Горіли степи - Івченко Михайло

Не побивайтесь за господарством. Раз усе гине, що за клопіт про господарство? Цілую всіх".

Хмурився вечір. Лунко гупало з моря.

З металургійного заводу бадьоро обзивались робітники.

Плутались в ту пору у замерзлих коліях четверо стомлених коней. Гурт вояків підганяв. Не підганяв, а й сам плутався стомлено, похнюпивши голови.

Коли порівнялись з Кравзе, спинились, запалили цигарки.

— Папаша, коні є?

— Нема. Тільки одна.

— То нічого. Міняйсь, ребята!

— Аз чим же я зостанусь?

— З червоними, папаша!

— Іа?!

— Так, так. На розплід вам зоставляємо! Ха-ха-ха! Вояки запалили цигарки, цвіркнули крізь зуби й подалися.

— Значить, кінець? — тихо поспитав Вільгельм.

— Кінець! — щиро відповів вояк.

— Ну, то ще побачимо,— задирливо сказав другий, і сам усміхнувсь.

XIV

Дядюшки ходили в чорних кожухах з великими книжками під руками.

— Планова комісія!

Максим Стратон лагідно сокорів.

Підстриг бороду, причепуривсь. Чорні очиці по-святковому

ДИВИЛИСЯ.

— Велике народне діло на скрижалях золотих буде записано— треба по-святковому чинити його!

Так колись, як ходили святити жита, з побожним настроем носив корогву.

— Степи наші споконвіку були, гражданін,— говорив він Вільгельмові Кравзе.— І люди тут споконвіку наші сиділи. Старі козаки їх споконвіку боронили тут. Наші чумаки утоптали їх. От тепер вони знову й повертаються до нас.

— То це ти прийшов одежу одбирати, щоб одягти свої степи?

— Не хвилюйтесь, гражданін. Все буде зроблено по закону.

— Бери, бери. Останні штани стягай.

— Не хвилюйтесь, гражданін. Ми й вам зоставимо. Всім по справедливості.

— Ну, іще що в тебе написано?

— Візьмемо: інвентар, повозку, трохи хліба.

— Хліба! А я з чим зостанусь? Мало чи восени забрали?

— Что ж ти хочеш, товарищ, сам жрать, а другім не дайош?—грубо пристав матрос.

— Не, не хочу, а нічого в мене не зостанеться.

— Нічого, ми помиримось. Все буде гаразд. Ходили, перевертали, накладали на підводи.

З кожною хвилиною щось визволялось насподі у Віль-гельма.

Коли виїздила остання підвода, Вільгельм сміявсь.

— Щасти вам, Боже, що розгрузили! Ха-ха-ха-ха!

— Ну, що ж ми будем делать? — плаксивим сміхом по— —спитав у Мірти.

— Нічого. Будем працювати, як і всі.

— Як і всі. Потихеньку-полегеньку. Ха-ха-ха! Годі, старий, тягти лямку. "Тпру",— сказала коняка й стала... Ходімо до хати.

Увечері заснувалося небо сірими пухкими хмарами.

Легкі сніжинки в задумі сідали на плечі.

Мороком сірим укрився степ. Його ніби й не помітно було.

— А все ж, може, так і краще,— говорила Мірта.— Ніхто не кине ніякого докору. Скільки зможемо, випрацюємо; скільки треба, з'їмо.

— Може, й так,— загадково відповів Вільгельм.

А лягали в нетопленій хаті, кутались в зоставлені пуховики.

Весняні струмені зелені й прозорі. В них родиться нова думка, що ллється гарячими хвилями в повітрі.

Родять її розпарені ріллі, гострі зелені спичаки, пухлі бруньки — родять її нові, спочилі землі.

Вогкий вітер студив з моря і гнав4 руді сніги все далі й далі на північ.

Увечері лягали сині присмерки, легкі, як павутинки.

Мірта виходила під гору, на горбик, і слухала. І зморені груди п'яно вбирали свіже повітря.

А на заході червоним юним золотом горіла заграва.

Хтось далеко бив завзято в червону дошку, й звуки від того розлягались, як тихий стогін, в придолинках.

Мірта думала: піти б у сині присмерки. І йти все далі й далі, заплющивши очі.

І згоріти на золотім хресті, сплетенім з спілої пшениці.

Раз приїхав у синіх присмерках верховець.

Був він увесь темний, і вороний кінь нетерпляче стукав копитом.

Верховець глухим голосом поспитав Мірту. Та вийшла, закутавшись білою хусткою.

— Не впізнаєш? — тихим голосом поспитав.

— Гордію?!

Гордій тихо посміхнувсь. Був він лагідний, причепурений, в зеленій англійській шинелі.

— Звідки ти?

— Я — червоний!

— Червоний?

— Авжеж.

— Як ти забився сюди?

— Приїхав провідати тебе. Очі горіли рясною ласкою.

— Я все за тим, Мірто.

— А що тобі треба?

— Тебе.

— А-а... Зажди... зажди...

І зашепотіли два гарячі струмені в синіх присмерках весни. Над світанок однієї ночі мандрувало два богомоли... Коні їхні дрімали й спотикались, все поволі посували в глибінь степу.

Коливали головами обидва богомоли. Здалеку здавалось, що вони ні на крок не посуваються наперед.

В ту пору сміялась ранкова заграва рясним розсипчастим золотом.

Кидала вогненні стрічки в небо і колола гострими списами сизі хмари.

Тоді верхівці протирали очі, дивились одне на одного, жмурились і сміялись.

XVI

— Мірто, Мірто! — бігав старий.— Де Мірта? Мірта не обзивалась.

Вільгельм обійшов сад, напівзруйновані оселі. Чорна порохня від пожежі дратувала око.

— Мірто! Де ти?

Маленький слід копит ішов під гору.

Вільгельм пішов по слідах. Щодалі сліди копит ставали чіткіші.

Коли зійшов на гору, почав бігти.

І біг, чудно трюхаючи старим задом, наче танцював. За вітряком упав і довго лежав, прижмурюючись одним оком на сонце.

Підняв голову й бачив:

Колонійський ліс синій. Гострі пахощі молодих пуп'янків долітали звідти. Скиглили галки, складаючи гнізда.

— Весна!

Талі струмки вливаються в груди, а там сичать, як на розпаленім залізі.

— Це ти, степе, одібрав у мене єдину радість!

— Мірто! Мірто! — кричав хриплим голосом.

Але прудкий вітер підхоплював слова й розбивав їх тут, зразу ж.

Увечері старий тихо скаржився Лизаветі, перебираючи збіжжя в скрині:

— Які шовки були в неї. Ось із Ляйпціга, тітка прислала, яка прекрасна тканина! Вона горіла на сонці, як вбрання королевине. Ось білі атласи — від бабусі! Ай-яй! Я все думав, Мірта й Стефан — прекрасна пара була б!

— Я все думала, ми будем всі в Берліні. Я знову буду слухати, як мої липи шелестять. І Мірта моя коло мене. І мої маленькі білі онуки. Я все думала,— говорила в задумі Ли-завета.

В ту ніч над чимсь довго сидів у задумі Вільгельм.

Біла дача над морем. Нині шпиталь-санаторій для чер-воноармійців.

Мірта вся в білому стомлено ходить між ліжками.

— Сестриця, дай водиці!

— Сестриця, поправ мені постіль, всі боки перележав. Двоє завзято гуляли в шашки.

— Сестриця! В мене серце болить. Загой чим-небудь! Мірта суворо поглянула на нього.

Дехто засміявся.

— Що, хіба не можна?

— Як роздавати на всіх, то що ж тоді собі зостанеться,— відповів інший.

Увечері Мірта йшла додому, в тихий будинок під горою. Одчиняла вікно й дивилась.

Унизу були глибокі балки, зарослі садами й виноградниками.

Сади починали цвісти рясним п'яним цвітом.

А далі було море безкрає, з хвилястими гребенями, зелено-молочне в світлі місяця.

Мірта думала: які то речі є, що кружляють навколо себе й шумлять. ,

І не могла пригадати.

З тої пори, як виїхала з Гордієм, все дивно переплуталось, виступило перед очима в новому освітленні.

Мірта думала: десь далеко горять червоні вогні. І люди йдуть до них по коліна в крові і з щасливою усмішкою на вустах.

Але хто оцінить і взнає її маленьку офіру?

І думала ще: як важко кидати серце під ноги іншим.

Місяць горів на хвилях моря і сміявся.

— Ні, ні. Цього не треба. Вона згадала колонію.

Мабуть, у неї хуторянська душа, тому так вразливо приймає усе, що діється.

Але вона стане справжньою червоною.

Білі абрикоси сплітались у мереживо й дурманили повітря.

Мірта впурнула в білі тумани й застигла.

Гордій прийшов пізно. Був чимсь роздратований.

Скоса поглянув на Мірту.

— Чого ти смутна?

— Не знаю. Мабуть, вечір розварив.

— Е, що там вечір!

— А що це, по-твоєму?

— Стара буржуйська кров заговорила. Ти все не можеш забути старого життя.

— А тобі що до того?

— Нам треба йти до нового. Спалити, забути за все. Такі, як ти, тягнуть униз.

— Ну, то викручуйся й запали таких, як я.

— Як я можу запалити, коли ти серце рвеш на часті?!

— Ну, то я не винна.

— Не винна?

— Я ж тобі казала: я йду через тебе, по тобі за другим.

— То чого ти йшла тоді?

— Тобі видніш було.

— Я знаю, ти кохаєш того німця, попа.

— Ну, то вирви з серця. ^

— Ех, ви, буржуазія! Спалить би вас усіх. Не мучили б інших.

Він сердито вилаявсь і ліг спати.

В ту ніч довго туманилась далечінь, а під ранок зазеленіла й стала вогкою.

Тоді Мірта схилила голову й задрімала.

XVIII

Останній лист від Стефана був справді дивний і несподіваний.

"Ви, мабуть, здивуєтесь і не повірите цій звістці,— писав Стефан,— але я всі заплутані вузли розірвав одним кроком. Нині я — спартаковець. Хай не злякає вас ця звістка. З усього я не бачу іншого виходу, як вступити до спартаківців і оновити всеньке життя шляхом соціяльної революції. Ми йдемо поруч з російськими комуністами й вітаємо вашу революцію.

Хотів би я знати, як до цього поставиться Мірта?" Старий похитав головою й нічого не сказав. Увечері з ціпком в руках подибав під гору. Там під вітряком завсіди любив сидіти. В чулих крилах шелестіли голоси степу. Вільгельм любив слухати цей шелест.

Навколо зеленіли простори й пахло весняним ростом, м'яким, пестливим.

Хотілось впасти й дрімати в шелесті житів.

— Але чому ти, степе, ніколи не хотів зрозуміти мене? — жалібно питав Вільгельм.

Було болісно, що в цю пору так юно-радісно пишається степ.

А на серці зостались самі черепки.

Так довго сидів і дивився на могилу, що хмурилась в легкій сутіні вечора. '

Ось там у могилі хтось увесь вік стежив за ним, і капостив, і гнав з цих степів.

— За що? За те, що так уквітчав, обробив, підперезав зеленим хлібом?

— Не за те, не за те.

— Що маєш чужу душу!

Тоді виліз на піддашки в млині. Вийняв сірника й легенько чиркнув. Маленькі жартовливі віхтики гралися на стрісі. І раптом щось застогнало, тріснуло. Велика копиця вогняна простяглася в небо й закуріла. Одсвіти падали далеко через байрак, до могили. І там, здавалось, хтось темний танцював. А вгорі куйовдились білі хмари. З-поміж них грізно дивився суворий Водан. Розпатлане волосся йому гралося з вітром. Вільгельм усміхнувся, хвилину постояв і пішов додому.

— Лізбет! А, Лізбет! Ти не спиш? Лизавета обізвалась.

— Збирайся в дорогу.

— Куди? До Берліна? Під тихі липи?

— Під тихі липи.

— О, mein Gott! Mein lieber Gott! 1

І вперше Лизавета засміялась по-дитячому радісно й заплакала.

Вони зв'язали дві білі хустки і з паличками в руках вийшли в степ.

Вітряк ще червонів.

У світлі його дві зігнуті тіні повзли по землі. Інколи спинялись, вдивлялись в далечінь і знову повзли далі.

Лизавета шепотіла:

— О, mein Gott! Mein lieber Gott!

1 О, мій Боже! Любий Боже! (Нім.).

По весні Мірта ніяк не могла заспокоїтись.