Темнота - Самчук Улас
Для мене вони Мишки Распутіни і все! — А потім старий враз притих, повернувся до Івана і, вказуючи пальцем на своє серце, казав: — А хутір лиши! На мене! Він тут! І будь здоров. Щасливої путі! І Мар'янку, і Вірочку… Йди, йди! Йди, Іване! З Богом! — він почав відмахуватись руками, і Іван вийшов.
У кухні, у кутку, на голому столі горіла свічка, побіч неї лежало кілька мисок, кілька ложок. На долівці лежало три клунки. Кілька буханців хліба лежало в кошику на стільці. Увійшла Мар'яна і принесла оберемок одягу. Волосся її розтріпане, очі запалі. Побачила Івана і заперечливо похитала головою. Іван так само мовчки відповів.
— Я там лишила… Хліба… І всього, — сказала вона. — Зайдеш до Кандора? — Іван не сказав нічого і вийшов.
Кандорова хижка трохи далі, у саду. Вітер шмагнув у гаряче лице Іванове, ніби вдарив його. Він нагнувся і пішов на огник, що маячів в темноті. Старий Кандор дійсно плів колиску, біля нього лежала купа лозини і милиці. На стінах, попід стінами повно різного матеріялу. Маланка закутана, мов мумія, сиділа у своєму запічку.
— Я, Іване, як тобі вже відомо, — почав старий, — нікуди не збирався їхати і нікуди не поїду. Куди викинуть? На вулицю? Мене старого? А як що до чого, то я і батька заберу до себе — вмістимось. І з голоду не вмремо… А ти, звісно, їдь, зійди з дороги, що з ними зробиш, коли їх розбісило! Проти такої хмари нічого не вдієш! Вже, кажеш, їдеш? І їдь! Я щось також не можу спати, все таке верзеться, ужі, гаддя… Не знаю, не знаю… І вона неспокійна, — кивнув головою на Маланку. — А як там мала? — запитав старий.
— Гарячкує, — каже Іван. — Моя вина. Усе ото казочку, та казочку, а у нас тут, диви, холоднеча. І застудилося мале. А як будеш мати змогу — зайди. Тут на хуторі все ще якось ніби затишніше, далі від тих очей завидющих, хай їм Бог простить, бо я то, грішний, простити їм не можу…
Маланка і собі почала щось, ніби крізь сон, вигукувати. Іван постояв, помовчав, сказав добраніч і пішов.
Той дикий, мов скажений собака, вітер. Він накидається і гризе людину. Шквалом налетіла і засипала землю мокрим снігом якась темнота, що злила верх і низ воєдино. Іван прямує крізь ту гущу, мов би на дні океану, доходить до хліва, щось там довго борсається у темряві, опісля тягне якийсь чорний, великий предмет. Ще згодом він виводить з хліва свою шкапу — одиноку живу тварину, що ще лишилася тут разом з ним, на неї налетів вітер, шарпає її хвостом і гривою, мов би хотів розірвати її на кусні.
— Стій, здохла тварь! — чути злий Іванів голос… Йому щось там не клеїться — руки мерзнуть, все мокре, посторонки не тримаються, коняка не стоїть спокійно. Нарешті, все таки готово. Підтягнулись під поріг сіней. У кухні вже гора клунків, свічка ось-ось догорить. Мар'яна десь там далі, певно з Вірочкою. Іван сердито хапає клунок за клунком, найкраще він би все те спалив, і носить на сани. Вмощує все і разом, як птах дикий, робить гніздо для Мар'яни з Вірою. До кімнати ввійшов навшпиньки.
— Спить? — запитав пошепки. Мар'яна відповіла кивком голови. Іван рвучко, сюди й туди, ніби він збирався цілуватись, обтер уста. — Чекай… Чекай… Помаленьку, — шепче він. — У кожух… — Мар'яна нагинається над дитиною, хвилинку в неї вдивляється, потім обережно обгортає ковдрою, підкладає обидві долоні під спинку малої, та одразу прокидається і квилить. Іван тримає розгорнутий кожух, Мар'яна швидко кладе дитину, і вже обоє швидко загортають її. І роблять те з поспіхом, мов би щось крадуть, їх руки дрижать… Дитина заквилила і заспокоїлась. Іван тримає на руках великий вузол, киває Мар'яні бородою, щоб ішла вперед. При відході вона здіймає лямпочку і присвічує дорогу. Відходять. Дві тіні тягнуться по помості, по стінах. У кухні ще горить свічка. Лишають її. У сінях дмухнув вітер, і лямпка згасла. Мар'яна сідає, Іван кладе їй на руки Вірочку, Іван умощує, бігає довкруги саней.
— Ну, як? — питає.
— Добре, — чує голос з купи лахміття.
— Не холодно?
— Ні.
— Нічого не муляє? — Запищала Вірочка, і він занімів. — Що? Що? — питає. Нічого. Вірочка вмовкає. Тиша. Можна їхати. Іван глянув ще раз на хату. Мовчанка. Темрява. Лише віконце батькової комірки легко ятриться світлом. Для Івана нема місця на санях, але йому і не треба його. Хто б пустив в таку ніч саму коняку. Він бере коняку за вуздечку. — Но!.. — Коняка напружується, шарпається і рушає.
Пішли. Дві глибокі колії від саней лишаються за їх спинами. Усе довкруги сіре, одноманітне. Лугом женеться і шумить вітер. Ноги грузнуть у снігу, коняка сильно напружується, Іван бігає від коня до саней, від саней до коня, поганяє, сам тягне, грузне в заметах, тяжко дихає, піт ллється з його чола.
І враз коняка зупинилася. Підбіг до саней, став за вітром, нахилився над темною купою.
— Як там? — питає тихо.
— Добре, Іване, — чує відповідь. А вітер б'є, а вітер хлеще, а вітер батюжить. Така хижа бестія та крилата звірюка, що виривається з-за ріки і женеться над землею. І час від часу чути гавкання собак, що долітає лише уривками. Іван не може довго стояти, не має сили. Не може знести того шаленого танцю землі і неба, біжить до коняки, поганяє її, а сам хапається за сани і вириває полозки із снігу.
— Но, ти шкуро! — Шкапа шарпає, пручається, Іван поганяє, біжить знову наперед…
До Лоханських прибули на світанку. Іван весь мокрий. Будинок запханий мешканцями — спить. Лише не сплять самі Лоханські — доктор і Марія Олександрівна, вони всю ніч чекають на Морозів. Доктор розпатланий, Марія Олександрівна бліда. Ходять усі навшпиньки, говорять рухами. Речі й коняку лишають під повіткою, люди втискаються до однієї кімнати Лоханських. Іван рішає тут не лишатися, і ніхто йому не перечить. Він хоче відійти ще досвіту, щось швидко їсть. Просить лише доктора, щоб він доглядав Вірочку. Вона спить, всю дорогу спала і лише коли зносили, прокинулась і запищала… А коли відходив, Мар'яна кинулась в німому пориві йому на груди, вона не промовила ні слова, лише рясні сльози залили її обличчя.
Іван вирвався і пішов. Втомлений, знищений, мокрий, він прокрадався крізь ще сонне містечко, зовсім подібний до злодія, якого женуть і якому нема місця між чесними людьми. І мав лише одно єдине бажання: десь знайти місце, щоб відпочити.
І аж біля восьмої години ранку, Іван опинився на хуторі у млинаря Білого, старого свого приятеля, що жив навпроти Решіток, на лівому березі. Іван перейшов ріку ще по льоду, який вже місцями потріскався і залився водою. Білий був колись заможним млинарем. Він мав млин, мав сад, мав дім. Було це гарне, барвисте місце над великою, пишною рікою. Тепер усе Це змінилося. Млина відібрали. Сини пішли на Донбас набувати "пролетарського стажу". Сад опустів. Старий працював ще лише, як "спец", не мав більші ні охоти, ні бажання займатись цим ділом, занепадав духом, все пророкував погане. Іванові дуже зрадів, а коли довідався, що з ним сталося, враз замовк, не вимовив більше ні слова, звелів старій подавати швидше сніданок. Їли разом мовчазно, лише час від часу старий кидав якесь слово:
— Е! Бурдюки! — і махав рукою. Івана нагодували, зняли його одежу для просушки, поклали спати.
Ліг, був дуже втомлений, а заснути не міг. Усе думи гнітючі мучили, і ніяк їх не міг позбутися. Куди і до кого вдатися? До Києва, до Петра? Боявся того Києва і того Петра, знав свого брата, але куди ще? До Харкова, до Андрія? Ні. Вже краще до Києва — ближче, зручніше, поїде, розгляне, а там побачить. Подасться десь далі, на Донбас, на Урал, на Кавказ. Думи, думи і думи…
А коли заснув, сон йому приснився. Той, що не раз снився йому, ще в полоні, бувало, а також уже тут дома. Ніби виїжджає кудись із свого подвір'я у світ далекий, під ногами лід сковзький. Він боїться, що провалиться, два гострі сліди лишаються позаду. Щось отаке завжди верзеться йому. Прокидається завжди змучений, із спітнілим чолом, ніби після тяжкої боротьби. І завжди, бувало, радів, що був то лише сон, що він нікуди не виїжджає, що він дома. І щойно тепер його пробудження було інакше. При першому дотику свідомости він зрозумів, що це не сон, а дійсність.
Дійсність. Іван лежить хвилину з розплющеними очима горілиць, дивиться перед собою у простір. Сон. Довга, довга невідома дорога, щось нове, якась нова, невідома епопея. І йому треба щось робити, перш за все треба йти до Мишка по документ. Він підводиться і встає…
Але на Івана чекає нова несподіванка. Вечеріло. З млина повернувся Білий і оповідає, що там люди говорять.
— Ех, Іване Григоровичу, — казав Білий, — там таке у тій вашій Ліпляві діється, що ані в казці розказать, ні пером описать. Комісія, розкулачення… На перший вогонь, видно, взяли вашу Ліпляву. Тридцять люда на Сибір шлють. А Микиту вашого, кажуть, вбито. Не хотів, кажуть, піддатися. Жінку й дочок забрали…
— Хто ж це вам казав, Даниле Петровичу, — здивовано не вірить Іван. То ж учора ще нічого такого не було…
— Як хто сказав? Усі говорять. Діти он до Решіток майже голі прибігли, сестра Макарихи Носової, що ото за нашим Тодоськом Кривим, прийшла ледве жива від страху. То ж шваґер її в тій самій комісії.
— Макар Ніс? — дивувався Іван. — Та ще вчора нічого ж не було.
— Учора не було, а сьогодні є. Сам Мишко здивований…
— Як то? То вже колективізація? Я читав про постанову п'ятнадцятого з'їзду партії в Москві, алеж то було всього кілька місяців тому…
— Колективізації ще либонь нема… Це лиш ліквідація залишків поміщиків…. — каже Білий. — Либонь і вас до них підтягнули.
— Ясно. Які там тепер ще поміщики. Десь-не-десь ще якийсь той хутір.
— А он дивіться у Загайцях Хоменко… Чотириста десятин…
— То ж має бути взірцеве господарство… А Хоменко, як і ви, лиш там як спец…
— Ну, а тепер і це далой! І мене ще, диви, викинуть… А Мишко перестарався, ясно… Щось там з Микитою вашим заївся, а той візьми якийсь обріз і вистріль у нього… І з цього пішло. Мишка ранено, Микиту забито, тридцять людей висилають на Сибір…
Іван приголомшений. Такого він не сподівався. Він мовчить. Біла подає вечерю.
— Отакі то, Іване Григоровичу, діла на нашій землі, — каже Білий і просить гостя підсуватись до столу.
Вечеряють мовчки, гнітючий настрій витворився в кімнаті. По вечері Іван усе таки виявляє намір побачитись з Мишком.
— Ой, я б вам, Іване Григоровичу, не радив… Попадетесь ні за цапову душу.
