Темнота - Самчук Улас

Кажуть, зовсім з глузду з'їхав — казав Білий.

— Алеж я не маю ніяких документів… Ви ж розумієте, — каже Іван.

— Документи документами, а життя життям. Документи якось роздобудете, а запруть на Сибіряку, і загинете…

Іван це сам знає, але де вихід? Він усе таки спробує… Вдасться — невдасться.

І вийшов. Знов той вечір, та тьма, той вітер. Згущена, глибинна тривога. Йшов навпростець, бездоріжжям. З Ліпляви несло жахом, мов би там зненацька виникла чума. Коли підходив під село, перед ним дорогою в напрямку перевозу пробігла дівчинка, що все викрикувала:

— Ой, тату! Ой, мої тату! Ой, коли ж я вас побачу! — У темноті, у порожнечі, під шум вітру її голос звучав, мов голос раненої пташки. Іван не ризикнув іти одразу в ту гущу, вирішив зайти до хати того ж Макара Носа і розвідати, що там дійсно діється. Знав коваля Носа, не боявся його. Застав лише жінку Носову Пріську. Побачивши Івана, вона зойкнула, ніби побачила мерця, що встав з гробу.

— Ой, Іване! Бог святий з вами! Тікайте куди очі бачать! То ж Микиту вашого затовкли до смерти, двох комсомольців впало, Мишко поранений… А Наталку, чуєте, тягли, як стерво, кричала батькові, щоб кусав, а коли тягли Микиту — гукав на все село, Мишка сирою землею кляв, аж поки котрийсь, чуєте, не тріснув його ломакою по голові, і тепер не знати, чи ще живий. А Мишко таке виробля — страх бере! З ума, кажуть, зійшов.

Іван попросив махорки, Пріська щось там знайшла, крутив поволі цигарку, слухав, думав, а Пріська все гомонить:

— Кажу вам, Іване, не гайте часу і кудись їдьте. Тепер з ними нема мови — звірюки! Кажу вам — звірюки! І "мій" так каже, дарма, що його до тієї проклятої комісії затягли, пролетарський, кажуть, елемент, настоящий робочий… А я їм кажу — ніякий, кажу, пролетарський, а людський, ніякий мій чоловік не настоящий, а чесний коваль і чого до нього чіпляєтесь. А хіба помогло! Мишко! Все Мишко… І той Масляк з Канева… І кілька тих смаркатих комсомольців — Господи, Господи, і звідки вони такі на нашій землі взялися!.. Ідіть, Іване, ідіть! Не з'являйтесь їм на очі. То ж вони там на вас — Господи! І зітруть, і спалять, і з корінням вирвуть, а що ви їм, скажіть, поганого зробили? Що хлібом того виблюдка вигодували, що чесно трудились, що… Матінко Божа — спаси й сохрани! — враз посипались з очей Пріськи рясні сльози, і вона не встигала їх обтирати кістлявою, пожовклою рукою.

— То ви ще не знаєте, чи Микиту таки вбито? — уперше заговорив Іван.

— Думаю, що вбито, бо його там товкли, як гада якого, а потім затягли під дзвіницю…

Іван попросив ще щупку махорки, клапоть газетного паперу і вийшов. Не пішов у село, але не пішов і від села. Задніми городами, поза хатами йшов поволі, прислухався, що там у селі діється, зупинявся, вистоював… З боку райкому неслись викрики, в різних місцях гавкали собаки. Іван хотів би пробратися до хати Мишка і поволі наблизився до вулиці. На вулиці було порожньо, недалеко стояла церква з дзвіницею і там, мабуть, лежить Микита, як ще не забрали. Іван перейшов вулицю, зайшов під церкву. Густа темрява оповивала все довкілля, і він нічого не міг бачити. Деякий час стояв без руху, пробував зайти у дзвіницю, нічого й там не міг бачити і вже намірився йти назад, коли почув на вулиці гамір. Прислухавшись, розпізнав голоси кількох людей, а серед них і голос Мишка. Вертався, видко, додому, щось викрикував, затягав якусь пісню. Гучне товариство зрівнялось з церквою, Іван прислухався, чи, бува, не почує якесь слово, але чув лише викрики. Видно, п'яні пройшли попри церкву в напрямку Мишкової хати. Іван пішов назирцем за ними. Біля Мишкової хати вони розійшлися. Двоє пішло далі дорогою, а Мишко повернув на своє подвір'я. Іван прибавив кроку і нагнав його майже під хатою. Мишко, видно, з рушницею і має ліву руку на перев'язі. Під самими дверима Іван ураз заступає йому дорогу. Мишко від несподіванки отетерів. Хвилинку не міг промовити ні слова від здивування.

— Стой! Руки вверх! — ураз хрипло, на ціле горло викрикує Мишко.

— Не кричи! Не кричи! І так захрип, — промовив гостро Іван. — Прийшов за документом!

— За документом? — визвірився Мишко і хапнув здоровою рукою за рушницю. Іван схопив його руку.

— Слухай, Мишко! Не дурій. Кажу тобі людською мовою: давай документ! — Мишко в крик. Іван вирвав від нього рушницю, жбурнув її в темноту на сусідський город, штовхнув Мишка, що той полетів у грязюку, а сам миттю зник у темряві.

Другого дня у четвер і на селі, і на хуторі, і скрізь була рання, соняшна, блакитна тиша. Вітер за ніч розігнав хмари, і сонце ранкове вирвалося із-за обрію радісно, мов би після купелю. Хати і дерева, нашарпані вітром, стояли принишкло, втомлено, байдуже.

Лише біля райуправи рух і гармідер. Сходяться з усіх боків люди, одні з них стоять гуртами і на щось чекають, інші знов тиснуться до сіней, до середини хати. А там уже повно начальства у шапках за столом, і голова парткому Масляк, і голова райвиконкому Мишко, і двоє з центру, двоє міліціонерів, бриґада активістів з п'яти чоловік, комсомольці і інша подібна братія. Слово має Масляк:

— А я тобі кажу, раз власть приказує — действуй! — викрикує він, ніби душиться, ніби топиться і гукає рятунку. — Михаїл Іванович на цей раз підкачав, родича, бачте, жалько зробилося, а я вас спрашую: хто, як не він, первим власть совєтську встановляв, орден красного знамені на грудях носить, а тепер, значиться, на поп'ятки! Відступать! Куркуля злякався! Кров братня заговорила.

— Мовчаать! — вибухає Мишко і б'є кулаком здорової руки по столу. Сам знаю! Морозів сам розторощу! З корінем! З корінем!..

— А! А! Бачите! Бачите! — кричить Масляк.

— Прошу мене, товаришу партком, не повчать. Комуна наступає і відступу нема, кров за неї пролили на фронтах… Товариші комсомольці! — звернувся він до гурту обідраних, півзамерзлих хлоп'ят, що купчились біля порога під плякатом "Всі за колективізацію!" Приказую! Кожний бере сокиру! Пилу! Лопату! Кирку! Мотику! Хто що має. І ура на Мороза! Я первий! Понятно?

— Понятно! — загули хлопці.

— Подозвольте вопрос! — падає горловий голос з гурту бриґади активістів, що скупчилась справа при стіні під портретом Сталіна, і на ноги зводиться тонкий, високий, з горбатим носом чолов'яга, що сидів під самим портретом.

— Говорить товариш Hoc! — викрикує сердито Масляк.

— Братця! Товариші! — підняв на цілу октаву свій голос Макар Ніс. — Тож подозвольте! Тож нада войти во вніманіє! Комуну строїти? Разві ви не бачите, що все ето, як єсть, тьомная маса? Хто з них, скажемо, читав Карла Маркса, або і самого Леніна? Ленін, звєсно, писав: без комуни жить нільзя, а от баба Ксенька хапається за рогача і репетує: кишки випущу! Комунало б вам по печінках, а того і не понімає, що прийде комуна, і всьо даром!

— Ні чорта не даром! — нагло озвався Мишко.

— Хто не работает, тот не єст, — поправляє Масляк.

— Так, з позволенія, казав Ленін, я тут при чом? П'ятий том, двісті тридцята страніца, — зрезиґновано борониться Ніс.

— Товариші! — озвався знов Масляк. — Так з сокирами. У два часа всі тут! Понятно?

— Понятно! — загули всі.

Була година дванадцята, люди, хто куди, розходились, на станції стояв вантажний вагон з людьми, вулицями проходили обідрані у цивільному люди. Велика, пригноблена мовчанка стояла в повітрі.

І враз біля другої години на ясносиньому небі від півночі з'явилася велика, сиза, освітлена сонцем хмара. Спочатку люди так і прийняли це явище, як хмару, але згодом, згодом почали казати, що то не хмара, а дим, а ще згодом пробігла чутка, що то горить Морозів хутір.

Комсомольці і активісти, що саме збирались мляво з різним знаряддям, щоб рушити на той хутір, нараз заметушилися. З райуправи вибіг Мишко з рушницею, за ним Масляк за Масляком головні активісти. Мишко, з рушницею через плече, дивився, дивився на небо, що на ньому саме вимальовувалась величезна, сіра, горбата потвора…

— Товариші! — заверещав Мишко, ніби його душили. — Вперед! За мною! — зірвав із себе рушницю і однією рукою вистрілив у повітря.

Юрба з сокирами, пилками, лопатами заворушилась, загула.

— Вперед! За мною! — кричав Мишко і побіг. За ним рушили інші. Бігли ніби навперейми. Згодом слабші почали відставати, сильніші побігли вперед, і юрба розтягнулася. Мишко все біг першим, все кричав, підганяв інших, вимахував рукою, стріляв у повітря. З'явився вітер, хмара на небі все наближалась і наближалась, запахло пожежею. Деякі вже втомилися і засапані, спітнілі звільнили крок. По годині бігу передні активісти на чолі з Мишком й Масляком добігли до пожежі і з розгону зупинилися перед нею, ніби перед якоюсь несподіваною прірвою. Все довкруги горіло, властиво догоряло — клуні, повітки, стайні, хата. Стояла лише трохи далі хатина Кандора. І ніде нікого не видно. Повна тиша, повна порожнеча. Мишко знов почав кричати, розмахувати рукою.

— Ну, Морозики! Ми тепер з вами поговоримо! Рубай! — скомандував він на комсомольців, що вже прибігли, і сам перший, з якоюсь вийнятковою, звірячою люттю, вихопив у якогось комсомольця сокиру і правою, здоровою рукою почав сікти якісь кущі аґресту, що попалась йому під руку. — Рубай! — кричав він. — Виривай з корінем гадюче куркульське плем'я! — Усі, що були, кинулись на сад — валили, рубали, різали…

Сонце хилилось до заходу, вітер поніс димом понад спинами активістів, їх заливав піт, вони кашляли, їм забивало дихання, але вони далі тяли, різали, валили. Накинулись і на хату Кандора, але Масляк заборонив їм це.

— Батрак же, не бачите! — кричав він до людей. Люди лишили хатину. Коли сонце запало за обрій, робота була скінчена. Мишко, зовсім втомлений і знесилений з скривавленою рукою, вже не стояв, а сидів на високому пні яблуні, біля нього купчились активісти, засапаний і мокрий від поту Масляк почав говорити промову, що ось так, мовляв, як ми розправились з оцим гадючим, куркульським гніздом, так розправиться совєтська влада з усіма ворогами робочого народу. — Товариші! Нікому пощади! Залізною мітлою вимітай ворогів народу! Виривай їх з корінем! Нищ, бий, ріж! — І коли він дійшов до того, що хоча самі Морози і уникнули нашої кари, але ми їх ще знайдемо і на дні моря, з темноти від пожарища впав голос, якого ніхто не сподівався.

— Так, так, хлопці! Бий їх! Вали! — Усі глянули у той бік.