали. Вільгельм

суворо похнюпив голову. Мірта довго проводжала.

По підгір'ю меншала пляма, покірно сунула в сиву далечінь. Щодалі ставала м'ячиком, крапкою. А пізніш змішалась з билинами.

Увечері горів тихий каганчик на вікні.

Мірта пряла. Лизавета плела панчохи й дрімала.

— От і тихо стало. Колись стільки шуму, мороки, а тепер сиди й слухай, як шумить степ. Добре бути пролетарем, бідняком,— говорив Вільгельм.— Головне — нема турбот.

З кухні чути було, як тупала в стайні коняка. Вільгельм думав:

"Завтра треба везти у вітряк жито самому. Але то нічого". XII

З Мюнхена знову надійшов лист. Стефан писав:

"Скільки часу пройшло, а я й досі не маю звістки від вас, мої любі. І це тривожить моє серце.

Я остаточно заплутався тут. Я все думаю, що то значить — чесність, гуманність, братолюбство і низка інших цяцьок, які людність вигадала, коли вони не мають ніякого грунту під собою. В ім'я братолюбства й справедливості криваві ріки стікають в землю, в ім'я справедливості люди пухнуть з голоду. Наука дійшла до спізнання дивних сил у природі і пускає це, щоб знищити люд.

Де ж тут правда у світі Божому?!

Я бачу, що все, що діється — не так, не так; і моє серце стискує глибока розпука.

Моє присвячення на службу Богові — це даремна офіра, Це — життя, викинуте на смітник.

І я думаю — навіщо я витратив кращі роки на науку?

Яку користь я можу принести людові? Кричати до Бога, коли він мовчить,— все одно, що бити у порожній чавун.

В ім'я його можна творити, він же буде мовчати.

Кому користь стане з того?!

Словом, любі мої, в моїм серці глибока розпука. І я вже не бачу порятунку від того і шляхів інших. І ні про віщо не думаю.

Чому ви не відповідаєте? Я хотів би дістати хоч кілька слів од Мірти. Мені здається, лист до вас, як тихий струмінь, що студить спеку, був би загоїв всі виразки.

Ваш Стефан"

Старий хитав головою.

— О, які то вже часи настали, коли й Стефан заплутавсь. Така голова — і заплутавсь.

— Це тому, тату, що в Німеччині стало важко жити,— тихо зауважила Мірта.

— О, ні! Ні! Не тому. Це тому, що світ збився з пантелику. Пішли пожежі, руйнування. Горить земля, горять наші степи!

— Нічого, тату! Хай горять. Викрешеться новий вогонь, нові степи простеляться!

— Це ти так, доню, говориш? — здивувався Вільгельм.

— Так я думаю,— тихо ^відповіла Мірта.

— Звідки це в тебе взялося?

— Так. Як пішов Гордій, я все зрозуміла.

— Що ж тут Гордій?

— Так. Він був споконвіку наймитом, працював на чужих, що за користь йому була жити?

— А їсти що буде? Як ти гадаєш? Але Мірта не слухала.

— А як повіяло волею, ожив він, випроставсь, став лицарем.

— Гордій? — обурено крикнув Вільгельм.— Твій Гордій харцизник, бандит, головоріз. Чого це ти так захищаєш його?

— Нічого. Я тільки так кажу. Відчув чоловік, як його тягне на волю, й пішов.

— І Йоган пішов. Але що з того? Доки не нап'ються крові, не втихомиряться. Все це нічого. Знаєш, скільки не ремонтуй старого плуга, а толку мало буде. Треба буде заново будувати все-все. І степи тоді стануть нові, і людей тоді на них нових треба. Ось що буде. Але як і куди воно піде — ніхто того не знає. А здуру й б'ються.

Старий засунув люльку в рота й знову в задумі плямкав.

XIII

Сухі билини в степу обкипіли кригою. Білий туман в первісній нестямі носився над байраками.

А з туманів глухо гупало — хтось курив товсту сигару.

І ось раптом крижаними степами проскакали білі верхівці. А ввечері глухо дударили товсті димарі на морі:

— Пу-у-у! Пу-у-у!

Обірвався перший день і спав кудись у калюжу.

А на другий день скакав верховець по дорозі. Прискакав до колонії, витер піт на лобі. Далі поскакав до Кравзе. Заскочив, погрів руки, кинув листа. і

Йоган писав:

"Наші справи програні. Мене ви більш не побачите. Цими днями ми виїздимо зовсім звідси, за кордон, а куди саме, не знаю. Прощайте, не турбуйтесь.